Те, що Іван Чернецький — непересічний поет, відомо давно, принаймні тим, хто слідкує за красним письменством Волині...
Те, що Іван Чернецький — непересічний поет, відомо давно, принаймні тим, хто слідкує за красним письменством Волині. Однак десь, мабуть, із другої половини 80-х пан Іван почав цікаво заявляти про себе у прозі, зокрема дитячій (“Незрозумілий цей Ілько”, 1989). З часом голос митця в новому жанрі ставав усе впевненішим, твори — змістовно розмаїтішими, часто-густо виходячи за рамки дитячої тематики. Ряд оповідань (“Подарунок для Іванки”, “Такої мами нема ні в кого”, “Самосуд” та ін.), перш, аніж увійти до книги прози І.Чернецького “Допишу завтра”, побачив світ на сторінках волинських літературних видань, зокрема в альманасі “Світязь” та антології “Перевесло”. Читаючи оповідання та новели вищезгаданої збірки, не можемо не подивуватися вмінню автора не просто вихопити з життя хвилюючий епізод, а й змусити читача співпереживати разом із героями, його здатності побачити небуденне в буденному. З ким би не зустрічались ми у книзі — чи то з Серафимом Мельником, котрий рятує життя своєму, здавалось би, ворогу (й колишньому другові) Тихону Швецю, чи з таким же колгоспником Ковалюком (імені його письменник не називає), якого безпідставно звинуватили у крадіжці (“Самосуд”), а чи школяр Ромко Антонюк (“Такої мами нема ні в кого”, “Подарунок для Іванки”), чий образ, на мій погляд, позначений певною автобіографічністю (у післямові під назвою “Учень п’яти шкіл” Іван Чернецький згадує про екскурсію до Москви, якою його преміювали під час начання у школі, й про яку найрадше, йдеться в “Подарунку....”) — все це персонажі, яким віриш і яким співчуваєш... Жанр новелети, до якого нерідко звертається автор, вимагає особливої майстерності — далеко більшої, аніж при написанні традиційних оповідань чи новел: від письменника вимагається одночасно і граничної стислості, й завершеності, об’ємності зображення — кількома штрихами потрібно окреслити ситуацію або ж характер героя. На мій погляд, це цілком вдалося Іванові Чернецькому в циклі документальних новелет “Сліди на снігу”. Переважно це спогади з літературно-мистецького життя краю, писаній дотепно, але сміх митця незмінно доброзичливий — його сучасники (письменники, композитори, художники) постають насамперед людьми з їх радощами, турботами, іронією й самоіронією (“Пам’ятник батькові”, “Ремарк у Луцьку” тощо). Підназва розділу “Билиці й небилиці” — говорить сама за себе. Оповідки, у яких реальність тісно переплетена з подіями, які можливі хіба що у кумедних казках чи снах — давня традиція українського народу (згадаймо балачки на вечорницях, розповіді мисливців, рибалок та ін.). Гумор Івана Чернецького у таких творах, як “Гостини у президента”, “Хай собі живе”, “Здобич” тощо набуває нових яскравих граней: відчувається, письменникові є що сказати і в т.з. химерній прозі. Щоденникові записи письменника становлять інтерес для вдумливого читача, причому йдеться не про хворобливу зацікавленість деталями особистого життя митця, а про здорове прагнення наблизитися бодай на кілька кроків до таїни творчості. З авторських нотаток можна довідатися про обставини написання того чи іншого твору або, принаймні, про суспільну атмосферу епохи, в яку жив і працював письменник. “Записничок” І.Чернецького — “Допишу завтра” — дав назву цілій книзі, й це не випадково: “Думки з дороги”, як жанрово означив їх сам письменник, ніби начерками до майбутніх оповідей — веселих і сумних, химерних і звично-реалістичних, документальних і художніх. До речі, книга І.Чернецького “Допишу завтра” стала лауреатом обласного конкурсу “Світ волинської книги 2004”. Наостанок хочеться побажати Іванові Чернецькому, аби він не лише “дописав завтра” задумане, а писав і післязавтра, і впродовж багатьох років, радував дітей та дорослих своїми книгами — як поетичними, так і прозовими. Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ.
