Максим Губкін, 40 років, ординатор медичного відділення 30-ої механізованої бригади .
Фотопроект Романа Закревського про внутрішній космос українських військових
Кожна людина — окремий космос, вартий уваги і дослідження, переконаний фотограф Роман Закревський. Серією чорно-білих портретів пересічних людей «Where we are» переконує у цьому і нас. В рамках спецпроекту «Траєкторія війни» він зосередив об’єктив на людях особливих — українських бійцях, учасниках війни на Донбасі
Про це пише theukrainians.org. «Роздивляючись портрет людини, яка говорить за себе, не промовляючи жодних слів, ми вивчаємо її особистий світ, а зрештою пізнаємо і увесь світ навколо, — каже автор. — Це особливо важливо тепер, коли наша країна розділена війною, різноманітністю поглядів і думок. Для тих, хто в тилу, надзвичайно важливо побачити обличчя тих, хто їх захищає, ризикуючи життями власними».
Анатолій Дзюба
35 років, боєць добровольчого батальйону «Чернігів»
Я не хочу, аби мій син був рабом. Тому й пішов на війну добровольцем. Так само, як і багато хто.
Але серед нас не було жодної людини із позивним Сміливий. Бо там насправді страшно. У такі моменти кожен думає: «Що, у біса, я тут роблю?» Не знаю жодного, хто би такого не питав. Але мусимо. Це не робота. Це обов’язок.
На війні бувають миті радості: от, скажімо, коли дізнаєшся, що хлопці, які виїжджали на позиції, усі повернулися неушкодженими.
Війна — це смерть і страх. Більше нічого там немає. А ще запах. Кров, пісок, кіптява й порох — все це буквально висить у повітрі. Того гидкого подиху війни не забути. А краще ніколи й не чути.
Тепер нас бояться. Кажуть, що ми небезпечні для суспільства. Бо ж більшість людей не можуть вимкнути емоцій і бути холоднокровними, а ми можемо.
А я говорив би про інші зміни. Бо тепер я знаю справжню цінність води та їжі. Знаю, що гроші — не важливі. Від смерті вони не врятують і на тому світі не згодяться. А ще — точно знаю, наскільки цінною є любов до дітей і батьків. Лише на війні почав розуміти, що час, проведений з дитиною, — це набагато цінніше від зароблених грошей, скільки б їх не було.
Богдана Короваєва
43 роки, санінструктор 30-ї об’єднаної механізованої бригади
На війні гостро відчуваєш власну значимість — там ти в строю, завжди на підхваті, розумієш, що робиш щось вкрай важливе. Тут, у тилу, люди часто не розуміють, що відбувається на передовій і чому інші їдуть на схід захищати кордони нашої держави.
Війна — це хороша перевірка людей на моральні й психологічні якості.
Після повернення з фронту навряд чи люди сильно змінюються. Вони завжди і всюди є різними: чесними й відважними або ж боязливими й підлими — такою є людська природа. Війна їх не змінює, але якнайкраще проявляє суть.
Тетяна Борисенко
53 роки, медик-доброволець розвідроти батальйону «Айдар»
Я пробула у зоні бойових дій два з половиною роки. І якби раптом отримала шанс повернути час назад — нічого б не змінювала: я ні про що не шкодую.
На війні бувають миті радості: от, скажімо, коли дізнаєшся, що хлопці, які виїжджали на позиції, усі повернулися неушкодженими. А натомість найтяжче — ховати тих, кого втратили.
Затишшя — це теж страшно. Чекаєш найгіршого.
Там я ніколи не чула, щоби хтось жалівся. Кожен виконував поставлені завдання, не думаючи про себе.
Мені хотілося б, аби пересічні люди краще ставилися до тих, хто воював. Хлопці там насправді бачили пекло. Особливо ті, хто був на передку у 2014-му та на початку 2015-го. А тепер бувають ситуації, коли їх або ж дітей тих, хто загинув, виганяють з громадського транспорту, звинувачуючи, що їхні посвідчення — підробка. Прикро й боляче.
