Курси НБУ $ 26.65 € 31.31
Володимир Лис презентує нам вчительку-інопланетянку

Волинь-нова

Володимир Лис презентує нам вчительку-інопланетянку

У новій рубриці газети «Волинь-нова» розпочали друкувати розділи з улюбленого роману відомого українського письменника Володимира Лиса «Щоденники Ієрихар», який вийшов у тернопільському видавництві «Богдан»

Розділ перший. Світлана Ігорівна

21 серпня

Сьогодні вночі до мене прийшла Іринка. Розбудила – я відчула спершу її подих – притулилася і стала мене обціловувати.

– Що з тобою, Ірусю?

– Мені страшно, мамо.

Її таке рідне, пахуче тільце тремтіло. Дрібно-дрібно. Наче маленький листочок на вітрі, на самотньому дереві. Так подумала я. Ні, це я подумала, чомусь саме так подумала, пізніше, коли вона заспокоїлася. Перед тим спочатку спитала:

– Що сталося, маленька? Чого тобі страшно?

І донька стала розповідати – гарячково, пошепки, що прокинулася і побачила, як у вікно зазирає зірка. Велика блакитна зірка. Що та зірка раптом наче почала рости. Наближатися. Що в неї, Ірочки, невідь-звідки виникло відчуття – зірка стане такою великою, що її поглине. Або схопить в свої холодні обійми.

– Схопить чим? – я мимоволі усміхнулася.

– Може, руками, – цілком серйозно сказала Іринка. – Не смійся, мені так здалося.

– Я не сміюся.

– Може, променями, – сказала моя страхопудка.

Я обняла доньку, пригорнула. Маленька моя і беззахисна. Тільце худеньке, про таких кажуть – аж ребра світяться.

– Ти будеш щаслива, дуже щаслива, – каже циганка. – Ти приїжджа, здалека. Але твоє щастя буде в цьому селі. А чоловіка твого зватимуть Петром.

– У тебе світяться ребра, – посміхнулася я. – Справді. Бачиш, у кімнаті посвітлішало.

– У тебе теж, – Іринка навіть полоскотала мій бік і тихенько-тихенько засміялася. Чи мені здалося?

Моя наймолодша донька має привілей – звертатися до мене на «ти». За це звертання мені досі періодично дорікає Петрова мати.

– У селі діти так не кажуть батькам, – ось її залізний аргумент.

– Мамо, а коли повернеться тато? – повертає мене до дійсності Іринка.

– Завтра. Тобто, вже сьогодні. Вранці.

– Знову п’яний?

– П’яний? Чому п’яний? – обурююся я. – Він поїхав до дядька Павла на храмове свято.

– Храмове свято... О-о-о, – голос у Іринки мрійливо-сонний. – У нашому селі більше так ніхто не каже. Тільки ти.

– А як кажуть? – розгублююся я.

– Празник.

– Спи вже, філологине...

– Філо... ло... ло...

Іринка кошеням тулиться до мене. Я гладжу її по голові. Вона справді незабаром засинає під моєю рукою. Мені ж не спиться. Після години чи скільки там боротьби з безсонням тихенько відсуваюся від доньки і встаю.

Надворі доволі прохолодно. Майже кінець серпня. Кутаюся в халат, якого накинула наопашки, дивлюся на зірне (де-не-де хмари) небо. Цікаво, яка ж це зірка так налякала Іринку? Ось ця, велика? Здається, це Венера. Ранішня зірка. Чи, навпаки, вечірня?

Зненацька приходить думка – я маленька піщинка. Піщинка перед безмежжям Космосу. Маленька сільська вчителька. Філологиня. Господи, хоч би справді нічого не трапилося з Петром. Місяць тому, на другий день після Петра й Павла, в нього, здається, були перші ознаки білої гарячки. Як він тоді мучився!

Він просив мене поїхати на те свято – Спаса, Преображення Господнє до свого двоюрідного дядька. Сердився, що я відмовилася. Крім того, родичі ці далекі, казала я.

– Які ж то далекі родичі... Він запрошував...

– Тобі аби випити.

– Ти хочеш сказати, що я алкоголік?

– Нічого я не хочу сказати.

– Раніше ти не відмовлялася йти кудись зі мною.

– Я не відмовляюсь і тепер ходити.

– А їхати?

– Сьогодні – не хочу.

Ось така розмова. Як каже наш фізкультурник, Андрій Филимонович, кінець абзацу.

Враз я відчуваю, як одна із зір справді починає ніби наближатися.

«Ну от іще», – кажу я собі подумки.

У мене теж біла гарячка. Зовсім біла. Посеред темної серпневої ночі. Як же мені було тоскно серед цієї ночі й цього безсоння. Мале порося Іринка. Розбудила, а сама спить.

22 серпня

Не вранці, а опівдні, після триденного гостювання (каже, що заїхав ще до одного родича) повернувся мій чоловік. Я дивилася на його пом’яте обличчя, зсутулену постать (нащо він згинається?), синяк під оком.

«Ось що лишилося від твого красивого чоловіка», – казав хтось мені.

«Він ще не пропащий», – заперечила я тому невидимцю. Але хтось заморозив мою душу.

