ФАЛЬШИВІ ГРОШІ

Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО

ДІЛО МАЙСТРА БОЇТЬСЯ...
Двоє друзів — лучани Микола й Дмитро та житель села Рованці Тарас — зимового дня прогулювалися містом. На площі Возз’єднання зупинилися біля хлібного кіоску. Тарас витяг двадцятигривневу купюру й простягнув Дмитру:
— Купи хліба...
— Може, ти спочатку сам спробуй? — запропонував той.
— Боягуз! — кинув невдоволено Тарас, підійшов до кіоску й попросив продати буханець білого хліба.
Продавець подала хліб через віконце.
— Скільки з мене? — запитав Тарас.
— Одна гривня тридцять п’ять копійок.
Тарас простягнув продавцеві двадцятигривневу купюру.
— Дрібніші гроші маєш?
— На жаль, ні...
Продавець відрахувала здачу й дала хлопцеві.
Друзі відійшли два десятки кроків від кіоску, Тарас поклав буханець хліба збоку на тротуар, бо він йому був непотрібний, й дорікнув Дмитру:
— Ось бачиш, як все просто робиться? А ти перелякався... Ходімо ще до якогось кіоску.
Хлопці подалися на Київський майдан. Зупинилися біля кіоску, де продавалися цигарки. Тарас знову витяг двадцятигривневу купюру й віддав Дмитру.
— Біжи до кіоску!..
— Ходімо разом, — запропонував Дмитро Миколі й віддав йому купюру.
До кіоску підійшли вдвох. Микола Нечипорук, якому вже виповнилося вісімнадцять років, простяг купюру:
— Дайте пачку цигарок «Мальборо».
Продавець дала цигарки й здачу...
— Все йде, як по маслу? — сказав Тарас, коли друзі знову підійшли до нього. — Тепер у нас гроші будуть весь час. Завтра ще виготовлю й принесу...
Наступного дня хлопці зустрілися неподалік Волинського державного училища культури і мистецтв.
— Свіжі гривні приніс? — запитав Микола у Тараса.
— Звичайно... Я слів на вітер не кидаю.
Тарас витяг з кишені з десяток купюр по двадцять гривень кожна.
— Вважаю, що нам поки що вистачить, — сказав.
Кілька купюр Тарас дав Миколі та Дмитру. Решту залишив собі.
— Використаємо ці, виготовлю ще, — пообіцяв.
Микола оглянув всі купюри й захоплено сказав:
— Як ти їх робиш? Виглядають, наче справжні!
— Діло майстра боїться, — похвалився Тарас.
Тарас жив у селі Рованці. Вдома мав комп’ютер. Одного вечора спробував на сканері відкопіювати нового зразка купюру в двадцять гривень. Потім роздрукував її на принтері. Вийшло непогано. Порівнював із справжньою, вона мало чим відрізнялася. Особливо, коли купюру не дуже розглядати та обмацувати. А якщо до продавця буде черга, він не матиме можливості роздивлятися фальшива купюра чи справжня...

ВІД КІОСКУ ДО КІОСКУ
Першу двадцятигривневу фальшиву купюру Тарас привіз до Луцька ще кілька днів тому. Микола та Дмитро тоді її вперше оглянули й сказали, що за неї можна спробувати щось купити.
— А ви зважитеся? — запитав Тарас.
— Спробуємо, чому ж ні?..
І ось тепер фальшиві гривні мали уже в руках. Треба було їх десь реалізувати, хоча хлопці знали, що це злочин.
— Купюри, які я дав вам, шукайте самі де збути. Свої я десь подіну також, — сказав Тарас Миколі та Дмитру. — Справжні гривні, які отримаємо на здачу від продавців, витратимо разом. Домовилися?
— Звичайно...
— Тепер розбредемося в різні боки, бо гуртом ходити небезпечно.
Хлопці два дні ходили містом, доки не позбулися майже всіх фальшивих гривень. Побували на Київській площі, на площах Возз’єднання та Відродження, на 40-ому кварталі, на Старому та Варшавському ринках, на кількох міні-ринках, де жінки продавали в основному цигарки та горілку «на розлив» для постійних пияків. Купували хліб, цигарки, пиво, газовану воду, шоколадні цукерки. Майже ніде продавці не помітили фальші. Хлопці брали здачу й швидко зникали, боячись, що ті можуть виявити підробку й кинуться їх шукати.
Ще одну фальшиву купюру Тарас збув, коли був вдома у селі. Мати дала йому гроші й попросила, аби купив хліба. Син сховав гроші до кишені й поїхав у Луцьк. На вулиці Дубнівській простяг кіоскерші свою підробку. Нічого не підозрюючи, та продала йому буханець хліба.
А ось дві фальшиві купюри, можна сказати, пропали даремне. Дмитро зустрів на вулиці свого однокласника Дениса Ромасєва, з яким разом вчився до дев’ятого класу. Показав йому гривні, виготовлені на комп’ютері, розказав, де їх дістав.
— Візьми собі кілька штук, обманеш торговців, — запропонував Дмитро.
Денис покрутив купюри в руках, оглянув з усіх боків.
— Якщо не шкода, візьму пару штук, як сувеніри, будуть замість закладок до книжок... А так більше нікому вони не потрібні, — посміхнувся.
У двох кіосках підроблені гривні таки викрили.
Тарас якось підійшов до кіоску, що неподалік бару «Техас». Попросив продати пачку цигарок, простяг гроші.
— Тобі скільки років? — несподівано поцікавилась продавець.
— Шістнадцять...
— Вже палиш?
— Для батька купую, — збрехав Тарас.
— А гроші хто дав?
— Також батько.
— Передай їх назад йому й скажи, що вони фальшиві.
Шинкевичук взяв свою підробку й зник. Ввечері уже вдома забраковану купюру спалив. Ще одну купюру довелося викинути, бо десь її випадково намочив і розпливлася фарба.
Не пощастило Тарасу і на Центральному ринку. У кіоску хотів купити цигарок, але продавець обдивилась купюру, обмацала й також сказала, що вона фальшива.
І все ж не помітила фальші переважна більшість продавців, яким підсунули підроблені купюри. Хлопці були задоволені...

