Гірський піхотинець, який воює 5 років: «Впевнений, що ця війна дасть змогу нам переродитися як нації»

Так говорить заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Петро Бойчук, пише "Повернись живим". 

До війни Петро був приватним підприємцем. Описує свою діяльність кількома словами: ходив у гори, водив туристів, займався зеленим туризмом, сплавами, пішохідними екскурсіями Карпатами. А потім почалася Революція Гідності, відтоді і діяльність Петра змінилася.

Я вирішив змінювати ситуацію в країні з себе

Насправді ніхто не очікував, що люди вийдуть, боротимуться за європейські цінності, щоб бути вільними, вийти з радянської залежності, щоб країна стала більш цивілізованою. Коли тодішня влада підняла руку на студентів, я зрозумів, що потрібно бути зі своїм народом, що я не зможу осторонь спостерігати по телевізору чи в Facebook писати якісь дописи, як треба робити і кому треба робити. Вирішив, що потрібно ставати і робити. Якщо ти хочеш змін, то треба починати з себе.

Якось ішов повз «Глобус» і почув, як хлопці співають повстанських пісень. Як виявилося, вони були моїми земляками – з Коломийського і Косівського районів. Ми до того не були знайомі. Так і залишився на Майдані. Разом охороняли порядок, забезпечували внутрішню безпеку і безпеку під час акцій.

Біда українців у тому, що Україною керували ті, кому вона була не потрібна. Все, що вони робили, це ділили: на україномовних і російськомовних, на російську православну церкву і греко-католицьку… Ми шукали, що нас буде роз’єднувати, а не об’єднувати. А в нас у всіх є Україна, Бог, мова. В злагоді навіть найслабша держава може розбудуватися, а суперечками та незгодою руйнуються найсильніші держави.

Сам собі пообіцяв: якщо не пройду в ССО, піду в ЗСУ

У квітні повезли їжу, одяг, цигарки, якісь необхідні речі нашим хлопцям з Майдану, які служили в батальйоні ім. Кульчицього під Слов’янськом. Приїхали і побачили невиспаних, втомлених мужиків. Просто не вистачало людей. Ми там і залишилися. Там місяць побули, потім поїхали зробити собі дозволи на зброю, бо хотіли, щоб усе було правильно.

Під перші обстріли потрапив у Слов’янську – з мін крили, стрілкотня була. А під великі калібри, 120 мм, потрапив у Станиці Луганській. Ми там були на залізничній станції, охороняли розрахунок. Хлопці пройшли якийсь вишкіл, жодного разу не стріляючи з того міномета, їх направили до зони АТО. З чотирьох мінометів стріляли тільки два. Важко було. Все йшло галопом…

На Луганщині ми допомагали місцевому населенню, виконували гуманітарні місії, щоб люди могли без перешкод отримувати допомогу від міжнародних фондів.

Потім повернувся додому і спробував знайти себе в цивільному житті. Трохи працював у органах самоврядування, але той ритм мене не влаштовував. Я звик до військового режиму і хотів бути на Сході України, розумів, що там я буду потрібнішим ніж удома.

Коли президент підписав указ, що добробати повинні вливатися в ЗСУ, я пішов служити. Частина моїх побратимів пішла до Нацгвардії, частина – до морської піхоти. Я спробував себе в ССО, але мені трохи забракло балів. Хоча тоді я сам собі пообіцяв: якщо не пройду в ССО, обов’язково піду в ЗСУ. Мої друзі кликали мене в морську піхоту, а я вирішив, що ППД далеко від домівки. Де я, а де море? Я гори краще знаю.

Десантно-штурмовим військам, морській піхоті, Силам спеціальних операцій завжди приділялася увага і спеціальна підготовка. Але, вважаю, гірська підготовка має бути у всіх родів військ. Воювати в горах теж потрібно вміти. Якщо розібратися, то гірський піхотинець – один із найдорожчих військовослужбовців. Потрібно навчити людину рухатися, страхувати себе, товариша, навчити, куди піти, як стати, де сховатися. В гори всі ми ходили, всі знаємо про необхідне спорядження, карабіни, зимове взуття, системи, мотузки, льодоруби, снігоступи – цим всім потрібно вміти користуватися. Природа, як книжка, її треба читати.

