"Тут ми відчуваємо себе такими, як усі, бо нас розуміють..."
Ольга Грицюк: «Знайдіть в людині 5 % хорошого – і вона розкриється»
Іван, Люба, Альона, Микола, Сергій , Ольга - особливі, дорослі і дуже позитивні учні Ольги Грицюк. Завдяки проекту «Намалюй любов до життя» від громадської організаціі «Асоціація «Оберіг Мистецтва» та мистецької студії «Оле-арт», яким 16 листопада виповнюється 10 і 14 років, вони, як одна родина, разом вже шість років. Їм важко говорити, думки й емоції летять швидше, ніж вони їх висловлюють. Але вони щиро зізнаються в любові до Ольги Володимирівни, а вона вдає, ніби просто заварює чай...
Не писатиму про їхні особливі діагнози, не викликатиму співчуття і жалю, розповім, як цим людям вдається бути потрібними, оціненими й такими, як усі. Це їм надважливо.
В «Оле-Арті» під чарівну музику вони малюють акварелями й гуашшю, ліплять глину, пробують все, чим займаються у мистецькій студії. А батьки, які водять сюди звичайних діток, розуміють, що долучаються до благодійності: оплачуюючи навчання своїх дітей, орендують приміщення і для особливих. Адже проект фінансувався всього два роки, та його учасники продовжують збиратися, бо вже стали рідними. Такий проект не може припинити існування.
«Тут ми відчуваємо себе такими, як усі, бо нас розуміють», - каже Іван. «Ольга Володимирівна - не лише професійний художник, а й педагог, і психолог», - додає Ольга Федорівна, яка водила на заняття доньок і сама зацікавилася мистецтвом. А вчителька зізнається учням:
"Ви думаєте, що приходите сюди заради себе? А я кажу: невідомо, кому більше від цього користі."
- Проект «Намалюй любов до життя» я задумала, щоб інтегрувати вас до дітей, які займаються у моїй студії. Щоб показати, як ви цінуєте те, що отримуєте. Нічого кращого не знайшла, як залучити тих, хто обділений. Запрошувала на заняття одне до одного, брала у поїздки, пленери частину звичайних і особливих учнів, в цих умовах ми всі вчилися. Кажуть, ситий голодному не товариш, і лише через власний біль ми відчуваємо інших. Спочатку я прийшла в ГО «Джерело життя», щоб запросити вас, і не змогла вам подивитися в очі, був бар’єр, було некомфортно бачити стільки людей з вадами. Але я згадала, як зовні гарні люди робили мені боляче. Завдяки вам я зрозуміла внутрішню красу. Кожен з вас для мене вчитель. Ви думаєте, що приходите сюди заради себе? А я кажу: невідомо, кому більше від цього користі. Позаймаюся з вами й думаю собі: «Оля, які в тебе проблеми?»
Пані Ольга розповідає, що позбулася жалю до особливих, бо їх не треба жаліти, їх треба вчити перемагати. І вони позбулися страху перед фарбами й пензлем. Спочатку несміливо накладали багато кольорових плям на полотно і йшли пити чай, а потім дивилися на свої роботи і дивувалися, які там утворювалися сюжети. Цим хочеться ділитися.
"Біля мене багато людей метушаться, а ми зі своїми особливими учнями повільно рухаємося, постійно в полі зору одне одного, і є результат. Іноді здається, що ми тут стільки часу даємо одне одному чарівний пендель."
Кожному із них педагог дає особливі характеристики:
- Ваня - янгол, чистий і відкритий, спочатку був як травичка, бо лише її малював, а тепер... (ну, ви побачите його роботи), Сергій – філософ, разом шукаємо відповіді, сперечаємося (це він написав той чудесний пост у Фейсбуці, через який я тут. – Авт.) Ольга Федорівна - квітка, що розквітає навіть на твердому грунті, куди не піде, всюди малює – в перукарні, в бібліотеці. Любочка передає найдрібніші деталі, може намалювати кілька сотень дрібних камінців. ) Альона вчилася на гончара, відновлює вміння, але дуже невпевнена і ми з цим боремося. Вони з Миколою тепер - подружжя, після трьох років зустрічей серйозно підійшли до стосунків. Просто після «Осіннього балу» пішли в РАГС. Микола – жартівник, може посміятися із себе, і це надзвичайне вміння, - вважає пані Ольга. - Їм треба знати свої сильні сторони, слабкі вони й так знають. Це дає поштовх рухатись вперед, з’являється самоповага. Творчість усіх витягує.
У студії «Оле-Арт» займаються ті, хто може сам добратися. Пані Ольга трохи займалася з візочниками в «Джерелі життя» та у церкві «Фіміам», сюди їх довозити проблематично. Але їх неможливо забути:
- Була там Марійка, яка й пензлика не могла тримати через ДЦП, вона намалювала квіти, які стали емблемою проекту. Бачу дітей на інвалідному візочку - і дах знімає. Коли моїй доньці було 16, попросила її фотографувати заняття з особливою групою у «Фіміамі». А в такому віці навіть прищ на носі може змінити всі плани, я ледь її вмовила. Коли вона побачила дітей з ДЦП, які хочуть малювати, а їм пензлик у руки не вкладається, то всю дорогу назад мовчала. Забула про власні проблеми.
- Що вам потрібно, аби вас чуло й бачило суспільство? - запитую Ольгу, розглядаючи кольорові, світлі й щирі роботи її особливих учнів, які так хочеться усім показувати. Вона по-філософськи відповідає на моє запитання.
-Є межа між тим, щоб доносити інформацію і хвалитися. Є ті, хто робить багато добрих справ і забороняє про це говорити, маю щастя їх знати. І для себе давно зробила висновок: про людей не можна погано думати, треба знайти в людині 5 % хорошого і вона розкриється. І ще зрозуміла: радій тому, хто прийшов несподівано. Часом так приходить людина, інформація, а ти приймай, бо не знаєш мудрості задуму Творця. «Швидко – це повільно і в одну сторону», каже японська приказка, біля мене багато людей метушаться, а ми зі своїми особливими учнями повільно рухаємося, постійно в полі зору одне одного, і є результат. Іноді здається, що ми тут стільки часу даємо одне одному чарівний пендель.
Любочка має терпець малювати найдрібніші деталі.
«... А все почалось з чорного кватрату Малевича. Ні, не подумайте, що Ольга Володимирівна нас вчила його малювати, або що все так погано було. Просто один наш товариш малював темними кольорами і я пожартував, що є чорний квадтрат. А Ольга Володимирівна пояснила, що треба вибирати яскраві позитивні кольори. Тут і народжувалося перше враження про нашу вчительку, що це позитивна людина. Я після цього і приходжу, щоб поспілкуватись. Буває, малюєш, а на душі спокій і забуваєшся. Це не совкова школа, де кажуть, що ти повинен тільки так малювати, а не інакше і ти нездара. Тут я казав: не зможу, а Ольга Володимирівна каже: «Можеш, недооцінюєш себе» . Тут головне, що ти розкриваєшся. Інколи дивишся на свою роботу і думаєш: це не я малював... Ніби ми поза часом в іншому виміри в "Квадраті позитиву". Ось так. Приходив на кілька занять, а лишився тут на 6 років.» З «Фейсбука» Сергія Цумана.
