Атовець Олександр Намонюк із дружиною Ольгою.
«Навіть не міг уявити, що доведеться їхати не на роботу, а... на війну»
Багатьох жителів Маневиччини російсько-українська війна на сході України вирвала із родин та буденних клопотів несподівано. У числі перших мобілізованих на схід був водій із Ситниці Олександр Намонюк
23 березня 2014 року водій маршрутки Луцьк-Ситниця Олександр Намонюк, як і завжди перед рейсом, піднявся раніше, привів себе до ладу, наготував 300 гривень, щоб купити необхідну деталь для автомобіля, та й попрямував до Маневич. Ще йому потрібно було навідатись у Маневицько-Любешівський ОРВК (напередодні пізно вечері передали через знайомих, щоб зайшов, аби уточнити якісь дані). Чоловік навіть не міг подумати, що доведеться їхати не на роботу, а... на війну.
– У Маневичах мені вручили повістку і сказали сідати в автобус, а коли спитав, чи проходитиму медкомісію, відповіли: «А ви, дядьку, що – слабі?», – пригадує той день Олександр Олексійович.
Першим із Ситниці разом із одинадцятьма першомобілізованими з району поїхали на Луцьк, а звідти – в Білу Церкву. У складі 72-ої бригади розпочали армійські будні. Спершу навчались на місцевому полігоні, потім переїхали до Житомирського. Раніше Олександр служив у військах ПВО, а 2014-го довелося стати зв’язківцем. Мали справу із кабелями та застарілими радіостанціями, поки не видали нові компактні рації.
– Спитав, чи проходитиму медкомісію, відповіли: «А ви, дядьку, що – слабі?», – пригадує той день Олександр Олексійович.
– На передові позиції в Амвросіївку Донецької області прибули в травні 2014-го і пробули там до серпня. На початку того місяця нас так обстріляли, що нічого цілого від містечка не залишилось, – пригадує співрозмовник. – Було багато вбитих і поранених. А скільки там техніки похоронили… У лісосмузі у вигляді хреста всюди стояла техніка, а на ділянці, де стояли ми, вціліло кілька автомобілів і танків. І це все за дві ночі. Земля аж гуділа. Пощастило, що ніхто не постраждав, бо наш взвод чергував на посту, сполученому із бліндажем, і легко було сховатись.
Лише через півтора тижня після обстрілів було проведено ротацію і бійців вивели на полігон у Мелітополь. Тоді ж окремі мали змогу з’їздити на кілька днів додому. Після чого на Олександра Намонюка чекав другий заїзд в зону АТО – у Волноваху.
– Наш штаб знаходився у Волновасі, а сам підрозділ базувався за 20 кілометрів, по блокпостах. Цього разу я возив комбата третього батальйону 72-ї бригади, – продовжує атовець. – На автомобілі ГАЗ-66 їздили вдень і вночі скрізь, де дислокувались наші бійці. Періодично потрапляли під обстріли, але, дякувати Богу, серйозних пошкоджень не було.
Першого комбата, якого возив, поранили, другого – контузило, а вже третьому більше пощастило.
Із надзвичайних подій бійцю запам’яталось, як у вересні від села Стила Донецької області на них ішли танки, тоді одного із бійців поранили осколком. У зоні АТО були до листопада. Після повернення додому Олександр Олексійович через високий тиск змушений був лягти в госпіталь.
– Спочатку на війні було страшно: що робити, куди бігти, як себе поводити, а вже потім – до усього звик, – ділиться чоловік. – Ворога ми в лице не бачили, а реагували лише, коли щось прилітало.
– Коли чоловік подзвонив і сказав, що його забирають в армію, в мене ледь серце з грудей не вискочило. Що відчувала, важко передати словами. А потім лише молилися Богу і подавали записки на всі церкви. Було дуже-дуже страшно. Не знали, як і де він, сам нічого не розповідав, іноді лише повідомляв, в якому селі чи місті. Діти дуже переживали, все казали: «Хоч би тато наш прийшов скоріш», – пригадує дружина атовця.
До розмови долучається мати героя: «Тож був перший набір і ніхто не знав, що і як. На всі запитання відповідав: «Все добре...» Звісно, плакала. А скільки молилася до Господа, щоб син прийшов живим. Бог почув молитви.
Запитую у дружини, чи змінився чоловік після АТО.
– Спершу кричав ночами уві сні, постійно мав підвищену тривогу. Та й зараз, хоч і пройшло кілька років, неспокійно спить.
Пан Олександр розповів, що в перший заїзд ніяких касок та бронежилетів не було, лише згодом почали видавати. Окремим присилали рідні.
– Але хто їх носив, ті бронежилети? Вони такі важезні, – проказує чолов’яга. – Як мені в автомобіль було сісти із ним? А вже на дверцятах автомобіля з обох боків старі бронежилети висіли. Мій автомобіль був цілий, а от в напарника дах геть розірвало.
Побут бійці влаштовували самотужки. Кухня була, але коли волонтери почали привозити харчі, варили собі самі. Один раз у Волноваху навіть приїжджала автобаня.
До нормального життя Олександру Намонюку допомагали повертатися сім’я і робота. Загалом чоловік провів у зоні бойових дій дев’ять місяців. Періодично зустрічається зі знайомими атовцями з Довжиці та Семок, а від запрошень прийти в місцеву школу й розповісти про війну відмовляється – не любить бути в центрі уваги. Та й чи зголосився б на матеріал про нього, аби я не прийшов до нього зі старостою Віктором Регешуком? Скромний чоловік, хоч нагороджений орденом ІІІ ступеня «За мужність», одягнув його на військовий мундир лише на моє прохання.
Сергій ГУСЕНКО.