– Будеш лаятися? – спитав Петро. 

Я мовчала. Не було ні сліз, ні роздратування, ні бажання докоряти.

– Чого ти мовчиш? – сказав мій чоловік. – Вже ліпше свари. Обзивай п’янюгою.

– Ти з кимсь мене переплутав, – сказала я.

– Переплутав?

– П’янюгою я тебе ніколи не обзивала.

Я обминула його і вийшла на двір. Біля тину стояв Ігор. Я не посміла підійти до сина. Вже за хлівом подумала, що, може, треба було поїхати з Петром на те свято. Вернулися б якщо не того ж дня ввечері, то наступного. І пити стільки я не дозволила б. Подумала, що десь я його навіть розумію.

Він таки був добрим трактористом. А відколи розікрали, розібрали колгосп – не може знайти собі місця. Город – то не його. Роботи в селі нема. Поїздки до Польщі з контрабандним спиртом закінчилися депортацією. Трохи заробляє за продаж зібраних грибів і ягід. От і все. Правда, є і моя зарплата. Але Петро... Після тієї спроби поїздки  на заробітки до Росії, яка закінчилася пограбуванням у поїзді й побиттям, я зареклась кудись його відпускати.

– Мамо!

Я озирнулася. Дивно, що не чула, як Ігор підійшов. Обличчя сина сіпнулося, він дивився на мене з мукою.

– Що, Ігорьочку?

– Ви... ви... с-сварили тата?

– Ні. Хіба це допоможе?

Син якийсь час мовчить. Кривиться його рот.

– Ско... ско... ско...

Ігор заїкається, так завжди, коли він хоч трошки хвилюється. Завжди, Боже мій...

І раптом я розумію, що він хоче сказати: скоро осінь.

– Так, скоро осінь, – кажу і я.

24 серпня

Сьогодні – День Незалежності. Прийшла Ніна, дружина голови сільради, й сказала, що під вечір збираємося біля озера. Відзначати свято.

– Що з мене? – спитала я. – Може, я зроблю салат?

– Принесеш малосольних огірочків. Свою знамениту імітацію.

Моя знаменита імітація – це розрізати огірки на шматочки, опустити у легко підсолену воду на десять хвилин, у воду додати трішки хрону й вишневого листя (попередньо, ще перед тим як солити), кропу, вчасно вийняти огірки, а тоді присипати їх дрібно порізаним часником. І дати постояти трохи. Справді, за смаком схожі на малосольні. Причому, саме так смачно виходить тільки в мене. Та ж Ніна і дехто з нашої компанії пробували робити за моїм рецептом – смак чомусь не той. Пропорції? Не знаю. Мій фірмовий секрет...

Наша компанія! Я працюю у Загорянах уже двадцять чотири роки, наступного року (жах!) ювілей буде – чверть століття – а ввійшла до так званої загорянської еліти років дев’ять чи десять тому. Заважала сором’язливість чи те, що вийшла заміж за звичайного сільського хлопця, тракториста... Мабуть, і те, й інше.

– Я принесу огірки, – сказала Ніні.

– Ти наче... Що трапилося?

– Нічого.

– З Петром? Я бачила, що він учора... Ні, позавчора... Вертався...

– Ні-ні. Нічого. Все добре. Тільки... Осінь наближається.

– Осінь? – Ніна здивовано дивиться на мене. – Нам, подруго, ще далеко до осені.

– Я про справжню осінь. Он вона вже стоїть за ворітьми.

– Та ти поетеса, Світлячок.

Світлячок... Колись мене так називав мій однокурсник Віталик, до якого я була байдужою. Чи все-таки щось мала? Господи, про що це я?

Ніна пішла, а я раптом побачила, як до воріт наближається – ні, не осінь, а циганка. Стара, розпатлана, з великою барвистою хусткою на плечах. Я йду їй назустріч.
Вона просить води, якоїсь їжі. Я виношу кварту води і шматок хліба з салом та помідором. Циганка жадібно п’є, дякує, тоді каже, що хоче погадати.

– Мені не треба гадати, –  посміхаюся. – Я й так знаю свою долю.

Але вона вже хапає за руку. Дивиться на долоню, торкається до неї пальцями. Огрубілими, майже чорними пальцями.

– Ти будеш щаслива, дуже щаслива, – каже циганка. – Ти приїжджа, здалека. Але твоє щастя буде в цьому селі. А чоловіка твого зватимуть Петром.

Вона підводить голову, дивиться мені в очі. Погляд її тягне мене кудись у незвідану глибину.

– Твого чоловіка зватимуть Петром, – повторює вона. – Матимеш повний дім і троє дітей.

Циганка зникає. Наче розтає у повітрі. Я тільки чую шелест її кількох спідниць. І начеб дрібненький смішок. Горошинки того сміху дрібно торохтять.

Троє дітей у мене є. А через десять літ після того ворожіння мій Петро признався, як умовив циганку (та що там умовив – заплатив) зайти на моє подвір’я й наворожити мені чоловіка Петра.

На той час він кілька разів несміливо підходив до мене в клубі після кіно. Але я ніколи не лишалася на танці.