Курси НБУ $ 41.82 € 48.98

ЗУСТРІЧ З... ВАМПІРОМ

Вони зустрілися випадково, коли вже ніч давала дорогу світанку. Ірина поспішала з роботи додому. — Я проведу тебе,— сказав незнайомець. Додому дівчина не дійшла. Її знайшли, коли вже на небі світило сонце, у цегляному хліві... неживою...

Вони зустрілися випадково, коли вже ніч давала дорогу світанку.
Ірина поспішала з роботи додому.
— Я проведу тебе,— сказав незнайомець.
Додому дівчина не дійшла. Її знайшли, коли вже на небі світило сонце, у цегляному хліві... неживою.


Борис ПЛАХТІЙ
Володимир КАЛИТЕНКО


СТРАШНА ЗНАХІДКА У ХЛІВІ
Ковельчанка Марія, як завжди, піднялася раненько. Було лише половина сьомої. Вдягнулася й вийшла на подвір’я. День обіцяв бути погожий. Неподалік будинку пенсіонерка мала невеликий город. Назбирала помідорів, вирішила їх заквасити. Попрямувала до хліва, аби взяти там скляні літрові банки. Ступила кілька кроків й помітила на землі... мобільний телефон. Здивовано озирнулася навколо, але ніде нікого не було.
“Хтось загубив,— зрозуміла. — Але чому він ходив біля мого хліва? Може, злодій?”.
Чогось цінного там не було, то двері господиня не замикала.
Марія поклала мобільний телефон до кишені, відчинила навстіж двері й зупинилася біля порога, немов вкопана. У хліві, майже біля входу, лежала обличчям до землі напівгола молода жінка чи дівчина. Штани були стягнуті до п’ят, кофта заголена до шиї. Пенсіонерка зрозуміла, що та нежива, бо уже не ворушилася й не дихала.
Перелякана Марія положила помідори на траву, кинулася назад й побачила на подвір’ї сусідку Ганну, котра саме вийшла з будинку.
— Куди так біжиш, ніби за тобою хтось женеться?— зупинила її Ганна.
— Там у мене... у хліві лежить... мертва жінка, — важко видихнула Марія майже по складах.
— Яка ще жінка й чого вона там? Може, привиділося спросоння?
— Ходімо, сама побачиш...
Краще б очі такого ніколи не бачили.
— Що будемо робити?— запитала Марія.
— Треба у міліцію потелефонувати.
Бабусі зайшли до сусіда Степана, розповіли, що бачили. Той потелефонував черговому у міськрайонний відділ міліції про труп жінки, котра лежить у хліві, що на вулиці Петра Могили. Розповів також, що неподалік хліва знайдено мобільний телефон “Сіменс”. Чий, невідомо. Загиблої чи ще когось...
Слідчо-оперативна група, котра незабаром прибула, оглянула труп молодої дівчини, років вісімнадцяти—дев’ятнадцяти. Обличчя її було побите й у крові, котра вже встигла засохнути. Отож, дівчина, певне, від когось відбивалася, чинила опір. На шиї помітили темні смуги. Це свідчило, що її хтось душив під час боротьби. Труп відправили у морг.
Неподалік хліва, на дорозі, працівники міліції виявили чоловічу куртку, черевики, барсетку. Все це було розкидано і валялося на землі. Бабуся віддала їм і знайдений біля хліва мобільний телефон. Невідомо було, хто все це і навіщо порозкидав. Якщо когось пограбували, то чому не такі вже дешеві речі злочинці не забрали з собою? В усьому цьому необхідно було детально розібратися...

НІЧНИЙ БАР У ГАРАЖІ
Віталій Ярошик працював на фірмі “Бріз ЛТД” водієм. Повернувся з чергового рейсу до Ковеля опівночі. Вантажний автомобіль поставив у гараж. Незважаючи на пізній час, у гаражі сиділи водії Григорій Федорук, Микола Любецький та Михайло Мілінчук. Хтось запропонував випити.
— А горілка є?— запитав Ярошик.
— Спиртного зараз не бракує, хоч залийся,— посміхнувся Федорук.
Кожен витяг, що мав. Знайшлася і закуска.
Чаркували довгенько, поспішати не було куди.
Чоловіки вже добре промили мозок спиртним, коли о третій годині ранку в гараж зайшов ще один водій — Петро Михайлов.
— Може, допоможеш нам прикінчити “зеленого змія”? — запропонував один з водіїв і підняв угору чарку.
— Не можу... Зараз беру автомашину і їду в рейс,— пояснив Михайлов.
— Як знаєш... Нам сьогодні їхати не треба.
Михайлов вивів машину з гаража, коли до нього підійшов, похитуючись, Ярошик.
— Петре, може, ти мене підкинеш додому до села Пісочне?— запитав.
— Звичайно, підкину, сідай. Мені ж туди по дорозі. Доки заїдемо, розвиднятися почне. Зараз ніч коротка.
Ярошик умостився поряд з водієм. Кілька хвилин їхали мовчки. Вулиці були ще майже порожні.
— Вдень ти уже працювати не будеш?— запитав Михайлов.
— А вдень, то що буде?— заплітаючи язиком, сказав Ярошик.
— Вівторок...
— Я вихідний... Треба відпочити...
— Бачу, ти вже з хлопцями в гаражі й так відпочив.
— Випив, звичайно, грамів чотириста,— признався Віталій.
— Нічого... Зараз вдома ляжеш та й заснеш.
Коли проїжджали біля однієї із зупинок Ковельського залізничного вокзалу, Ярошик раптом закричав:
— Зупинися!.. Он якась молода жінка підняла руку, проситься, аби взяли її.
Водій загальмував.
— До Луцька мене підвезете?— запитала жінка.
— На жаль, ми їдемо не в тому напрямку,— пояснив водій і рушив з місця.
Коли від’їхали з півсотні кроків, Віталій знову загаласував:
— Гальмуй... Я вийду...
— Куди?
— Я ту молоду жінку, котра просилася підвезти, знаю. Вона, як то кажуть, має легку вдачу.
— Може, легку поведінку?
— Так, так... Легку поведінку. Я щось трохи переплутав. Зараз до неї підійду й ми про все домовимося,— похвалився Ярошик.
— У твоєму стані тільки й домовлятися,— загальмував водій автомобіль.
Ярошик пішов знову до зупинки, де щойно стояла його знайома. Але жінки там уже не було. Певне, підібрав якийсь інший автомобіль.
Ярошик з півгодини постояв на зупинці, роздумуючи, що робити далі, потім попрямував у бік Привокзальної площі, щоб купити в кіоску цигарок. Коли проходив попід залізничним мостом, побачив молоду дівчину, котра йшла назустріч...

