Горохівський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва. Декілька років тому і справді міський парк радував око...
Петро БОЯРЧУК
Лист Г. І. Ковальчук, В.В.Бляхар, О.В.Мамчур, Н.В.Василевської, Г. П. Цвіль, П. В. Гладишкевич, Н. Й. Гамзи та О. П. Протальчук, що його отримала редакція, процитую з деякими скороченнями: „Відкриваємо „Географічну енциклопедію України” на статті „Горохів” і читаємо: „Горохівський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва”. Напевно, не про кожен парк в райцентрах Волині згадано як про пам’ятку... Декілька років тому і справді міський парк радував око. Та не впізнати цю „пам’ятку” сьогодні. Так, тут залишився Пагорб Слави, про який місцева влада згадує лише напередодні Дня Перемоги. Мирно пасуться корівки, можна побачити і кіз, і курей... По пішохідних доріжках потрібно рухатись обережно – того й дивись, що наїде машина. На схилі — смітник... Старі дерева падають... та чомусь не видно жодного молодого посадженого дерева.
Ми зателефонували до мера Горохова – В.О. Собуцького – і поцікавились, хто відповідає за ті безчинства... Почули: за машини, що їздять по території парку, — ДАІ, а за смітники, за випасання худоби – відповіді, певно, не знайшлося... Може, у керівника нема часу займатися благоустроєм міста? Не тільки парк, всі вулиці нагадують смітники... Виняток становить лише центральна навпроти райдержадміністрації. А освітлення? Якщо ти не в центрі міста, то ввечері і по голові можуть дати. Скоро вибори, будемо обирати і місцевих керівників... Але хочеться, щоби спитали з „теперішньої” влади, що зробили для свого міста?”. — Знаєте, — сказав Валерій Собуцький, ознайомившись із скаргою, — я радий, що люди написали такого листа. Бо маємо передзимок, а вони не тим, як морози перебути, стурбовані, а виглядом парку, вулиць, соціально- культурним обличчям міста. Отже, роки, коли думалося, як вижити, — позаду. Тепер думається, як жити. І що б хто не казав, а труднощі, які подолав Горохів, ідучи до переломного цього моменту, здолали таки не без роботи міського голови. Зрештою, це ж за мого головування в місті споруджено пам’ятник Шевченкові, видано книжку Леоніда Чучмана „Горохів”, на яку тодішня райдержадміністрація, хоч значиться у спонсорах , не виділила жодної копійки, і яка тепер є нашою „візитною карткою”. Дещо зроблено і по благоустрою. Мені ж, заохоченому екскурсом авторів листа до „Географічної енциклопедії”, зринули в пам’яті рядки з іншого друкованого джерела. Ідеться в ньому про те, що, побувавши у Горохові, кореспондент тодішньої газети „Волинь” написав у травні 1934 року. Побачив він „курне містечко, де люди ходять, як сонні мухи”, а „з-за плечей кожного визирає нудьга”, де магістрат – по вуха у боргах, які удвічі більші від тодішнього річного бюджету міста, і де одним із лише двох об’єктів, що справили гарне враження, був усе той же „графський” парк. На жаль, традиційна турботливість колишніх вельмож про парк, як окрасу міста, для широкої його громади традицією не стала. Чого не скажеш про звичку до бруду, нехлюйства і „повітової” занедбаності. Здається, то лише в Горохові можна побачити, як вранці виходить хтось із власного двору з помийним, щоб не сказати інакше, відром у руці і виплескує його вміст на асфальтовану вулицю. Або, перейшовши її, вивертає відро із сміттям та усякими папірцями на обочину, за якою — вже приміські грядки та городи. Упевнений, авторам листа подібна картина знайома. Однак повернемося до парку, виглядом якого справедливо обурюються. Мені пригадався рік 1979-й, коли до 40-ліття місцевої районної газети тодішній її редактор Святослав Пирожко зорганізував колектив тутешніх журналістів, аби посадити в парку дубову алею. Після відповідних консультацій з тодішнім лісничим Горохівського лісництва Йосипом Сидоруком знайшли їй і перспективне, так би мовити, місце, де старі дерева на часі було „знімати”, а молоді мали стати їм заміною. Сорок дубків, серед яких — і мій „особистий”, посадили у жовтні. Та не минуло року, і від алеї зосталась хіба що згадка. Усі деревця були знищені. І упродовж 26-ти літ, що спливли, таке явище повторювалося в парку не раз. Це до того, чому у парку „не видно жодного молодого посадженого дерева”. Так само кілька разів повторювалися спроби парк обгородити. Зазвичай роботи ці, щойно