Було в житті чимало перипетій, бо вже на двох – рік сто вісімдесят третій

Сімдесят років тому в нелегкий повоєнний час потрапила 20-тирічна красуня-житомирянка Віра на Маневиччину. В Карасин, куди її направили на роботу, молода вчителька добиралася цілісінький тиждень – таким тоді було транспортне сполучення.

– Разом із іншими випускниками житомирського педучилища, яких направили вчителювати на Волинь, ми ночували на вокзалах, очікували попутний транспорт, – усміхається Віра Яківна.

У Карасинській школі її чекала змучена війною і спрагла до знань дітвора. Тут і розпочала Віра Масюк 37-річний вчительський шлях, всю себе віддаючи улюбленій роботі.

Через кілька років Віру Яківну перевели в школу Замостя. Тут вона поселилася на квартиру до Масюків. А невдовзі з армії повернувся Микола. «Високий, гарний, з кучерявим пишним чубом», – стільки років пам'ятає вона той момент, коли на порозі постав син господарів, її майбутній чоловік. Після семи років служби в армії повернувся ветеран Другої світової війни Микола Масюк в рідне Замостя.

Як не дивно, сім'я директора маслозаводу тримала ще й корову.  

– За сім років мав лише одну десятиденну відпустку, – зауважує Микола Онуфрійович, якого ще неповнолітнім призвали до армії. Під час боїв за Ковель він був у бригаді з транспортування поранених, служив у Кенігсберзі артилеристом, закінчив курси водіїв.

Змужнілий хлопець оторопів, побачивши чарівну квартирантку. Без довгих залицянь-зустрічань вони й побралися, обоє маючи лише по дерев'яному чемодану з найнеобхіднішим. У батьківській хаті, де мешкали дідусь з бабусею, батько, мати, сестра нареченого, розпочалося їхнє спільне життя.

– Інкубаторну станцію в Маневичах якраз почали будувати, я й влаштувався на роботу. Щодня о шостій ранку мусив виходити з дому, аби на дев'яту встигнути, – розповідає Микола Масюк. Подружжя господарювало, чоловік спішив на роботу в райцентр, дружина – у клас до щебетливих учнів. Через кілька років Масюки придбали будинок і переїхали в Маневичі.

Коли Віра Яківна вперше стала вчителем у районному центрі, в її класі нараховувалось 52 учні.

– Тоді не вистачало працівників. Невдовзі прислали ще Валентину Левчик, і поділили класи Школа ще тоді була по вулиці 1-го Травня, в трьох корпусах окремо навчались учні початкових, середніх та старших класів, – згадує вчителька-пенсіонерка, – діти дуже поважали вчителів, хотіли вчитися. А ми проводили багато виховних заходів, залучали до них учнів. Вчителі ходили на будівництво школи № 1, відзначали свята – радісним і насиченим було життя у колективі.

Коли інкубатор перевели в Оконськ, Микола Масюк став працював механіком на Маневицькому маслозаводі, 25 літ був очільником цього підприємства.

– На заводі працювало 150 робітників, звозились і перероблялись сотні тонн молока, – з гордістю розповідає Микола Онуфрійович, який добре пам'ятає часи розквіту славного молокопідприємства, що нині вже тільки в спогадах.

Як не дивно, сім'я директора маслозаводу тримала ще й корову. Тому й орали, сіяли, садили, косили. В любові до людей і праці виховували двох доньок та сина.

– І школярі у Віри Яківни завжди були слухняними, – ділиться вчитель маневицької школи-гімназії Людмила Капустинська, завдяки якій я й потрапила на гостину до цього подружжя, яке поряд уже шістдесят восьмий рік.

– Головне в житті – не казати нікому поганого слова. Ні рідним, ні близьким, ні учням, а тобі скажуть – зроби вигляд, що не чуєш, – зауважує Віра Масюк, – бо криком і сваркою нічого доброго не зробиш.

– Нерви берегти треба, в цьому і весь секрет довгого життя, – додає її чоловік.

«У щоденних клопотах минає день за днем. Ось вже й сорок, й п'ятдесят, і дев'яносто... Твої галасливі маленькі учні виростають, стають дорослими людьми, і ти вже їх часом і не впізнаєш... А школа й досі сниться – ось відкриваю двері, заходжу в клас...»

Нерви берегти треба, в цьому і весь секрет довгого життя.

Такими ж чесними і працелюбними, як самі, виростили Масюки своїх дітей, а вони все найкраще передали своїм дітям та внукам. Так ведеться славний рід, в якому дідусь з бабусею завжди в пошані. Чекають вони рідних звісточок, радіють гостям, пораються в будинку, на обійсті, тримають курей, качок. Микола Онуфрійович доглядає великий фруктовий сад, що радує щедрим урожаєм. На своїй вірній «Таврії» їздить разом із дружиною до лісу по гриби-ягоди.

– Коли лісом ходиш, то забуваєш, що і ноги можуть боліти, – каже Онуфрійович, – а додому приїдеш – вже й тиск, і пульс нормалізований...

Микола Онуфрійович і Віра Яківна заворожують свою щирістю, бадьорістю, любов'ю до життя і людей. Славних довгих літ вам, щоб у доброму здоров'ї зустріли й свої сторічні ювілеї!

Юлія МУЗИКА