ТАКИЙ ВІН, ВОЛИНСЬКИЙ `ШЕРИФ`
Ще в дитинстві він перечитав усі детективи про міліціонерів, переглянув усі кінофільми за їх участю. Останньою ж краплею слугувала біла заздрість, із якою він дивився на гарну форму та діловитість швагра-міліціонера...
Іванна НАЗАРЧУК
Ще в дитинстві він перечитав усі детективи про міліціонерів, переглянув усі кінофільми за їх участю. Останньою ж краплею слугувала біла заздрість, із якою він дивився на гарну форму та діловитість швагра-міліціонера.
Вступив, правда, до Чернівецького будівельного технікуму, відслужив у армії, проте згодом таки прийшов штурмувати кадри Луцького міськвідділу. Хлопцеві запропонували посаду дільничного інспектора. Він закінчив школу міліції і з 2003 року Володимир Піддубний – дільничний інспектор вулиць Ковельської, Чернишевського та прилеглих до них, що у місті Луцьку.
-Робота дільничного – це, найперш, робота із людьми, – каже мій співрозмовник. – Найчастіше доводиться бути тонким психологом між п’яним чоловіком та вкрай розлюченою дружиною, у якої не на жарт увірвався терпець. Одні, наприклад, смирніють лише від форменого одягу міліціонера. Інші ж випихають за двері, агресивно кидаючи навздогін брудну лайку та прокльони.
Проте найголовніше завдання українського «шерифа» – це попередження та розкриття злочинів. А тут і кмітливість потрібна, і аналітичність, і розважливість, і, звісно, допомога…Ось і доводиться добирати серед населення собі помічників – позаштатних працівників міліції. Володимир Піддубний багато в чому завдячує Андрію Заікіну. Він дуже хотів стати міліціонером, проте мрія його не збулася.
– Близько місяця тому, післяобідньої пори, у цивільному одязі вийшли ми із позаштатними працівниками патрулювати ліву частину вулиці Ковельської, – пригадує Володимир Піддубний. – Одразу на зупинці впали у вічі дві підозрілі особи, в яких неважко було впізнати наркоманів. Молодики кинулися навтікача. Слід було діяти надзвичайно обережно, бо наркомана, який викинув шприц, до відповідальності уже не притягнеш. Молоді люди сіли у маршрутку. Довелося перепиняти автобус. Як зараз пам’ятаю переполохані обличчя пасажирів. Нас прийняли за злодіїв, які чомусь мали справу до двох пасажирів. Представлятись було ніколи…
Уже згодом, затримавши наркоманів, заспокоїли тих, хто панікував. А у хлопців «ширку» таки вилучили. Один із них – наркоман із 20-літнім стажем.
– Якось нам повідомили, що на вулиці Львівській, на дачному масиві, у вагончику, де зберігався городній реманент, хтось самотужки підключив електроенергію і господарює, — пригадує курйозний випадок „шериф”. – Як з’ясувалося, господарка давно не з’являлася, і у неї поселився... наркоман. Навіть не наркоман, а малий «мендєлєєв», бо давно встиг переобладнати вагончик під підпільну міні-нарколабораторію. Тут же, на підлозі, сидів молодик і... вводив „ширку” у вену. „Господар” кинувся навтікача, проте його все-таки затримали. А із „підпілля” вилучили більше п’ятнадцяти пляшок ацетилену, речовини для виготовлення „ширки”, а також крадені речі.
Спілкуючись із Володимиром Піддубним, думала, хто ж надихає його силою, розумом, терпінням? Зізнаюся, не здивувалася, коли почула:
– Іринка – дружина моя.
— А яка ж історія вашого знайомства? – цікавлюся.
– Коли саме познайомилися – не пам’ятаю. Але добре знаю, що біля дільничного пункту. Я вже працював тут. Вийшов на вулицю, а там мої товариші-співробітники із трьома дівчатами спілкуються. Познайомили й мене. Одна із них і була Ірою... Познайомилися, то й познайомилися... Особливого значення ні я, ні вона цьому не надали. Проте якось довелося мені наводити лад у неблагополучній сім’ї. Чоловік свою правоту качає, а жінка – свою. Ну, і вирішив я у сусідів з’ясувати, у кого яка характеристика. Постукав у перші-ліпші двері – відчинила… моя майбутня теща. Як потім з’ясувалося, тут і проживала Ірина, давня знайома, а із вересня минулого року – моя дружина...
Батько Ірини у минулому також міліціонер, тому вона чудово усе розуміє. Чекає мене... В одному лише не можемо дійти згоди, – щасливо посміхається міліціонер, – я кажу, що син, на якого ми із нетерпінням чекаємо, обов’язково буде міліціонером, а жінка своє: ”Ніколи!” Думаю, сам син і вирішить – ким захоче, тим і стане. Аби здоровенький був!
Ще в дитинстві він перечитав усі детективи про міліціонерів, переглянув усі кінофільми за їх участю. Останньою ж краплею слугувала біла заздрість, із якою він дивився на гарну форму та діловитість швагра-міліціонера.
Вступив, правда, до Чернівецького будівельного технікуму, відслужив у армії, проте згодом таки прийшов штурмувати кадри Луцького міськвідділу. Хлопцеві запропонували посаду дільничного інспектора. Він закінчив школу міліції і з 2003 року Володимир Піддубний – дільничний інспектор вулиць Ковельської, Чернишевського та прилеглих до них, що у місті Луцьку.
-Робота дільничного – це, найперш, робота із людьми, – каже мій співрозмовник. – Найчастіше доводиться бути тонким психологом між п’яним чоловіком та вкрай розлюченою дружиною, у якої не на жарт увірвався терпець. Одні, наприклад, смирніють лише від форменого одягу міліціонера. Інші ж випихають за двері, агресивно кидаючи навздогін брудну лайку та прокльони.
Проте найголовніше завдання українського «шерифа» – це попередження та розкриття злочинів. А тут і кмітливість потрібна, і аналітичність, і розважливість, і, звісно, допомога…Ось і доводиться добирати серед населення собі помічників – позаштатних працівників міліції. Володимир Піддубний багато в чому завдячує Андрію Заікіну. Він дуже хотів стати міліціонером, проте мрія його не збулася.
– Близько місяця тому, післяобідньої пори, у цивільному одязі вийшли ми із позаштатними працівниками патрулювати ліву частину вулиці Ковельської, – пригадує Володимир Піддубний. – Одразу на зупинці впали у вічі дві підозрілі особи, в яких неважко було впізнати наркоманів. Молодики кинулися навтікача. Слід було діяти надзвичайно обережно, бо наркомана, який викинув шприц, до відповідальності уже не притягнеш. Молоді люди сіли у маршрутку. Довелося перепиняти автобус. Як зараз пам’ятаю переполохані обличчя пасажирів. Нас прийняли за злодіїв, які чомусь мали справу до двох пасажирів. Представлятись було ніколи…
Уже згодом, затримавши наркоманів, заспокоїли тих, хто панікував. А у хлопців «ширку» таки вилучили. Один із них – наркоман із 20-літнім стажем.
– Якось нам повідомили, що на вулиці Львівській, на дачному масиві, у вагончику, де зберігався городній реманент, хтось самотужки підключив електроенергію і господарює, — пригадує курйозний випадок „шериф”. – Як з’ясувалося, господарка давно не з’являлася, і у неї поселився... наркоман. Навіть не наркоман, а малий «мендєлєєв», бо давно встиг переобладнати вагончик під підпільну міні-нарколабораторію. Тут же, на підлозі, сидів молодик і... вводив „ширку” у вену. „Господар” кинувся навтікача, проте його все-таки затримали. А із „підпілля” вилучили більше п’ятнадцяти пляшок ацетилену, речовини для виготовлення „ширки”, а також крадені речі.
Спілкуючись із Володимиром Піддубним, думала, хто ж надихає його силою, розумом, терпінням? Зізнаюся, не здивувалася, коли почула:
– Іринка – дружина моя.
— А яка ж історія вашого знайомства? – цікавлюся.
– Коли саме познайомилися – не пам’ятаю. Але добре знаю, що біля дільничного пункту. Я вже працював тут. Вийшов на вулицю, а там мої товариші-співробітники із трьома дівчатами спілкуються. Познайомили й мене. Одна із них і була Ірою... Познайомилися, то й познайомилися... Особливого значення ні я, ні вона цьому не надали. Проте якось довелося мені наводити лад у неблагополучній сім’ї. Чоловік свою правоту качає, а жінка – свою. Ну, і вирішив я у сусідів з’ясувати, у кого яка характеристика. Постукав у перші-ліпші двері – відчинила… моя майбутня теща. Як потім з’ясувалося, тут і проживала Ірина, давня знайома, а із вересня минулого року – моя дружина...
Батько Ірини у минулому також міліціонер, тому вона чудово усе розуміє. Чекає мене... В одному лише не можемо дійти згоди, – щасливо посміхається міліціонер, – я кажу, що син, на якого ми із нетерпінням чекаємо, обов’язково буде міліціонером, а жінка своє: ”Ніколи!” Думаю, сам син і вирішить – ким захоче, тим і стане. Аби здоровенький був!