розпочавшись, припинялися через брак коштів. А незабавом і те, що було здійснене, руйнувалось, або, як, наприклад, елементи чавунної огорожі, закупленої для парку наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих років, розтягувалось. Може, хтось спробує довести, що то, наприклад, з Радехова приїздили якісь у Горохів на п’яну голову чи дурний розум ламати саджанці? Може, то заїжджі мародери потрощили тут лавки уздовж центральної алеї і розікрали літню естраду, потягнувши до власних садиб хто шифер, хто дошки та рейки? Зрештою, може, то не місцеві вандали упродовж кількох кризових літ, коли місто не мало коштів, аби розраховуватися за електроенергію, нищили освітлювальну мережу на декотрих вулицях? І не вони уже вкотре, в тому числі й нинішнього року, розбивали ліхтарі на Пагорбі Слави? До речі, щодо Пагорба, про який теперішня влада начебто „згадує лише напередодні Дня Перемоги”, — хіба ж не у вісімдесятих роках минулого століття злочинною байдужістю тодішньої влади, яка Пагорб Слави мусила би оберігати, неначе зіницю ока, тут фактично було знищено (про це писала тоді наша газета) музей, який відновила в іншому приміщенні лише влада нинішня? Тим часом і минулорічної весни якийсь невіглас позламував верхівки всім деревцятам уздовж пішохідної вулички від автостанції до центру міста. А хтось інший, безперечно хазяйновитий, коли про власне ідеться, віддав на потраву козам щойно закладений біля тої ж автостанції громадський скверик. Так от із в цілому 800 дерев, посаджених тоді на території Горохова, дотепер залишилася хіба якась сотня-друга. — Знаєте, — почув я від Собуцького, — коли люди так ставляться до всього, що їх оточує, то мимоволі думається, що то вже є спосіб життя. І не випадково конструктор електричного ліхтаря, якими освітлено одну із вулиць міста, дав йому назву „Антиварвар”. За вісім літ на посаді міського голови він і помилок, мабуть, багатьох допустився, і дещо з того, що міг би здійснити, не здійснив. На все це, безперечно, зверне увагу горохівський електорат під час виборів — і в тому виключно його воля. Тим часом я, виконуючи вимогу авторів листа, поцікавився: що ж і справді зробив Валерій Олександрович для Горохова? Виявилося — байдужим чиновником таки не просидів. Бо навіть той факт, що в 1998 році, коли став головою, місто мало 546 тисяч гривень боргів, з яких „виплуталось” без жодної допомоги і тепер вже знаходить кошти на задоволення саме тих потреб, що ними переймаються автори , говорить багато. Тим паче, що до 1998 року комунальне господарство міста одержувало 264 тисячі гривень дотації, а міські електролінії, водопровід та дороги утримувалися за рахунок держави. Але той час в минулому. Тепер, як і від 2000-го року газ, в борг ніхто нічого не дає, за все треба платити, платити вчасно — і місто платить. Виключно з власного бюджету, над організацією наповнювання якого довелось працювати найбільше, оскільки основна стаття надходжень – податки з прибутків громадян, які нерідко воліють залишатись „у затінку”. Майже шістдесят відсотків нинішнього міського бюджету – 560 тисяч гривень на рік – іде на утримання двох дитячих садочків. А на благоустрій залишається 110 тисяч, через що постійно доводиться вишукувати додаткові статті доходів. Попри це, минулого року Горохів повністю завершив газифікацію, на що упродовж семи попередніх літ з міського бюджету було витрачено більше мільйона гривень. Два роки тому тут почали відновлювати міську освітлювальну систему, а відтак освітили вже п’ять вулиць і роботи продовжуються. Реконструюються, „вдягаючись” на декотрих вулицях у тверде покриття, проїжджі їхні частини. І хоч нарікання на те, що здійснюється усе це надто повільно, є цілком справедливими, потрібно враховувати і реальні можливості. І не всю вину звалювати на керівників міста, а бачити й свою роль у наведенні порядку. Навряд чи знайдуться у міста ближчим часом кошти для того, аби обгородити нарешті парк. Рятувати ж його від подальшого нищення потрібно. В тому числі, очевидно, — „силовими” методами. Але й вони залишатимуться безсилими, доки не зросте громадянська свідомість мешканців міста. Про те, як цього досягти, і повинні, думається, подбати спільно з міською владою горохівчани, котрі не втратили ще здатності уболівати за громадське. Здається, саме такими є і автори листа.
