На пенсії Микола Чміль повернувся з міста в рідне село та поринув у відбудову батькової хати.
У рідному селі і дихається вільніше, і живеться веселіше
Після виходу на пенсію житель Вараша Микола Чміль повернувся на малу батьківщину – у село Тельчі. Тут без діла не сидить – відбудовує батьківську хату, впорядковує садибу, у вільний час – римує свої думки на папері
Немає милішого місця на землі, ніж те, де народився. Це зрозумів Микола Павлович, поїздивши по світу. Відпрацювавши чимало електрозварником на РАЕС, він отримав чудову квартиру в місті Вараш, але повернувся у рідне село, де і дихається вільніше, і живеться веселіше.
– До п’ятирічного віку я жив з батьками у Тельчах, – розповідає, – Потім через планові переселення сімей для збільшення трудових ресурсів півдня України, у 1964-му змушені були виїхати у Херсонську область. Повернулись через п’ять років і вже у п’ятий клас я ходив у місцеву школу.
Вчився Микола непогано та мріяв освоїти професію, пов’язану із висотними роботами. Після навчання у Луцькому СПТУ №2, рік трудився зварником на заводі залізобетонних виробів у Луцьку.
Після служби в армії у складі київського будівельно-монтажного підприємства поїхав будувати Рівненську АЕС, зводив очисні споруди у Славутичі та протягом двох років відбудовував після потужного землетрусу місто Ленінакан (теперішнє Ґюмрі) у Вірменії. Коли народилась друга дитина і дружині стало важко одній господарювати, залишив виїзну роботу та влаштувався слюсарем на РАЕС і трудився там до виходу на заслужений відпочинок. А на пенсії чоловік повернувся в рідне село та поринув у відбудову батькової хати.
А за час, що живе в селі, вже майже цілий зошит списав. Тематика різна: про тяжке сільське життя, про сімейні цінності, про суть людського існування, природу, героїчне минуле та теперішні реалії України, є навіть власний заповіт.
– Все переробляв по–своєму. Всередині та зовні будинок обшив вагонкою, – показує майстер. – Маю для цього примітивний станочок.
Розповідає, що навчився цього від батька Павла Дмитровича, який був спеціалістом на всі руки.
– Дивився, як він цеглу кладе, як стругає, рубає та й собі пробував. Проте вже так як я, зараз він би не зробив, – усміхається Микола Павлович.
І справді – весь будинок зовні і всередині обшитий рівненькими дощечками, перероблені груби, піч, яка закривається металевою кришкою від сторонніх очей. Хоч придбані нові меблі, знайшлось місце і для оновленої колишньої шафи.
– Зробив таку собі літню кухню з льохом, а з іншої сторони – лазню, – розповідає умілець і проводить екскурсію обійстям. – Тут збудував гаража, там переробив курника, змайстрував дровітню.
А поряд – закладений із двадцяти різних сортових дерев сад, ставок, глибиною понад три метри, із дна якого при копанні дістали чимало білої глини – сельчани беруть її залюбки на побілку. В процесі завершення й незвична клуня у формі трикутника, а попереду ще чимало задумів – спорудити тепличку, обробити колодязь, поставити паркан тощо.
– Як тільки теплішає, сюди приїжджають дружина, син з невісткою та онуком. Донька з чоловіком та онуком, які мешкають під Києвом, бувають рідше через роботу, – говорить пан Микола і на завершення додає, що пише глибоко філософські вірші. Ще у школі перші місця в конкурсах займав.
А за час, що живе в селі, вже майже цілий зошит списав. Тематика різна: про тяжке сільське життя, про сімейні цінності, про суть людського існування, природу, героїчне минуле та теперішні реалії України, є навіть власний заповіт.
Сергій ГУСЕНКО.
"РЕВЕ ВІТЕР" Микола ЧМІЛЬ
Реве вітер, люто свище
Піднявся до хмари,
Навкруг себе усе нищить,
Як колись татари.
Я не бачив як татари,
А що зараз – бачу,
Бачу зраду, бачу чвари
Ще й не раз заплачу.
Рідну неньку розривають
Неньку-Україну
Продають, здають, карають,
Ждуть, коли загине.
Реве вітер і вже вкотре
Розриває хмару.
Розкажи нам, брате вітре,
Розкажи про кару!
Звідкіля вона взялася,
Чим ми завинили?
Чом у серце уп’ялася,
Чим ми так не милі?
Ми чужого не чіпали,
Своє боронили.
Ми не вбивці, не вандали,
Чим не загодили?
Реве вітер, реве люто,
Розриває стріху.
Рвуть, шматують Україну
Вороги на втіху.
Ще й свої пани зібрались
На Дніпрових кручах.
Поділили, посміялись
І своїх же мучать.
Трішки, кажуть, почекайте,
Трішки затягніться,
Своїм дітям припасають,
А ви хоч загніться.
Буйний вітер, брате рідний,
Скажи, що робити?
Ти нікому не підвладний,
Як нам далі жити?
Як на пагорби Хрещаті
Привести вкраїнців,
Щоб святая Лавра стала
Наша – не чужинців.
Давай, брате, разом сядем,
Вип’ємо по чарі,
Поміркуємо, розсудим,
Як спинити чвари?
Щоб брат з братом поділився,
А багатий з бідним,
Щоб Вкраїнець з Українцем
Став назавжди рідним.
Зараз ти ревеш, лютуєш,
Все повсюди нищиш,
Ти все бачиш, ти все чуєш,
Ти над нами вище.
Ворог хоче нас приспати,
Дехто вже дрімає,
Волю й мову відібрати
Споконвічно має.
Рви, шматуй, не дай заснути,
Хто заснув збуди,
Хтось же мусить відродити
Нас з роси й води.
