'Волинь' - незалежна громадсько-політична газета, новини економіки, політики, освіти, культури, спорту, програма телепередач
ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ №1969 ВІВТОРОК, 24 ТРАВНЯ 2016р.
ПЕРША | АРХІВ | ВІДГУКИ | ПРО НАС | РЕКЛАМА | ПЕРЕДПЛАТА | КОНТАКТИ | RSS
 ЗМІСТ    |    ПЕРША
 ПОЛІТИЧНА КУХНЯ
 ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО
 ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
 НАШІ КОНСУЛЬТАЦІЇ
 ОСВІТА
 СЕЛО
 РЕЗОНАНС
 СТАДІОН
ПОШУК ПО СТАТТЯХ


ПИТАННЯ ТИЖНЯ
ЯКА У ВАС ЗАРОБІТНА ПЛАТА (ПЕНСІЯ)?

До 2 000 гривень
  62 %
Від 2 до 4 000 гривень
  14 %
Від 4 до 6 000 гривень
  6 %
Більше 6 000 гривень
  7 %
Я не працюю
  10 %

Всього проголосувало: 2203

. Ортопедические матрасы и подушки



ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО

ЖИТТЯ ВАРТЕ ТОГО, ЩОБ НИМ ДОРОЖИТИ

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заслужений журналіст України
     Катерина ЗУБЧУК
     
     …ЯК ВІЙНА МІНЯЄ ЦІННОСТІ

     Збираючись нещодавно у відрядження, спеціально вибрала село Боровне Камінь-Каширського району, знаючи, що голова Боровненської сільської ради Михайло Оліферчук завжди посприяє зустрічам із цікавими людьми. А крім того, він був мобілізований, воював на Донбасі. Тож хотілося почути безпосередньо від учасника АТО про пережите ним. А головне – дізнатись, як він, людина, котра бачила смерть, розцінює те, що війна так затягнулась. Уже два роки триває бойове протистояння. І, на жаль, кінця не видно. Щодня чуємо про обстріли, про напругу на Сході України. Невже мав рацію військовий експерт Ігор Козій, який торік сказав, що бойові дії в Донецькій та Луганській областях можуть тривати і десять літ, як і конфлікти у В’єтнамі, Афганістані…
     Травневого дня ми зустрілися з Михайлом Івановичем у сільраді. Увагу привернув букет бузку, що стояв на вікні. Але я ще не здогадувалася, що ці прості і водночас такі дивовижні квіти фігуруватимуть у нашій подальшій розмові.
     7 квітня 2014-го був мобілізований боровненський сільський голова. Тоді ще, за словами Михайла Оліферчука, ніхто повісток не вручав – просто зателефонували пізно ввечері з Каменя-Каширського і сказали, що наступного дня з необхідними речами треба з’явитися у райвійськкомат. Це ж іще не було Волновахи, яка забрала життя десятьох волинян. І ніхто з мобілізованих не думав, що йде в армію надовго. Усі сподівалися на швидке повернення в рідне село. Того дня цілий автобус – чоловік 30 – їхали з Каменя-Каширського у Володимир-Волинський, у розташування 51-ї окремої механізованої бригади. Дух піднімало те, як висловився Михайло Іванович, що ніхто не ховався від мобілізації.
     А потім був Рівненський полігон і два місяці (з кінця червня по 23 серпня) – у Луганській та Донецькій областях. Ми ж знаємо, що 23 серпня – це вже початок великої трагедії, коли в оточенні опинилися тисячі українських військових. Саме цього дня Михайло Оліферчук одержав відпустку і встиг виїхати з-під Іловайська. Згодом однополчани, яким доля дарувала життя, говорили, що, зважаючи на його 50 літ, важко було б прориватися з ворожого кільця. Тож залишається дякувати Богові, що саме так склалися обставини.
     Як боєць, чоловік, батько трьох дітей, Михайло Оліферчук усім серцем вболіває за тих, хто сьогодні на Сході України, для кого війна ще не закінчилась. Він бачив смерть і знає, що це таке, коли твого побратима, з яким, здається, тільки-но був поруч, спілкувався, розірвало на шматки. А скільки зникло безвісти чи повернулися додому покаліченими?! Тільки силовими методами, на думку пана Михайла, розв’язати гордіїв вузол зараз не можна. Треба домовлятися і з допомогою міжнародної спільноти добиватися, щоб Росія перестала постачати зброю бойовикам, вивела своїх військових.
     Коли мова зайшла про те, чи ж страшно там, на війні, то я почула відверті слова:
     — Сказати, що не боявся, було б неправдою. Бо страшно. Особливо, як бомблять або стріляють – і ти не знаєш, куди куля чи осколок вцілять.
     Тож сьогодні чоловік, біля якого ходила смерть, по-особливому цінує мир і по-іншому дивиться на життя, на все, що воно дарує: на той бузок, що цвіте, на зелену травичку, на бджолу–трудівницю, що збирає нектар, на птаха в небі. Сонце світить – чудово. Дощ пройшов – теж добре. І хочеться Михайлу Івановичу, щоб люди, яких ще гризе якась заздрість, злоба (це, на жаль, реальність, від якої нікуди не дітись), пустили в свої серця більше доброти і зрозуміли, що життя дуже коротке. Воно настільки прекрасне, що варте того, аби ним дорожити, цінуючи кожну мить.
     
