ТРОЯНДИ ІЗ МЕТАЛУ

У зварника ЛуцькоЇ ПМК-20 Віктора Семенюка — незвичне хобі
“Нема слів, аби передати красу, втілену у металі”. Так кажуть про роботи Віктора Семенюка люди, котрим пощастило побувати у його кузні чи помилуватися ними у магазині “Подарунок” Коли береш до рук розкішну троянду, викувану з металу, згадуєш, що Бог ковальства і вогню Гефест міг вдихнути життя у творіння своїх рук. Але факт, як то кажуть, наяву — букет з троянд, лілій, нарцисів, тюльпанів, що вражають своєю витонченістю, викував з металу... зварник.
... Ми розмовляємо у “кабінеті” Віктора Олександровича, який обладнав у закутку цеху. Усе говорить, що тут “живе” творча людина — на столах папки з ескізами робіт, корзина з металевими квітами, підвазонники, підсвічники. І стіл, і стільці незвичні — на металевих ніжках. На підлозі — набори для камінів, підставки для дров, а стіни обвішані іконами, акварелями, різьбленими портретами.
— Різьба по дереву, як і малювання, — моє хобі,— пояснює Віктор Олександрович, помітивши, що зацікавилась різьбленим портретом Шевченка. — Частина цих робіт була в квартирі, а нині, коли їм стало затісно, “перекочували” до цеху. Одну з стін його прикрашає портрет юної дружини. Під її пильним поглядом і працює чоловік.
Картини Віктор Олександрович копіює переважно з журналів, художніх альбомів, іноді вносить якісь свої елементи, бо ж і в копіюванні, вважає, повинно бути “я” художника.
— Одні відпочивають на дачі, відводять душу біля землі, а я — за малюванням,— каже Віктор Олександрович,— і куванням ось таких квітів.
— Певне ж, складно зробити цю троянду?
— Складно було років вісім тому, коли тільки починав. Тепер набив руку і квітку, таку, як ось ця,— показує ледве розпуклу троянду,— з суцільного металу та ще під гарний настрій можу викувати за день. Тут роботи небагато, бо ж менше пелюсток.
Більшість своїх робіт майстер виконує без ескізів. Їх “малює” уява. Отож, залишається втілити задум у метал — вирубати пелюстки, а тоді у хід вже йде механічний молот. Майстер з його допомогою “витягує” їх, робить, як каже, “грубу” витяжку, а вже потім підганяє під потрібну форму. Звісно, вручну, бо ж кувати квіти — філігранна робота. І виконує її Віктор Олександрович на одному диханні — від початку до кінця. Напарникам не довіряє, бо “тут треба відчувати метал”. Трохи перетримаєш у вогні — і маєш брак, перепалиш.
Перша троянда, вважає, була трохи “грубою”. Побачив її, а точніше ескіз — у сні.
... Були тяжкі для підприємства часи. Формувальний цех то працював, то ні. І Віктор Олександрович вирішив, щоб не сидіти без діла, робити решітки, огорожі. Керівництво його підтримало. Хлопці власними силами переобладнали цех. Принесли старий механічний молот. Віктор Олександрович виготовив горно. І “закипіла” робота. Замовників вистачало. Але, як і кожній творчій людині, майстрові закортіло зробити щось “своє”, неповторне. Та так, що аж руки свербіли. Як — не знав, але відчував, що може.
Кілька днів носився з ідеєю, “переварював” її, шукав помічника — коваля. Такого ж як і сам ентузіаста. Та коли у сні побачив свою квітку наче наяву — кожен вигин пелюстки, кожну лінію — ризикнув. Взявся за роботу сам.
Віктор Олександрович — людина майстровита і, безперечно, талановита. За що не береться — все у нього виходить. І так, ніби краще й не буває. Очевидно, передалися гени діда Петра — майстра з великої літери. Він був, як то кажуть, і швець, і жнець, і на дуді гравець. Усі сільські ремесла знав. Але найбільше його душа лежала до ковальства, з дванадцяти років працював у кузні. Так підкувати коня, як він, ніхто не міг. Тож з усіх довколишніх сіл з’їжджались люди у Красне (родове коріння Семенюка — на Рівненщині). Дід і внука привчав до ковальської справи. Малим той часто просиджував у кузні. Дивився, як з куска металу виходить підкова, сапка, як “народжується” борона. Іноді підсобляв дідусеві.
А підріс — здобув професію сантехніка, закінчив Радивилівське профтехучилище. Після армії, аби прогодувати сім’ю, довелося шукати роботу, за яку більше платили б. Ким і де тільки не працював! І водієм тролейбуса, і зварником — у тролейбусному управлінні Рівного і Луцька, ремонтно-будівельному управлінні житлово-експлуатаційного об’єднання, приладобудівному заводі, будівельному кооперативі. З останнього місця роботи висококваліфікованого зварника переманив у ПМК-20 колишній начальник дільниці Борис Коваль. У цій організації Віктор Семенюк працює вже п’ятнадцятий рік. І сини — Руслан та Віктор — поряд. Теж зварники. Обоє, як каже, “мають поняття” і в ковальській справі, мають художнє бачення. Особливо молодший. Тож перед тим, як взятись за роботу, батько часто цікавиться їх думкою.
У цеху підібрався хороший колектив — дружний, майстровитий. Усі хлопці, як каже Віктор Олександрович, можуть робити найскладніші вироби з металу. Навіть без ескізів. Подивляться на фото — і зроблять так, як треба. Правда, сповна віддаватись творчості не мають змоги. Виробництво є виробництвом — йому потрібен “вал”. Треба “гнати” фундаментні блоки, виконувати інші роботи. Та й кузня у цеху бідна. Старенький молот, горно, наковальня... Керівництво, правда, обіцяє допомогти, поставити нове обладнання.
— Якби нам, як належить, обладнати цех, могли б наростити потужність, і окремі речі, які виготовляємо вручну, у невеликих кількостях, “поставили б на потік”,— мріє майстер,— реалізовували б їх через власний магазин.
Поки що Семенюк і його колеги працюють під індивідуального замовника — роблять декоративні решітки, огорожі, підставки під квіти. А могли б робити й складніші, справді мистецькі речі.
Євгенія СОМОВА.
Фото Леоніда МАКСИМОВА.