Курси НБУ $ 29.25 € 30.92
Я дружина... «моряка»

Подружні відносини – справжнє мистецтво!

Фото Pixabay.

Я дружина... «моряка»

Спочатку я плакала, коли він їхав. Тепер хочу плакати, коли він не їде. Можете мене засуджувати, а можете шкодувати (зважаючи, з якого боку поглянете на ситуацію). Виправдовуючись, скажу, що є така річ, як звичка, і вона круто працює. Це й буде мораль цієї байки

Мій чоловік працює в Європі далекобійником уже 8 років. Додому приїздить чотири рази на рік (два–три місяці в рейсі — кілька тижнів удома). «Моряк», — жартують колеги. Багато знайомих мені делікатно співчувають: мовляв, бідна жінка. А я от не вважаю, що це моє горе. Принаймні тепер. Бо звикла. Це історія про вміння знаходити позитив. Навіть якщо все зовсім кепсько.

Ми одружилися, коли були ще дуже молодими. Жили з батьками. Через рік народився син. А згодом чоловік гайнув на заробітки до Польщі, бо треба було думати про своє житло. Згодом він працевлаштувався там офіційно, й мови про те, щоб повертатися на роботу з Європи в Україну, вже не було. Я спочатку дуже сумувала, адже хотілося сімейної романтики (як в подруг,  які так само повиходили в 20 років заміж). Але треба було розставляти пріоритети.

Спочатку, коли чоловік повертався після відпусток на роботу, я дуже сумувала. У нас були сентиментальні прощання, після яких ще довго страждала. Потім якось все складалося само собою. Найважче, звісно, було і є синові. Але, подорослішавши, він зрозумів наші обставини і також прийняв таку форму сім’ї.

Врешті, якщо ми не можемо змінити ситуацію, то варто змиритися з нею. Так значно легше…

Ніколи не нарікала на свою долю. Часом навіть тішуся з того, що склалося все саме так. Я навчилася бути сильною. Витренувала терпіння. Вмію відремонтувати велосипед, почистити сифон, прикрутити дверцята в шафі) Ні, я не кажу, що мені не потрібен чоловік для повноцінного щастя, але й горя без нього нема. 

Цього року ми пройшли випробування спільним коронавірусним карантином, і зізнаюся, що сама вже була готова підготувати його вантажівку до рейсу. Наша звичка жити окремо спрацювала проти нас, хоча спочатку ми дуже тішилися змогою побути вдвох.

Загалом наша молода сім’я пройшла низку випробувань. Та не зламалася. Ми навчилися жити порізну, але бути разом. За 12 років шлюбу під одним дахом провели, мабуть, лиш шість. Насправді родин, які звикли до таких стосунків, в Україні чимало, тим більше на Волині — прикордонному регіоні. Дуже шкода тих, кому не вдалося. Бо часто ми живемо очікуваннями і розчаровуємося, коли вони не виправдовуються. А значно простіше сприймати життя і всі його виклики такими, як вони є тут і тепер. Врешті, якщо ми не можемо змінити ситуацію, то варто змиритися з нею. Так значно легше...

Читайте також: Як я жила з двома безхатьками: з одним – «у голові», з другим – у під’їзді. Колонка Аліни Вітинської.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel