«Своїми картинами ти зробиш більше для тих, хто ніколи не бачив війни»

В експозиції три десятки полотен. Це художні чорно–білі розповіді про події, які відбувалися в аеропорту Донецька в січні 2015-го.

На чорно–білі великі й менші картини з цікавістю дивляться волинські «кіборги», запрошені на незвичну імпрезу, яка повертає їх у ті 242 дні, коли вони, бійці різних підрозділів та батальйонів, мужньо трималися, але понесли величезні втрати.

Документальний фільм про події на терміналі ДАПу розповів усім присутнім про тих, котрі «вистояли, не вистояв бетон», за це ворогом були названі «кіборгами», їхня стійкість уподібнювалася залізним роботам з фільмів. Саме завдяки таким можемо святкувати Незалежність, саме такі зараз на Сході, коли у нас паради, тримають ворога на припоні.

Працівники музею закликали ділитися трофєями із зони бойових дій, щоб люди, переглядаючи їх, могли завжди пам'ятати цей подвиг.

Директор музею Анатолій Силюк зазначив, що святкування Дня Незалежності в час війни має бути трохи іншого формату, маємо сьогодні дякувати цим героям, які зробили подвиг в ім'я Держави. Щоб співпережити, передати їхні емоції на допомогу приходить мистецтво. На сьогодні про "кіборгів" є фільми, книги, і от ці художні роботи дуже молодої людини, студента Львівської національної Академії мистецтв Олега Дробоцького, який творив за фотографіями і спогадами учасників подій.

 Худорлявий 21-річний юнак із сумними очима і понуреним поглядом скромної людини – художник Олег Дробоцький подякував солдатам, батькам, Сергію Лойку за дозвіл писати картини з його світлин, працівникам музею за надану можливість показати усім свої роботи.

- Два роки тому на книжковому форумі у Львові я попросив автора книги «Аеропорт» Сергія Лойка використати для своїх картин його знімки з ДАПу, і ось що з цього вийшло - 34 роботи, - юнак небагатослівний. Йому болить війна, на якій не був, але яку пережив серцем. Чорно-білими кольорами передав її трагічність.

Іванка Єрейська з Рівного є співорганізатором виставки, яка вже пройшла у Рівному. Чого їй це цікаво, запитую. Вона ж просто ветеринар. Каже, познайомилася з Олегом на книжковому форумі, тоді зародилася думка зробити повноцінну виставку того, що він творить.

– Це біль, сльози, страждання. І їх не треба забувати, бо вони не десь, а в Україні, - доносить вона те, що збагнула сама.

Виступив учасник АТО і співак Юрій Щербик. Його пісні, народжені в АТО, з особливим болем. Присвятив одну з них тим, хто вміє чекати й дочекався...

Таку родину, що дочекалася свого татка, помітила на виставці. Це рідні "кіборга" Віктора Михальчука, героя нашої публікації, — дружина Оксана, донька Анна, син Максим. Вони разом вистояли в тому пеклі. Пройшло три роки, але й сьогодні на нетактовне запитання журналіста з мікрофоном хлопчик мало не розридався. Не гонімося за резонансними відповідями, панове, бо це комусь і досі болить.

 Василь Шумик, про якого писала наша Катерина Зубчук, Андрій Андрєєв, Вадим Ваврищук, Юрій Величко, Андрій Луцюк... вибачте, кого не назвала, кланяємося вам, ви всі на фото, дякуємо, що ви є.

– Більшість з нас травмовані психологічно, і от ця нещодавня історія з реабілітаційним центром для атовців - дуже болюча. Бо багато таких, які потребують негайної допомоги, можуть вчинити самогубство. Такі заходи, як от цей, тримають нас в соціумі, дякую працівникам музею, що це розуміють.

Анатолій Силюк подякував за мужність найвищого зразка, за те, що прийшли.

– Наскільки ця виставка відображає правду? – запитав у "кіборгів" директор музею.

– Те, що там було, то важко передати, – відповів захисник ДАПу Андрій Андрєєв, – Але ти зумів передав ту атмосферу, що там була, – звернувся до молодого митця.

– Пейзажі там всюди були однакові: і з вишки, і з терміналу, – вже з усміхом пригадує ще один героїчний "кіборг" Вадим Ваврищук, – Майже три роки пройшло, а часом ловлю себе на думці, що хочу туди повернутися. Тут серед нас стоять хлопці нагороджені бойовими орденами, «За мужність», шестеро з них мають групи інвалідності, отримані в єдиних боях у житті. Уявіть, що то таке, коли з цілої роти живими залишається сім чоловік... Ми ніколи не знали один одного до війни, але після цього можу сказати, що маю рідну сестру, а он (показує на друзів–"кіборгів") — мої брати. Думаю, і вони так можуть сказати. Ми рідко збираємося всі, зараз тут нас половина, але завжди ми разом 21 січня, коли аеропорт востаннє був наш. Це були одночасно найгірші і найкращі дні в нашому житті, – і додав: – Я чув, що художник хоче в армію, то скажу відверто: ти набагато більше своїми картинами зробиш тут, для тих людей, які ніколи не бачили війни.

– Більшість з нас травмовані психологічно, і от ця нещодавня історія з реабілітаційним центром для атовців - дуже болюча. Бо багато таких, які потребують негайної допомоги, можуть вчинити самогубство. Такі заходи, як от цей, тримають нас в соціумі, дякую працівникам музею, що це розуміють.

– Ця виставка буде до кінця вересня, – зазначив Анатолій Силюк, – І, можливо, коли ви побачите війну очима молодої людини, по-іншому сприйматимете речі.

Батько Олега, Ігор Дробоцький:

– Група волонтерів, які працюють з моїм сином, роблять значно більше міністерства, яке повинне були б цим займатися. Дякую солдатам, що відстоюють наші рубежі.

На фоні найбільшої роботи, яку важко навіть транспортувати, волинські кіборги та учасники виставки сфотографувалися на згадку.

Олег Дробоцький родом із Тернопільщини, навчався у місцевому коледжі, тепер у Львівській художній академії на 4 курсі. Виставки його робіт тривають вже рік, а писав картини два роки. Величезне полотно, розповідає мама Ольга, допомагали перевозити волонтери, а писав його ночами в коридорі в гуртожитку.

– Хотілося б, щоб він краєвиди мирні малював, дівчат біля моря. А в нього — горе й біль, – зі сьозами на очах мовить жінка. Хлопець має непросте минуле, займався санним спротом, покалічився і вже переніс кілька операцій, у дитинстві витримав п'ять операцій на оці, бо мав пухлину. Але не шкодує себе, дуже вразливий, годинами переглядає фільми про війну, фотографії. «Мамо, ввійди в мій світ», - просить, коли ненька намагається відволікти його.

Таке враження, що сам побував серед цих розбитих стін ДАПу, так реалістично виглядають його картини.

– Може, скінчиться війна і він перестане це малювати, – втішається мати.

– Він не може змиритися з несправедливістю, відстоює правду. Якщо захоче йти в армію, не буду забороняти, – каже батько.