Я військових водив у гори. І з добровольцями ходив. Зі строковиками були заняття у гірській місцевості. Вчив їх долати засніжені схили, рухатися в горах, правильно ходити, йти слід у слід… Це все під патронатом бригади було. Зараз почали більше приділяти уваги тому, що ми саме гірсько-штурмова бригада.

Після війни завжди приходять якісь кращі моменти

Мене вже п’ять років у ЗСУ тримають зміни, які відбулися з армією, і те, що я беру участь у цих змінах. Це видно по шевронах, символіці, формі. І взагалі по інформуванню. Ми вже не цураємося своєї історії, традицій. Ми шануємо і згадуємо наші славні перемоги і наші славні військові традиції. Ми мусимо продовжувати справу наших попередників. Адже, ми – волелюбний народ.

У 2015 році на спостережному посту якось стався такий випадок: помітив групу військових, які йшли в наш бік без жодних розпізнавальних знаків, хто в чому був одягнений. Ішли вальяжно. Я доповів по рації, що до нас йдуть гості. Щоб не відкрити по ним вогонь, зупинило тільки те, що в одного військового помітив синьо-жовту стрічку, які передають діти на передову. Вона була дуже затерта, і я подумав, що окупант не міг так довго носити наш прапор на руці. Запитав російською: «Ребята, далеко собрались?». Вони всі поприсідали і почали ламаною українською говорити, що свої. Прапор на руці врятував.

Мене вже п’ять років у ЗСУ тримають зміни, які відбулися з армією, і те, що я беру участь у цих змінах. Це видно по шевронах, символіці, формі. І взагалі по інформуванню. Ми вже не цураємося своєї історії, традицій.

Українців нікому не вдавалось захопити силою. Тільки якимось обманом, підступністю – так, як наші сусіди. Їм це вдавалось тільки у такий спосіб.

Мій дід розповідав мені малому, що в нас є свої герої, свій прапор і своя мова, про визвольні змагання розповідав, купував іграшкову зброю і вчив. Я думав, що, може, стану військовим, але бачив, яке воно все занедбане було, розвалювалося, і вирішив, що не хочу в такій армії служити. 

Зараз у мене росте донька, я хочу ще дітей, вони рано чи пізно запитають: «Тато, а що ти робив, коли була війна?».

Коли вперше приїхав з ротації додому, ніби потрапив до паралельної реальності. Тут бачиш знедолених дітей, людей, війну, а там все добре. Пів країни плаче, пів країни скаче. І коли з друзями говорив, мовляв, «може теж підете служити», вони говорили, що підуть, коли вже до них прийде це все. А я казав, що коли росіяни прийдуть уже до мене додому, мені не буде куди тікати. Хтось може собі дозволити вивезти дітей за кордон, а я не хочу. Та мені і немає куди їхати. Краще тут дати відсіч, відвоювати свої території тут, на Донбасі, ніж пускати війну аж додому.

Такі події, як війна, дуже відсіюють людей. Видно по багатьом моментам, як люди реагують, що постять, що поширюють, чому віддають перевагу. І ти дивишся, з ким зможеш говорити, а з ким ні. Я переконаний: якщо критикуєш, пропонуй своє рішення. А ще важливий момент, звідки критикувати – з Іспанії із заробітків чи з дому, роблячи щось.

А війна, якою б вона не була поганою, є рухом, поштовхом для змін. Після війни завжди приходять якісь кращі моменти. Це як нива, поле… У нас теж є перемоги, але ми їх мало висвітлюємо, ми звикли, що все погано, всюди зрада.

Впевнений, що ця війна дасть змогу нам переродитися як нації. Вона закінчиться перемогою українського народу. Інакше не може бути, нам немає куди відступати. Ми мусимо, як та жаба в глечику з молоком, чимдуж борсатися і збивати сметану. Кожен солдат має знати, за що він готовий віддати життя.

Я вірю в те, що рано чи пізно військовим буде шана. У війську залишаться тільки мотивовані військовослужбовці, які вважатимуть  свою роботу почесною.