     … ПАЦАНКАМИ, ЯКІ ХОЧУТЬ СТАТИ ПАНЯНКАМИ
     Телепроект «Від пацанки до панянки» вже давно заявив про себе. Стартував він на каналі «1+1», а тепер його демонструє «Новий канал», але, правду кажучи, за цим реаліті-шоу я не стежила. А ось за останній сезон, що почався 6 квітня, як мовиться, зачепилась. І якщо є вільний час, то по вівторках дивлюся, як учасниці проекту, котрих кожного тижня стає на одну менше, міняються. Чи не міняються. Адже навіть коли під час чергового заняття вони й стараються з усіх сил боротися зі своїм колишнім «я», все ж, залишившись у вузькому колі, не втримуються від лихослів’я, яке доводиться «запікувати». Одна з дівчат, ніби виправдовуючись, сказала: «Ми трохи матюкаємося, бо ж іще не зовсім панянки». Або влаштовують таку бійку, яку можна прирівняти хіба до боїв без правил.
     До речі, одна з учасниць якраз цим видом спорту займається в реальному житті. Є тут дівчина із судимістю. А якщо загалом говорити, то всі вони люблять почаркувати і в розмові слів не добирають. Наприклад, Юля, якій до вподоби весела компанія. Вона, як дізнаємося, допивалася до чортиків, кричала на однорічну доньку, яка їй заважала, і билася з чоловіком. Він і відправив її на проект, бо вважає, що це єдиний шанс врятувати шлюб.
     Дівчат вчать етикету, кулінарії, флористики… Їх знайомлять із мистецтвом, розповідають, як правильно одягатися, доглядати за собою, підтримувати світські розмови. Можна говорити про їхню необізнаність, коли затрудняються сказати, хто така Анна Кареніна чи хто запровадив маленьку чорну сукню… І все ж ці незнання – не головне (якщо захочуть, то прочитають і про героїню Льва Толстого, і про Коко Шанель). Важливіше ось що: на шостому тижні, коли учасниць залишилося всього п’ятеро і їм влаштували зустріч із рідними людьми, то їхні гості були приємно здивовані змінами. І як не здивуватись, коли та Юля, котру колись нервувала її маленька донька, плакала і клялася, що ставлення до дитини буде тепер зовсім іншим. І, дай Бог, щоб завдяки проекту, подивившись на себе зі сторони, Юля справді прагнула стати панянкою, вражала своїх рідних жіночністю.
     Переглядаючи черговий випуск цього проекту, я мимоволі пригадувала розмову із настоятелькою Свято-Різдва Христового монастиря УПЦ Київського патріархату, що у Володимирі-Волинському. Матушка Марія нагадала, що в Україні першу школу для жінок відкрила в Андріївському жіночому монастирі в Києві ігуменя Анна–Янка. Саме Анна Всеволодівна, як сказано у літописі, зібравши юних дівчат, навчала їх письму, а також ремеслам, співу, шитву, аби з юності звикали розуміти закон Божий і були працьовиті.
     Хорошою буде та дружина, як підкреслювала матушка Марія, котра якийсь час прожила в монастирі. У Свято-Різдва Христового монастирі Володимира-Волинського підтримують цю давню практику. З 12-літнього віку тут приймають дівчаток під час літніх канікул, звичайно, з письмового дозволу батьків. Підлітки вчаться жити з Богом. День починається і закінчується не плітками і цигарками, не інтернетом, дискотекою, а молитвою. А ще дівчатка затямлюють, що їсти готувати треба не тільки за рецептом, а з любов’ю і Божим словом: з якими думками приготуєш – таке воно й буде. Жінка має вміти шити, прибирати, готувати. А ще ж їй належить навчити свою сім’ю ходити до церкви, бо з Богом усе дається легше…
     Я не випадково перекинула місточок від телепроекту до навчання дівчаток у монастирі життєвим премудростям і канонам. Все-таки реаліті-шоу – це гра. До того ж із боротьбою за солідний приз. Тож чи не закінчиться прагнення до перемін разом із цією грою? Мабуть-таки, краще, коли дівчатка змалку ростуть не пацанками, а панянками. А хто їм у цьому допоможе – сім’я, школа чи монастир – це вже не так важливо.
     