НА ЛАВІ ПІДСУДНИХ — “ПОГРАБОВАНИЙ”
Вісімнадцятирічна Ірина Іваницька поверталася під ранок з роботи додому. Працювала у ковельському барі “Золотий шар”. Коли проходила дорогою, що під залізничним мостом, помітила низенького, коротко стриженого чоловіка. Похитувався, тому дівчина зрозуміла, що той напідпитку.
— Дівчино, чого так пізно ходиш?— запитав незнайомець.
— З роботи біжу...
— Не страшно одній?
— А мені недалеко додому.
— Якщо тебе ніхто не проводить, то проведу я,— запропонував.
Ірина нічого не сказала, бо той здався їй схожим на нічного вампіра, прискорила кроки. Незнайомець побрів услід за нею. Пройшли, мабуть, метрів двадцять. Біля п’ятиповерхового житлового будинку нічний вовкулака несподівано схопив дівчину за шию, почав тягнути ліворуч від дороги до якогось довгого, з кількома дверима цегляного хліва. Вона виривалась, дерла його нігтями за лице. Бандит вдарив її кілька разів кулаком. З носа потекла кров. Аби не кричала, міцно стискав її за шию. Одні двері хліва виявилися незамкненими. Затягнув її туди. Дівчина продовжувала вириватися, била його й дерла нігтями. Бандит повалив її на підлогу й почав руками душити за горло. Тиснув, доки перестала пручатися. Потім роздягнув і згвалтував. Живу чи уже мертву гвалтував, він так і не зрозумів, але коли піднявся, дівчина уже не дихала.
Вбивця перелякався. Швидко зачинив двері й побіг до залізничної станції. Уже коли переходив колію, помітив, що загубив біля хліва свій мобільний телефон “Сіменс”. Повернутися назад пошукати не зважився. Раптом хтось його помітить, адже місто уже просиналося. Але й загублений телефон може видати. Міліція запитає, чого ходив біля хліва, де лежить труп. Почнуть розбиратися і з’ясується, хто вбив дівчину. Не знав, що робити. Діяти ж треба було негайно... А що, коли зімітувати напад на себе?..
Ярошик повернув назад і швидко пішов у бік хліва. Неподалік зупинився. Посеред вулиці зняв одяг. Куртку, черевики, барсетку порозкидав у різні боки. Босий побрів до вокзалу. Там черговому міліціонеру повідомив, що його тільки-но побили й пограбували невідомі. Як один з доказів показував своє подерте лице.
— Де це сталося?— запитав міліціонер.
— Недалеко звідси, якщо треба, я покажу...
Брехня Ярошика тільки на якийсь час видалася правдою. Але коли знайшли задушену дівчину, почали детально в усьому розбиратися, вбивця цілком заплутався й, врешті-решт, признався, що смерть Ірини заподіяв він. Правда, підкинув нову версію, що не гвалтував, а дівчина сама погодилася йому віддатися за сто гривень. Після всього почали сваритися і битися. Під час бійки він, мовляв, і задушив випадково, хоча не мав наміру цього робити.
Апеляційний суд області в усьому розібрався, допомогли різні експертизи, в тому числі й психолого-психіатрична. Вбивця опинився на лаві підсудних. Уже втретє. Раніш його двічі судили за крадіжки.
Цього разу за скоєння важких злочинів — згвалтування і вбивство — двадцятисемилітньому Віталію Ярошику доведеться пробути за тюремними гратами п’ятнадцять років. Крім того, буде стягнуто на користь матері загиблої Ірини майже 1800 гривень та ще 41 тисячу гривень за проведення різних експертиз.
Верховний Суд України вирок залишив без змін.
Не скоро тепер побачать батька троє його малолітніх дітей. Та чи й потрібен їм такий батько — п’яниця, злодій, гвалтівник і вбивця? Чого доброго він може навчити дітей, коли у нього в голові, як кажуть в народі, лише вітер?..
Telegram Channel