КРАДЕНІ ГРОШІ — ТАКОЖ ДАРМОВІ
Вісімнадцятирічний Сергій Євстратов свого комп’ютера не мав, тож і працювати на ньому не вмів, а тим більше виготовляти гроші фальшиві. Трудитися не мав бажання, але хотілося, аби в кишенях шелестіли гривні. Шлях до мети вибрав, як йому здалося, найпростіший — крадіжки.
Сергій проживав з батьками у селі Липини Луцького району. Однієї ночі, коли односельчани вже давно спали, заліз у хлів сусіда Ігоря Прокоп’юка. Що двері були незамкненими, злодій помітив ще вдень. З хліва викрав велосипед іноземного виробництва та бензопилку. Успіх злодія окрилив. Через кілька днів заліз у гараж, також незамкнутий, до Миколи Щербатюка. Вивів велосипед «Мінськ». Все продав у Луцьку на Центральному ринку.
Злодій, коли вже почав красти, то, як і наркоман, зупинитися не може. Через кілька днів Євстратов вирішив навідатися ще до когось із односельчан. Було вже далеко за північ, коли підійшов до будинку подружжя Яценків. Відчинив хвіртку й, скрадаючись, ступив на подвір’я. Знав, що в гаражі стоїть автомобіль «Таврія». Проник туди й зняв автомагнітолу.
Незабаром Сергій знову навідався до Яценків. Через вікно заліз у хлів. Нічого особливого там не знайшов, але прихопив лещата, кувалду, рубанок. Вважав, що все це також коштує чималих грошей. Тихо вислизнув із вікна й всі речі поніс додому, сховав, аби не бачили батьки.
У народі кажуть, що тричі в ту саму дірку навіть кіт не заглядає. Євстратов надумав знову влізти в гараж Яценків, бо минулого разу бачив там електропаяльник,чимало інструментів для ремонту автомобілів, різні ключі. Вирішив, що на безриб’ї і рак риба, можна й за це щось вторгувати.
У вікнах будинку, як і в минулі рази, не світилося. Сміливо зайшов на подвір’я. На дверях гаража замка не було. Присвічуючи ліхтариком, злодій все знайшов, склав біля виходу. Збирався вже виносити, але почув, що хтось вийшов на подвір’я й ввімкнув світло.
Євстратов не знав, що після другої крадіжки подружжя вирішило кілька ночей по черзі почергувати. Цього разу Олена помітила, що на подвір’ї хтось ходить, розбудила Володимира. Разом з чоловіком вийшли на подвір’я. Раптом з гаража хтось вискочив й кинувся тікати, але спіткнувся і впав.
— То це ти, Сергію, мене втретє обкрадаєш? — сказав господар й схопив невдячного односельчанина за руку...
Під час розслідування виявилося, що Євстратова уже раніш судили за крадіжки. Тоді, як неповнолітній, за грати він не потрапив. Йому дали можливість виправитися й призначили іспитовий строк.
Цього разу Сергію Євстратову доведеться просидіти за гратами три з половиною роки. Так вирішив Луцький міськрайонний суд.
Покарані й ті, хто виготовляв та розповсюджував фальшиві гривні. Вісімнадцятилітнього Миколу Нечипорука позбавлено волі на п’ять років. Правда, суд врахував молодість й надав йому однорічний іспитовий строк для виправлення.
Тарас Шинкевичук та Дмитро Щуркінець є неповнолітніми, тобто не досягли віку, з якого може настати кримінальна відповідальність за вчинений злочин. Тому суд постановив застосувати до неповнолітніх примусові заходи виховного характеру, а саме передати їх під суворий нагляд батьків до повноліття. Отож, за них тепер відповідатимуть батьки. А хлопцям, котрі серйозно спіткнулися у шістнадцять років, варто подумати, який шлях оберуть у майбутньому. І не тільки їм, але й тим, хто зовсім недавно відзначив своє повноліття — Євстратов та Нечипорук…