У ЦУМАНІ ПОВАЛИЛИ ВОЖДЯ

Олександр НАГОРНИЙ

У Цуманській селищній раді, де частина депутатів та деякі керівники з Ківерець обговорювали насущні проблеми благоустрою, раптом загадково заговорили про те, що ж робити з “чобітьми Леніна”.

Це тим більше було дивно, що Ленін начебто ходив у черевиках та туфлях. М’яким грузинським чоботям надавав перевагу його вірний наступник. Та й звідки в Цумані з’явився такий раритет?
Згодом стало зрозуміло, що клопіт владі завдає пам’ятник Леніну, а точніше те, що від нього залишилося. Якщо дивитися здалеку, то й справді виникає ілюзія, що на постаменті із написом “В. І. Ленін” стоять... чоботи. Тож гострослови і вправляються у висловах, а селищна влада мізкує, як позбутися їх разом з “троном”.
Розповідають, що у вересні минулого року вночі до адміністративного приміщення колишнього ДОКу (тепер ВАТ “Цумань”) під’їхала вантажна автомашина (а, може, це був кран чи бронетранспортер?). Очевидно, зловмисники накинули петлю чи трос на фігуру вождя. Пам’ятник з п’єдесталу скинути не вдалося — арматуру колись робили на совість — лише розвалили. “Тулуб” відвезли на територію підприємства, де його біля дороги можуть оглянути навіть іноземні водії, що приїжджають сюди за деревообробною продукцією. Напевне, вони вважають цей бетонний подряпаний обрубок наслідком помаранчевої революції.
Руйнівників нібито старанно шукали міліціонери. Але, мабуть, правоохоронці не були впевнені, що на виборах переможуть комуністи, тож цю затію облишили. Волинські комуністи начебто стурбувалися падінням вождя і використали це варварське руйнування свого ідола для передвиборної агітації і на цьому, схоже, їх інтерес пропав. Дирекція підприємства повідомила в компетентні органи, що пам’ятник на балансі не значився, тож збитків ніхто не зазнав. Ех! Було б це за Сталіна чи хоча б при Андропову. Уся Цумань на Сибір виїхала б. А так “чоботи Леніна” й досі виставлені на посміховисько людям.
Що ж робити? Пробували їх ломами довбати — не піддалися. Очевидно, є думка, яку висловив селищний голова Петро Крикун, щоб на постаменті вождя встановити бюст... Грушевського. Ну, щоб добро не пропадало. І тільки перший Президент та історик заслуговує на таке почесне місце після Леніна.
Так було і після жовтневого перевороту, коли за наказом того ж Леніна валили пам’ятники царям і всім, кого вважали “сатрапами” чи “гнилими інтелігентами”, а матеріал розбирали на потреби пролетаріату. Тоді було складено вибірковий список достойних світових революціонерів, яким належало поклонятися на площах.
У нас є луцький досвід повалення пам’ятника вождю, не менш оригінальний. Пригадується, що видовище було не з приємних, особливо, коли дітвора осідлала “голову” вождя. Хоч і не жива людина, але все ж це виглядає блюзнірством. І річ не в пошануванні ідеології, а в цинізмі при знесенні пам’ятника. Лучани від руйнації ейфорії не відчували, чепчики вгору не кидали, бо було якесь відчуття ніяковості. Комуністичний обком здрейфив і за вождя не заступився.
Президент ВАТ “Цумань” Іван Камінський розповів, що після розвалу пам’ятника багато жінок плакало. Деякі казали, що, мовляв, біля нього їх приймали в піонери, в ленінські ідеали вірили.
— Я не прихильник комуністичної ідеї,— каже Іван Васильович,— але руйнувати варварським способом пам’ятник не годиться, це вандалізм. Якщо громада вважала, що його слід прибрати, то це варто було робити цивілізовано, на законних підставах, після обговорення. І тепер селищна рада повинна зайняти активну позицію: в такому варварському стані не повинна залишатися територія біля підприємства. Хай депутати вирішують, що робити. Не можна ухилятися від прийняття якогось виваженого рішення.
Робітники розповідають, що колись, в середині 80-х років, на підприємстві збирали гроші, щоб вшанувати пам’ять вождя. Як це робилося примусово-добровільно на фоні тиражування лютої ненависті до “буржуазного націоналізму”, пропаганди інтернаціоналізму, прославлення чекістських подвигів, добре відомо. Власне, на цій ідеології вихована більшість людей, в тому числі й ті, що плакали за створеним образом “доброго Леніна”, який постав мало не в кожному селі. Можна нині багато говорити (і про це свідчать численні документи), що саме Ульянов-Ленін започаткував тоталітарну державу із знищенням приватної власності (“грабь награбленное”), погромом церков, влаштуванням концентраційних таборів, експериментами над господарями на селі, висилкою інтелігенції і т. д., і т. п. Гайки закрутив і влаштував ГУЛАГ його здібний учень, якого й тепер із зітханням згадують і не тільки колишні кадебісти, а й прості люди: “Ось якби нового Сталіна”.
А якщо жінки й плакали, то перш за все тому, що згадували свою молодість, розмірене життя за Брежнєва у Цумані, коли працювали на “вал” підприємства, існували на дотації колгоспи, де можна було завжди вкрасти “соціалістичну власність”. Люди регулярно отримували дещицю на прожиття. Забулися дефіцити, черги, ідеологічне переслідування, соціальна несправедливість, загниваюча економіка... І коли Іван Камінський тепер спересердя мовив, що ми відстали від розвинених країн на сто років, то це результат і того великого економічного експерименту, теорії і практики більшовицького терору, який давним-давно започаткував “добренький” Ленін.
Одна із робітниць підприємства, мабуть, маючи на увазі, що зруйнували пам’ятник через ненависть до комуністичного режиму, із злістю мовила: “А яка тепер влада? Що витворяє?”. На жаль, подібний період бандитського капіталізму інші цивілізовані країни давно пройшли і тепер мільйони наших людей рушили туди на заробітки, нерідко назавжди покидаючи Україну. Думається, що в умовах відкритості і гласності центральних органів держави є можливість підправити місцеву владу — в тому числі і в Цумані. Але для цього треба не продаватись — і не тільки на виборах, а виявляти громадянську позицію.
Тож не віриться, що в Цумані хтось побажає в наш час реставрувати минуле, хай і у вигляді ідола, у якого улюбленою резолюцією було — “расстрелять без суда”. Зусилля громади треба спрямувати, як правильно казала одна жіночка на прохідній, на ремонт лікарні, лагодження мосту, що на ладан дише, водопроводу тощо. Тоді й плачу за минулим не буде.
Розумні люди кажуть, що скульптури, пам’ятники, виконані на високому рівні, будь-яким діячам минулого вчать розуміти історію. Кажуть, у Луцьку колись на лавочці сиділи кам’яні Ленін і Сталін, які за одну ніч у хрущовський період зникли. Уявляєте, яка б там була нині черга, щоб сфотографуватись? До речі, на місці пам’ятника вождю в Луцьку стоїть палатка, в якій продають пиво (народ називає її іронічно “сльози Леніна”).
Хоча після того, як ми стільки знаємо фактів про злочинну діяльність Дзержинського, Леніна, Ворошилова, Жданова, Молотова, Калініна та інших “вождів” пролетаріату, важко зрозуміти, чому на Сході ці імена й досі втілені у назвах вулиць і підприємств, а гіпсові та інші бюсти викликають поклоніння. Уявляєте, як донецький мільярдер з пролетарями своїх підприємств кладе квіти до пам’ятника Леніну, на якому напис: “Вірним шляхом ідете, товариші!”? Абсурд та й годі. Хоча навіть у бухгалтерії ВАТ “Цумань”, як не дивно, висить великий портрет вождю.
Космополітична і прагматична Одеса проблему пам’ятників вирішила за одним махом: звезли ремісничі підробки в одне місце і, певне, влаштовують платні екскурсії. Щоправда, у нас теж деякі кмітливі господарі облаштували на дачах музеї з радянської атрибутики. “Нові українці” — можновладці люблять оглянути «експонати» і посміятися над наївною вірою трудящих у світле комуністичне майбутнє, хоча раніше це оспівували.