Ні, Борис Юрійович Власюк не змагається з вітряками, як це робив славнозвісний герой Сервантеса. Він їх будує. У руках цього талановитого майстра із села Овадне Володимир-Волинського району металобрухт перетворюється на вітряки, трактори, машини, верстати...
Олена ДУДКЕВИЧ
Ні, Борис Юрійович Власюк не змагається з вітряками, як це робив славнозвісний герой Сервантеса. Він їх будує. У руках цього талановитого майстра із села Овадне Володимир-Волинського району металобрухт перетворюється на вітряки, трактори, машини, верстати.
ЗАХОТІВ... І ПОЛЕТІВ Мабуть, немає на світі людини, яка б не мріяла хоча б раз у житті піднятись у небо і з висоти пташиного польоту помилуватись краєвидом. Була така мрія і в Бориса Власюка. Хотів бути пілотом. Але, видно, у кожної людини є своя доля, яка веде визначеним шляхом. Через певні проблеми зі здоров’ям довелось відмовитись від вступу до льотного училища. Але відмовитись від мрії відчути себе птахом, що кружляє у повітрі, Борис Власюк так і не зміг. Після закінчення школи став студентом Львівського училища, згодом закінчив Володимир-Волинський технікум і здобув спеціальність техніка-механіка. Почав цікавитись конструюванням, читати журнал «Моделіст-конструктор» і загорівся бажанням збудувати дельтаплан. Складно було спочатку, не все вдавалось. Три роки довелось працювати, перш ніж літальний апарат був готовий до того, щоб піднятись у небо. За спеціальною тканиною їздив аж у Латвію. Допомагали друзі-ентузіасти. Але одного прекрасного дня Борис Власюк таки відчув себе щасливим, коли зумів на дельтаплані пролетіти над рідним селом. Потім були інші дельтаплани - кращі, досконаліші. Вони піднімались на тисячу і навіть півтори тисячі метрів. Знайомі винахідника-конструктора не раз брали їх напрокат і літали у Карпатах і в Криму. Дельтаплан - це була мрія юності, реалізувавши яку, Борис Власюк вже не міг спинитись, бо відчував, що має в собі силу, щоб робити речі досконаліші, необхідніші і практичніші. Тим більше, що саме життя спонукало його до цього. Після одруження чоловікові довелось будувати житло, розводити господарство. Найперше вирішив, що настав час зібрати трактор, аби землю легше було обробляти. Тим більше, що усіляких запчастин для цього не бракувало, бо у Бориса Власюка з дитинства було своєрідне хобі - стягувати на подвір’я усілякі залізяки. - Для когось це був звичайнісінький хлам, - розповідає Борис Юрійович, - а я, бувало, візьму будь-який шматок металу і вже бачу, що з нього можна зробити. Незабаром у господарстві Власюків з’явився “залізний кінь”. І хоч з того часу минуло вже більше п’ятнадцяти років, він дотепер служить господареві. А Борис Юрійович обробляє ним не тільки своїх два гектари, а й сусідам підсобляє. Посеред подвір’я Власюків стоїть цікава конструкція. Не відразу й второпаєш, що воно таке. Господар пояснює, що це - підйомний кран, який він теж зробив самотужки, коли братові хату будували. Важкувато було цеглу і розчин на висоту піднімати, от і задумався Борис Юрійович, як би цю роботу полегшити. Мудрував, робив креслення, а потім показав братові. Після схвального відгуку приступив до роботи й за кілька місяців цеглу на хату піднімали вже підйомним краном з дистанційним управлінням. За словами Бориса Власюка, такий кран може замінити шестеро людей, тож чоловік із впевненістю каже, що своїм дітям хату побудувати таки зможе. ВІТРЯК ВИРУЧАВ, КОЛИ СВІТЛО ВИМИКАЛИ Був час, коли Борис Власюк мріяв жити на хуторі далеко від села, подалі від цивілізації, де ще колись дід його господарював. Не лякали його труднощі. Хотів там впроваджувати свої нові винаходи. Він бачив себе великим фермером. Але землі тоді йому так і не дали, тож живе у селі. Зате усілякі винаходи й сьогодні полегшують йому життя. До прикладу, коли в Україні була енергетична криза і світло вимикали по кілька разів на день, це страшенно вибивало з колії Бориса Юрійовича. Так і народився задум сконструювати вітряк, який би виробляв енергію. Борис Власюк не приписує собі авторства усіх своїх винаходів, бо більшість із них побачив на сільськогосподарській виставці у селі Чубинське, що під Києвом. Кожного року туди їздить, щоб познайомитись з новинками техніки. І вітряка теж уперше там побачив. Копія вийшла досить вдалою. Біля вітряка розміщений генератор, тож енергію можна використовувати будь-де, тим більше, що запускається