Вивчилася на дизайнера- художника. Поїхала на війну наприкінці травня 2014-го. Малює і пише вірші.
Жінка-доброволець про реабілітацію після війни: «Думала, що не така, як усі»
Українські воїни після пережитого під час бойових дій часто не можуть повернутися до звичного життя у цивільних умовах. Дана Виноградова захищала селище Піски на Донеччині. В бою восени 2014 року отримала важку контузію та забій внутрішніх органів. Сьогодні вона - організатор одного з найбільших в Україні патріотично-вишкільних таборів для дітей «Трахтемирівська Січ». Хобі - кікбоксинг
Дана ВИНОГРАДОВА, 31 рік, штурмовик добровольчого корпусу «Правий сектор». Народилася 26 грудня 1985-го в Києві. Батько – інженер, мати – вчитель інформатики. Вивчилася на дизайнера- художника. Поїхала на війну наприкінці травня 2014-го. Малює і пише вірші. Читає підручники з психології і політології. Хобі – кікбоксинг. У проекті «Відважний воїн» (змагання ветеранів АТО. – Країна) – єдина жінка у групі стронґменів. Про це пише "Ветерани.UA".
Сформувалась як націоналістка у 16 років. Підштовхнули юнацький максималізм і відчуття несправедливості. Спочатку був внутрішній протест проти системи. Потім – інтелектуальне й фізичне гартування. Зараз – реальна боротьба. Чоловік Вадим має позивний «Зірваний». Познайомились 2011-го у Трахтемирові на Черкащині. Мала свій патріотично-вишкільний дитячий табір «Хоробре серце». Він був отаманом у другому – «Трахтемирівська січ». Об'єднали табори. Залишили його назву, бо той табір давніший.
Щоб знищити ці думки, треба переступити поріг спортзалу. Це важко, оскільки, з одного боку, ти відчуваєш себе непоганим бійцем і розумієш, що доволі потужний, бо захищаєш державу. З іншого – боїшся ввідчути себе безпомічним у фізичних навантаженнях. За роки війни знищене і здоров'я.
«У ніч побиття студентів на Майдані спала, – розповідає Дана. – Чоловік дивився прямий ефір. Коли все трапилось, скликав друзів і подався на революцію. Я поїхала до нього, щойно прокинулась. Майдан для мене – одна нескінченна доба. У спогадах – романтичне, жахливе, брудне і світле. Зранку наступного дня повернулась на барикади. Телефоном попрощалася з батьками. Так зробили більшість побратимів.
19 лютого під магазин «Київстар» на Хрещатику принесли 15 загиблих у жовтогарячих касках. Поклали рядочком. Сказали сторожувати, доки приїдуть "швидкі" забирати тіла в морг. Жіноча психіка не була готова сприйняти таку загибель людей.
Навесні 2014 року створили базу на непрацюючій частині навчального центру "Десна" на Чернігівщині. Організували вишкільний центр. Жінка розривалась між ним, фронтом і пошуками забезпечення. Волонтерства ще не існувало. Дана згадує про це як найкращі моменти в житті. Дуже щиро все було.
«Наприкінці травня поїхала на передову. У перший бій ішла в камуфльованих штанях і футболці, з гумовострілом, - розповідає Дана. - Потім купила форму. Люблю британську піщанку. Гумовостріл змінила на автомат Калашникова.
По роботі я – штурмовик. Працюю на виходах. Після кількох днів у Пісках «азовці» запросили в Київ на благодійний концерт «Чорне сонце». Мала читати свою поезію. Їхали, слухали музику. Задзвонив телефон. «Зірваний» загинув під Іловайськом, він 200-й», – сказав капелан у слухавку. Під ногами попливла земля.
Дана набирала чоловіка декілька разів – зв'язок відсутній. Раптом – дзвінок. «Я живий. «Тезка» потрапив у полон. Мабуть, уже розстріляний. Я зміг вибратись. Не було зв'язку». Розказав, як відходили, що з іншими. Перша сльоза покотилась, аж коли приїхала додому.
Працювала в Пісках у час, коли село було тилом для Донецького аеропорту. Були бойові завдання в Карлівці й Мар'їнці на донецькому напрямку. Називала це «турами вихідного дня». Їздила на тиждень-два.
«У добровольців кожен воює, скільки може, – продовжує військова. – Один боєць здатен рік працювати. Другий, як граната: приїжджає, вибухає і згорає фізично й духом. Як ставало важко, їхала на базу. В окопі занотовувала вірші в телефон. Описала свої страхи. Жодного разу не одягала бронежилет і каску. Боялась, що буду повільна і це може коштувати життя.
Повертатись у цивільне життя було важко, але жінка вбивала депресію у спортзалі. 3 кілометри бігу давали ефект.
«Мені ніхто не давав копняків. Сама тренувалась з дитинства, виступала на змаганнях. Після війни у проекті «Відважний воїн» я єдина жінка в групі стронгменів», - розповідає Виноградова. – Що болісного в тому, коли ти приїхав додому? Боляче повертатись саме в соціум. Вважала, що я вже не така, як всі інші. Не може людина відчувати себе, як інші, будучи покаліченою морально і фізично. Я звинувачувала людей в особистих негараздах. Шукала винних.
Повертатись у цивільне життя було важко, але жінка вбивала депресію у спортзалі. 3 кілометри бігу давали ефект.
Щоб знищити ці думки, треба переступити поріг спортзалу. Це важко, оскільки, з одного боку, ти відчуваєш себе непоганим бійцем і розумієш, що доволі потужний, бо захищаєш державу. З іншого – боїшся ввідчути себе безпомічним у фізичних навантаженнях. За роки війни знищене і здоров'я.
«Впала самооцінка. Але я пішла займатись. Спорт - це найшвидша реабілітація. Бо тут якщо працюєш, доволі швидко отримаєш результат. Сьогодні, коли маю вільну хвилину, ходжу на майданчик або в зал, - каже боєць Дана Виноградова.
Сьогодні жінка-доброволець за 15 хвилин пробігає 5 км.
