60 літ медсестринського стажу Зої Євстратової

«Найкращі ліки від старості — ​улюблена робота»

Робити перев’язки, гоїти рани, виходжувати післяопераційних пацієнтів — ​це вам не папірці складати в затишному кабінеті. Тут чималі фізичні навантаження: щодня по 5–6 годин треба гнути спину, бути на ногах, а часом і піднімати хворих доводиться, байдуже, що важити людина може більше 100 кілограмів. І психологічно не кожному під силу постійно брати на себе чужий біль, страх, відчай. Зоя Іванівна з усім цим справляється без жодних скидок на поважний вік.

— Якщо є важкі хворі, вона і у вихідні приходить обробити рани, зробити перев’язки. І спину розітре, помасажує, щоб не було застою в легенях, і підбадьорить добрим словом, підкаже, як полегшити, пришвидшити процес одужання. Буває, й ми, лікарі, із Зоєю Іванівною радимося. А ще ця жінка вміє усіх заряджати позитивними емоціями, завжди усміхнена, весела, привітна, — ​розповідав заві­дувач відділення ендокринної і абдомінальної хірургії Дмитро Шульга.

Напередодні Всесвітнього дня медичної сестри (12 травня) ми вирішили зустрітись із найдосвідченішою представницею цієї професії, яка, так би мовити, працює на «передовій». І, щиро кажучи, важко було повірити паспортним даним, бо виглядає Зоя Іванівна напрочуд молодо. Своє професійне довголіття пояснює просто:

Якщо я комусь можу допомогти, то це для мене радість. 

— Мені ж тут усе рідне. Найкращі ліки від старості — ​улюблена робота. Прийшла у це відділення 53 роки тому. Чоловік був військовим, переїхали до Луцька, і я наче прикипіла серцем до свого колективу. І коли треба було знов зриватися з місця, то вже лікарню кидати не схотіла, Луцьк на Алма-Ату не поміняла. Так беззмінно у хірургії й працюю. Можливо, успадкувала гени від діда по батьковій лінії, бо він до ста літ трудився. А, може, саме життя загартувало…

Згадувала війну, голодне дитинство, смак «приправленої вітром» лободи, яку варила мама навесні щодня. Взимку й цього не було. Батько — ​на фронті, з рідного села вивезли. Четверо дрібних дітей. Найпам’ятніша подія того часу — ​бомба вцілила у зерносховище, люди бігли гасити, а разом із ними й мама, яка увечері принесла додому трохи присмаленої, почорнілої пшениці. І це були такі ласощі!

— У медучилище подалася за компанію з подружкою. А згодом зрозуміла, що це — ​моє. Робота медсестри вимагає терпіння, відповідальності й людяності. Коли йдеш до хворих, маєш забути про свої проблеми, неприємності чи поганий настрій. Я щоранку набираю у відра холодної води, спочатку занурюю обличчя, голову, а потім повністю обливаюся, щоб змити весь негатив. Це дає великий приплив енергії і бадьорості. Приходжу у відділення — ​всіх обняти хочеться, — ​усміхається наша співрозмовниця.

«У дівчат ще любовні романи беру читати…»

Щороку в день професійного свята Зою Іванівну вітають колишні пацієнти. Розповідали, що вона і у відділенні найважчих прооперованих виходжувала, і додому приходила до лежачих хворих, і рани, як ніхто, вміє гоїти. А зрозуміти стан людини після хірургічного втручання їй не важко, бо й сама не раз побувала на операційному столі.

— Для мене хірургія — ​це та сфера медицини, якій я беззастережно довіряю. Іноді доходило до курйозів, — ​згадує жінка. — ​Першим уроком стало для мене видалення апендикса. Я тоді тільки прийшла у відділення. Терпіла біль у животі, думала минеться. Після зміни зважилася звернутися до хірурга Анатолія Порфировича Ціхоцького. Він і прооперував, і «відчитав», мовляв, чого було ждати, поки почнеться гнійний процес. Через кілька років я, навчена гірким досвідом, настійливо просилася, щоб мене терміново прооперували, бо запідозрила ускладнення виразкової хвороби шлунка. І таки наполягла, але виявилося, що тривога була хибною. Причиною різкого болю, як зрозуміла згодом, став оперізуючий лишай.

Після того Зоя Іванівна перенесла ще декілька хірургічних втручань, зокрема й операцію на хребті. Донька й онуки давно вмовляють її залишити роботу. Але чують у відповідь: «Коли я працюю, то забуваю про хвороби».

— У нас в колективі дуже гарна й добра атмосфера. Як мене просять поділитися досвідом, то я це радо роблю. З усіма знаходжу спільну мову. Якось обмовилася, що у вихідні, як овдовіла, не знаю, куди себе подіти. «Я, наприклад, у вільний час люблю Біблію погортати, і вам раджу», — ​сказав наш завідувач відділення. А я ще в дівчат любовні романи беру читати, — ​зізнається 81-річна медсестра.

Нас пригощають кавою, Зоя Іванівна ж віддає перевагу трав’яному чаю. Каже, що найбільше любить чисту холодну воду. Щоранку, за годину до сніданку, випиває її дві склянки. Не терпить від спраги й упродовж дня, адже якщо організм отримує достатньо води, то і шлунково-кишковий тракт працює без збоїв, і шкіра буде пружною, свіжою. До речі, на обличчі жінки й справді нема помітних зморщок, хоча вона, як стверджує, жодними купованими косметичними засобами не користується.

— Головна умова доброго самопочуття і гарної фізичної форми — ​позитивні емоції. Якщо я комусь можу допомогти, то це для мене радість. За шістдесят літ жодного разу не пошкодувала, що стала медсестрою, хоча не раз важко було. Хочу привітати з нашим прийдешнім святом усіх колег і побажати їм такого ж професійного довголіття, — ​сказала на прощання Зоя Іванівна і поспішила робити перев’язки.