Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.43
Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження знімає історії про українських військових

Platfor.ma

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося

Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Чи є проблема в тому, що без інтерактивності люди втрачають цікавість до віртуальної реальності? Чи є необхідність втілювати додаткові інструменти, можливо, передавати частину контролю над історією глядачу?

– Що цікаво, у випадку VR високотехнологічні розробки використовуються, щоби вповільнити глядача. Переважно технології нині навпаки прискорюють спосіб життя, але віртуальна реальність уповільнює його, оскільки змушує глядача перебувати в цьому світі, до прикладу, 10 хвилин. Цілих 10 хвилин він не відволікається ні на повідомлення, ні на сповіщення з соцмереж. І так відбувається з двох причин. По-перше, віртуальна реальність – це нова технологія й для більшості людей, які приходили дивитися фільми, це був перший досвід перегляду в форматі VR. І по-друге, ти пропонуєш реальну історію, котра має доволі потужний емоційний вплив, тож в певному сенсі, «атакуєш» глядача двічі.

Майже завжди, коли ми проводили покази «Ран 360°», я запитував глядачів – юних, старших, жінок, чоловіків – що вони думають про цей досвід, що відчувають. І я гадаю, що ключовим показником успішності було те, що у відповідь вони починали говорити про історії, не про технологію. Якби вони зосереджувалися на технології – це було би провалом. Та коли ж я запитував їх про віртуальну реальність – мені відповідали, що це працює прекрасно, що вони почувалися так, ніби були там насправді. Є емоції печалі, а є емоції радості.

Перш за все, кожною історією я хотів показати реальність, я хотів показати той біль і труднощі, через які проходять поранені. Я хотів також, аби якомога більше людей усвідомили, якою є ціна за їхню свободу й незалежність.

Один з фільмів – про Сергія Романовського, солдата, якому ампутували ногу біля коліна, а він зараз дуже активно тренується, щоби бути біатлоністом і брати участь в змаганнях на кшталт Ironman. Спостерігати за цим молодим чоловіком, який з ампутованою ногою має набагато ліпшу фізичну форму, ніж більшість людей, яких я знаю, включно зі мною, – просто захват. Та глибокий смуток огортає тоді, коли бачиш Романа Кубишкіна, якому вже ніколи не повернутися до нормального життя, коли бачиш, як це впливає на його матір, і як важко їй від цих усвідомлень.

Перш за все, кожною історією я хотів показати реальність, я хотів показати той біль і труднощі, через які проходять поранені. Я хотів також, аби якомога більше людей усвідомили, якою є ціна за їхню свободу й незалежність. І це головна причина, чому я не соромлюся демонструвати ці речі. Я не хочу, аби це звучало так, ніби я надаю надто великої ваги проекту, та з моєї точки зору, робота, яку я роблю зараз, яку робить багато моїх друзів та колег – фотографів і журналістів – це наш внесок в українську національну пам’ять і національну свідомість. І я думаю, що це дуже важливо.