він навіть при швидкості вітру 5 кілометрів за годину. Скажімо, токарний і фрезерний верстати спокійно можуть працювати від такого вітряка. Конструкція дозволяє переміщати його куди завгодно. - У Німеччині і Данії, - розповідає Борис Юрійович, - вітряки дуже популярні. Така от електростанція виробляє енергії 8-10 кіловат за годину. Оваднівський майстер переконаний: якби волинським фермерам, які обробляють до тридцяти гектарів землі, дати можливість запровадити у себе різноманітні енергозберігаючі технології, то вони б спокійно могли обходитись без “державного” світла, газу і навіть пального. СМІТТЯМ МОЖНА І ХАТУ ОБІГРІТИ Подвір’я Власюків - це як своєрідний музей, експонатами якого є різноманітні старі агрегати, пристрої, а посеред двору стоїть військова машина. - Ось вирішив військову машину у мирних цілях використати, - з усмішкою розповідає господар. - Купив її в розібраному стані, ледве до ладу довів. Тепер зроблю механічного рукава-вантажника, щоб поприбирати усі ті смітники, що навколо села «повиростали». Та й в господарстві така машина знадобиться, щоб щось підвезти. До сміття у Бориса Юрійовича взагалі особливий підхід. Він не вивозить і не викидає його нікуди, а складає у спеціальну трубу-контейнер. У своїй майстерні винахідник побудував спеціальну газогенераторну піч. Взимку майстер дістає сміття зі сховища і спалює його у цій двокамерній печі (у першій камері - сміття тліє, а в другій - згорає). Тому у Бориса Власюка навіть у тріскучі морози ніколи не примерзають руки до верстатів. Каже, що у такий же спосіб можна і хату обігрівати. А ще спалювати можна звичайнісінький гній. До речі, з нього виробляють й біогаз, який заправляють у балони і використовують як пальне для сільськогосподарської техніки. Постійними клієнтами Бориса Власюка є фермери, які мають чимало проблем зі старими зношеними комбайнами, тракторами і машинами. - Їм багато моїх винаходів подобається. Спершу всі беруться і собі щось подібне робити. От хотіли таку ж, як у мене, пилораму побудувати (купити її не менше трьох тисяч доларів вартує). Але це коштує недешево, особливо тепер, коли метал так дорого ціниться. Тому й опускаються у них руки, - розповідає Борис Юрійович. Сьогодні він радіє з того, що у свій час йому так і не вдалося стати великим фермером. Розчарувався у фермерстві і співчуває тим, хто сьогодні на землі працює. Борис Власюк у господарстві тримає корову, теличку, кілька поросят, птаство. Одним словом, стільки, щоб вистачило сім’ю прогодувати. А захоплення Бориса Юрійовича металом поволі переросло у спосіб заробітку грошей. - Мене завжди тягнуло до токарного верстата, але оскільки не мав спеціальної освіти, то мало хто підпускав мене до нього. Тож мені завжди хотілося мати свій. Купив старенький, який вже вийшов з ладу, кілька років запчастини збирав, а потім таки відремонтував і запустив у роботу. Тепер двері у домі Бориса Власюка не зачиняються: комусь треба щось підточити, відремонтувати, - всі прямують до Бориса Юрійовича. І навіть з Оваднівського училища, яке розташоване по сусідству з садибою Власюків, теж приходять і студенти, і викладачі. Тим більше, що в його майстерні нині стільки верстатів й інших усіляких пристроїв є, що можна виготовити яку завгодно деталь. За допомогою токарного верстата майстер навчився робити навіть металеві паркани, які, на перший погляд, нічим не відрізняються від дороговартісних кованих. Ніколи не було в Бориса Власюка бажання їхати на заробітки за кордон. Каже: «Я - оваднівський патріот, хай ті гроші, які тут зароблю, невеликі, все ж таки вдома і разом із сім’єю. Надіюсь таки, що в державі відбудуться зміни на краще і в мене з’явиться можливість власне міні-підприємство відкрити». Мріє Борис Юрійович про той час, коли його винаходи можна буде на конвеєр поставити, щоб й інші люди змогли ними користуватись. А ще хоче зробити сонячні акумулятори, бо, за його словами, - це колосальне джерело енергії. Бідкається, що купи металобрухту, який він роками накопичував, тепер доводиться пильнувати, бо бажаючих щось украсти і здати розвелось чимало. Дружина, яка працює в Оваднівському училищі, вже змирилась із захопленням чоловіка, хоч спершу дуже сердилась, коли він щось з господарства продавав і купував якусь деталь. Мабуть, зрозуміла, що людина, яка змогла поєднати захоплення і роботу, насправді щаслива.
