ЮРІЙ КОРОЛЬЧУК: ДЛЯ МЕНЕ НАЙВАЖЛИВІШЕ — ЧЕСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

Завтра, у перший день травня, і так уже співпало, що й у перший день Великодня, у генерального директора відкритого акціонерного товариства «Волинь-Авто» Юрія Корольчука ювілей — йому виповнюється 55 років.
Юрій Степанович — людина досить відома у нашій області, особливо, серед власників легкового автотранспорту та автомотолюбителів. Напередодні дня народження я зустрівся з ювіляром і мав з ним бесіду.
— Юрію Степановичу, ви, наскільки мені відомо, волинянин?
— Та ще і корінний, як і мої батьки. Народився у селі Затурці Локачинського району. Тут закінчив середню школу, звідси пішов на навчання в Український інститут інженерів водного господарства, що у Рівному, де отримав диплом інженера-механіка. Потім рік служив у Збройних силах, повернувся у рідне село. Однак, як не дивно, роботи мені тут не знайшлося. І посада механіка вільною була, але її тримали для «замовленого» іншого спеціаліста. Тому я змушений був брати «відкріпну» довідку.
— І відразу потрапили в автосервіс?
— Спочатку спробував влаштуватись на автозавод, та не мав міської прописки і тут, як кажуть, «пролетів», хоч набирали молодих інженерів. Тоді я пішов на завод виробів із пластмас, де була посада начальника зміни пресового цеху. Однак мене більше тягнуло до автотехніки, до машин. Тому через півроку, коли в січні 1974-ого здавали в експлуатацію станцію по ремонту автомобілів, я перейшов туди. Подивились мій диплом, де було лише дві четвірки, і прийняли на посаду майстра з прийому автомобілів.
— Після цього, здається, пройшли у своїй трудовій кар’єрі усі щаблі, аж до генерального...
— Фактично так. Спочатку — майстер, потім — головний механік, начальник цеху, у 85-ому році призначили головним інженером. Скажу відверто: сподівався, що з цієї посади піду на пенсію. Я ніколи не рвався до «високого крісла». І ось через три роки, коли директора обирав колектив підприємства, мені й довірили його очолити. Так на цій посаді я змінив досвідченого Євгена Гнатовича Михальчука, який, уже будучи на пенсії, пропрацював у нас ще десяток років.
— Ви більше половини свого життя пов’язані з автомобілями. Чи були у вас якісь конфлікти з державтоінспекцією?
— Були неодноразово. І коли ще на батьковому «Запорожці» їздив, і коли пересів за кермо службового автомобіля. Розумієте, машина для мене — живий механізм, я її відчуваю, знаю, як вона себе поведе, що у ній «барахлить». Я люблю швидкість. А їздити згідно з дорожніми знаками на сучасних автомобілях — це означає їх нищити. Повірте, через три роки «Мерседеса» чи іншої престижної іномарки не буде, «зноситься».
— Юрію Степановичу, хотів би, щоб ви порівняли колишню матеріально-технічну базу підприємства з сьогоднішньою.
— Практично ми у корені замінили філософію автосервісу, насамперед для того, щоб люди їхали до нас, довіряли, відчували, що тут за них потурбуються, допоможуть, адже нам з фінансового боку це вигідно. Ми подбали про високу культуру виробництва, щоб була сучасна технологія. У нас на виробництві жоден робітник не курить, не працюють люди «із запахом», а обслуговують машини у фірмовому одязі, охайні, привітні фахівці.
На сьогоднішній день у нас працює філіал у Ковелі, ще є станції у Нововолинську, Володимирі-Волинському і в Луцьку на вулиці Данила Галицького. За рік надаємо послуг на суму близько 2,5 мільйона гривень, продаєімо запасних частин і матеріалів на 5 мільйонів. У минулому році реалізували понад одну тисячу нових автомобілів вітчизняного і закордонного виробництва. Найближчим часом хочемо реконструювати свій автосалон на вулиці Рівненській, відкрити ще по одному у Луцьку і Ковелі.
— Юрію Степановичу, ми усе про роботу, про підприємство ведемо мову. Давайте повернемося до іменинника, до його сім’ї: як вам живеться?
— Не маю ні дачі, ні власного автомобіля (зберігаю батьківський інвалідський «Запорожець»). Користуюсь службовим БМВ. Немає банківських накопичень. Проте, маю чудову сім’ю — дружину і трьох синів. Ганна Павлівна зараз не працює. Найстарший син — 29-річний Валерій — закінчив Луцький державний технічний університет, працює у нас на підприємстві начальником цеху. На рік молодший Сашко після закінчення Луцького гуманітарного університету продовжує навчання у Німеччині, в цьому році закінчує Берлінський університет за спеціальністю економіка. Наймолодший — 18-річний Юрій — зараз навчається на першому курсі ЛДТУ. Має величезну тягу до автосправи, добре розуміється у ній.
— Скажіть, що ви особисто найбільше цінуєте у людях, а чого б не могли вибачити?
— Найважливіше, як для мене — чесність, а найгірше — зрада.
— У вас тисячі знайомих, але друзі — це інше?
— Так, здебільшого це ті, з ким знаюсь більше 15—20 років, кому я найбільше довіряю, маю спільні інтереси, відчуваю з їх боку щирість і безкорисливість. З багатьма дружимо сім’ями.
— Цікаво, про що мріє генеральний директор ВАТ «Волинь-Авто» у 55 років?
— Хотів би, щоб діти знайшли себе у нашому нелегкому житті. Щоб визначились з роботою, міцно стали на ноги. Хочу дочекатись онуків...
— Разом з щирими словами привітань, що звучатимуть завтра за святковим столом, прийміть добрі побажання з нагоди вашого ювілею і від колективу газети «Волинь».
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ.