Любити і чекати

Боляче жінці, якщо її коханий в обіймах іншої, а ще важче, коли ця інша – війна. Більше двох місяців, в жовтні-грудні 2014 року, був у таких «обіймах» чоловік Альони, маневичанин Анатолій Скороход, – боєць батальйону територіальної оборони «Волинь».

      – Коли Толя став бійцем тербату, про його участь в АТО  не йшлося, та серце щось передчувало... Військовий підрозділ, який мав стояти на сторожі кордонів Волинської області, був кинутий на передову – під Дебальцево. Чоловік перебував  на захисті позицій в районі шахти «Ольховатська», що на Донеччині, а я ж могла лише одне – чекати... –  розповідає Альона.

         Спочатку військовослужбовці жили в наметовому містечку, а коли почалися постійні обстріли, командування розпорядилось встановити чергування на блокпості, а іншим солдатам перебувати  в укритті – підвалах адмінбудівель.

           –  Короткі телефонні розмови були лиш двічі на добу: о першій годині дня і о першій годині ночі, коли Толя заступав чергувати. В укритті  і мережі не було, і взагалі бійцям заборонено було тримати телефони ввімкненими, – згадує ті тривожні дні дружина, яка щоразу чекала до першої години ночі на дзвінок. Вслухалася в тишу, і, здавалося, чула вибухи на іншому кінці країни, де в небезпеці був той, з ким вона поєднала своє життя. Вдивлялася в обличчя сплячих діток і розуміла, що їх тато на сході України, за більш ніж тисячу кілометрів звідси, оберігає цей спокійний сон.

       – Ось уже військові піднімаються з укриття, отримують вказівки, займають свої позиції на блокпості, ось уже він має подзвонити... – цей щоденний «маршрут» добре знала Альона і щоразу він прокручувався перед очима, мов кадри кінофільму. –  А якщо дзвінка не буде?.. Тремтячими руками вона тримала телефон, до нестями прагнучи якнайшвидше почути рідний голос.

  –  Короткі телефонні розмови були лиш двічі на добу: о першій годині дня і о першій годині ночі, коли Толя заступав чергувати. В укритті  і мережі не було, і взагалі бійцям заборонено було тримати телефони ввімкненими, – згадує ті тривожні дні дружина, яка щоразу чекала до першої години ночі на дзвінок. Вслухалася в тишу, і, здавалося, чула вибухи на іншому кінці країни, де в небезпеці був той, з ким вона поєднала своє життя. Вдивлялася в обличчя сплячих діток і розуміла, що їх тато на сході України, за більш ніж тисячу кілометрів звідси, оберігає цей спокійний сон.

          На передовій бійці батальйону мали перебувати лиш місяць, та ротації не було. Хотілося стукати в усі двері, аби лиш уберегти коханого, але, як головний спеціаліст відділення офіцерів запасу і кадрів Маневицького РВК, Альона розуміла, що на все це є свої причини, і чекала...

          Дворічний синочок Максимко тоді ще мало що розумів, а п 'ятирічна донечка Богданка, чуючи розмови дорослих і переглядаючи  новини по телевізору, відчуваючи біль і страх мами з бабусею,  які до них «прикипали», розуміла, що тато десь далеко і  в небезпеці.

– Їй так важко було пояснити, чому так сталося, де зараз її тато...  – з болем згадує жінка нелегкі розмови з дитиною.  – І ось, нарешті, 26 грудня 2014 року,  як новорічний подарунок, – довгожданна ротація. Хороша звістка до 8 березня – демобілізація! – посміхається героїня моєї сьогоднішньої оповіді.

       Повертатися в мирне життя Анатолієві було нелегко, та сили додавали любов і підтримка рідних. Потрібно було працювати, забезпечувати сім'ю, розпочинати будівництво власного будинку. А ще на початку 2016 року, після появи на світ донечки Мілани, Анатолій і Альона стали багатодітними батьками.

   – Якщо нас не буде там, то ворог буде тут, – переконаний учасник АТО, – завданням справжнього чоловіка є не лише «народи-побудуй-посади», а й захисти. А його дружина додає, що все це дало їй розуміння того, що для щастя не так вже й багато треба: щоб поруч був твій коханий, були здоровими дітки, мирним було небо над головою. Нехай серця всіх жінок України повняться любов'ю і  ніжністю їх найдорожчих чоловіків, а не тривогою за них…

Юлія Музика