     … ТИМ, ЩО ДО БОЛЮ БЛИЗЬКЕ
     Так склалося життя, що в мене, по суті, є дві малі батьківщини. Народившись у Переспі Рожищенського району, стала любченською невісткою. І ось-ось виповниться 45 років, як моя дорога лежить у це село. Вже давно нема свекрів. І чоловік пішов у засвіти. Вже й останню хазяйку обійстя – братиху – провела в останню путь. Здавалося б, можна й забути про цю дорогу, бо ніщо тут не тримає. Але ж ні – настає весна, і ми з дочкою садимо з допомогою добрих сусідів город. Нехай не так, як у людей, бо буваємо тут наїздами, а все ж не стоїть хата пусткою серед бур’янів.
     І що я можу відповісти, коли хтось каже: «Та хіба ж ти не купила б собі ту картоплину, цибулину?» Звичайно, купила б. Чому ж не можу покинути город? Це вже, мабуть, результат того, що так і не стала стовідсотковою міською жителькою. І тільки я можу зрозуміти свою прив’язаність до цього села. І навіть пояснити її. Якщо коротко, то це ж тут народилася моя сім’я, тут син і донька, яких нам із чоловіком дарував Бог, проводили кожне літо, росли на природі. Тут у садку ще трохи плодоносить яблуня, яку в кінці 1930-х років, ще за Польщі, посадив дід чоловіка. А то вже – історія. Залишається дорікнути собі тим, що свого часу не розпитала про ті сторінки, з яких складається ця історія. І потішитися, що хоч окремі моменти згадуються із колись мимохіть почутого.
     Наприклад, як Степанида (так звали мою свекруху) вийшла заміж за хлопця-сироту Микиту. Той сирота мав землю. Ще й хорошу – у центрі села, а не десь на хуторі, де піски. Молода сім’я на своїх дев’яти десятинах хазяйнувала і за якийсь час замість сирітської хатинки збудувала, як на той час, просторий будинок. Та ще й під бляхою. Тож коли прийшли перші совєти, то, як часто згадували в родині, свекор не раз чув від сільського начальства: «Микито, ти сухарів насушив?» Сухарі не знадобилися, бо законослухняний Микита швиденько віддав усе в колгосп: і коней, і реманент. Ясно, що й земля вже була не його – із дев’яти десятин «врізали» 40 соток.
     Або таке: у воєнний час людей із Любча евакуювали (виганяли, як казала свекруха) в Линівку, що за кілометрів десять. А тут якраз свиня опоросилася. Ясно, що її з приплодом найперш на віз – і в дорогу. Тільки уявити, як це було людям зриватися з обжитого місця і десь таборуватись. Нелегке життя обернулося великою трагедією – троє синів ще маленькими свекри похоронили. Тоді ще не було пеніциліну, який міг би дітей врятувати. А що виростили Степанида та Микита мого чоловіка, то це завдяки тому, що свекор вижив на війні й повернувся додому. Хоч хтозна, як усе склалося б, якби у 45-му він потрапив на Далекосхідний фронт під час Радянсько-японської війни (і такий був варіант).
     Це, як кажуть, родинні сюжети. А якщо взяти село загалом, то скільки історій можна було б знайти?! І коли вже докоряти собі, то ще й тим, що об’їздила Волинь – побувала в більших і менших селах, на десятках хуторів, сходила болота, а старовинне Любче, яке відоме з першої половини ХІV століття, моя журналістська дорога поки що обминула.
версія для друку...                                                     обговорити статтю можна тут >>
Розповісти друзям:

ВОЛИНЬ






УКРАЇНА І СВІТ






© 2003 WEB-UKRBIZNES & RIOLA ПЕРША | АРХІВ | ВІДГУКИ | ПРО НАС | РЕКЛАМА | ПЕРЕДПЛАТА | КОНТАКТИ | RSS
Передрук або відтворення у будь-якій формі матеріалів, розміщених на інтернет-сторінці газети «Волинь-нова» volyn.com.ua, без письмової згоди видання заборонено.