Бабуся Ганна знайшла рятунок  від безпорадності

Із 78-річною бабусею Ганною я познайомилась на початку жовтня, коли директор терцентру Андрій Леферович, сільський голова та небайдужі сусіди вже вкорте її, самотню й немічну, переїхати у  відділення стаціонарного догляду в село Старий Чорторийськ. 

Через відсутність в селі соціального робітника і жахливу антисанітарію в будинку старенької, на неї чекала близька перспектива холодної й голодної смерті. Хоч в невеличкому селі і вистачало добрих людей, аби її час від часу провідати й підгодувати, та нестерпний сморід вже не давав людям зайти до хати. Не те що матрац, навіть сітка на залізному ліжку, що стало слугувати бабці й за вбиральню, не витримала й прогнила.

Сусіди почали бити на сполох, повідомили про цю ситуацію сільського голову. Та виникла проблема: на всі прохання поїхати в будинок престарілих, вона відповідала лиш одне: «Хочу бути в своїй хаті» 

Дуже боляче бачити літню людину в такому становищі. Була у бабці Ганни сім'я, та чоловіка й сина вона вже поховала. Помаленьку якось давала собі раду, поки здоров'я вже зовсім не підкосилось хворобами, і навіть по кімнаті вона вже не могла самостійно пересуватись. А на зиму в неї ще й не було жодного полінця дров – їх приносили небайдужі односельці, та сміливців протопити грубку вже й не знаходилось.  

Сусіди почали бити на сполох, повідомили про цю ситуацію сільського голову. Та виникла проблема: на всі прохання поїхати в будинок престарілих, вона відповідала лиш одне: «Хочу бути в своїй хаті». Добре настраждавшись, на щастя, літня жінка все ж погодилась покинути просякнуту смородом бездоглядної немічності, та все ж рідну, хату. Брудна, виснажена, із запалими  щоками й очима залишала жінка своє помешкання. Добре ще, що одна із сусідок швиденько зорієнтувалась і поїхала разом із нею, аби вона безпечніше почувалась у супроводі знайомої людини і не забажала повернутись назад.  

А через місяць я провідала тепер вже чепурну бабусю Ганну в Ст. Чорторийську. Її годі було й впізнати. Роки і хвороби беруть своє, та з нею навіть можна було поспілкуватись, хоч коли вона покидала своє помешкання, то не мала сили вже й слова вимовити.  «Поки що додому не проситься», – каже  завідуюча відділенням Галина Шкабура, принагідно  роблячи мені екскурсію закладом.

Чисто, затишно, тепло в обох корпусах відділення. Про здоров'я підопічних цілодобово дбають медичні працівники, за чистоту та гігієну відповідають санітарки і медсестра-ванниця. А оселились тут не лише престарілі люди, а й ті, кому через хвороби важко дати собі раду. Наймолодший у відділенні – 31-річний Ігор Журба із Матейок.

– Із початком опалювального сезону утримання тут кожного підопічного стало коштувати понад сім тисяч гривень. Забирається у фонд закладу сімдесят п'ять відсотків пенсії тих, хто тут проживає (це переважно лише трохи більше тисячі гривень), а ще шість тисяч виділяється із бюджету району, – зауважує директор терцентру Андрій Леферович, показуючи хід виконання ремонтних робіт у відділенні. А зробити цьогоріч вдалося багато: всі старі дерев'яні вікна замінено на металопластикові; здійснено облаштування відкосів та підвіконників; замість вогненебезпечної вагонки внутрішні приміщення обшито гіпсокартоном; в багатьох кімнатах переклеєно шпалери та постелено новий лінолеум.

У планах на ближче майбутнє – створення невеличкої бібліотеки та оновлення кухні, працівники якої забезпечують підопічних смачним чотириразовим харчуванням.

Працівники терцентру зауважують, що силоміць у відділення ніхто нікого не поселяє, в людини є вибір: бути немічною на самоті у холоді, чи з допомогою, в теплі і чистоті долати випробування хворобами  й старістю в будинку престарілих.

Приклад бабусі Ганни підтверджує, що не варто боятися безпорадній людині покинути власну домівку. Многая літа цій сердешній жінці!

Юлія МУЗИКА.