ТЕЛЕКОМЕНТАТОР, ЯКИЙ СИМПАТИЗУЄ ФУТБОЛІСТАМ «ВОЛИНІ»

Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ

Спортивний коментатор українського телеканалу “Інтер” Віктор Вацко — людина нині досить популярна серед прихильників футболу. Особливо у рік, коли наша збірна чудово провела відбіркові матчі до чемпіонату світу, що відбудеться в наступному році в Німеччині.

Цими днями Віктор перебував у Луцьку — він брав участь у восьмому міжнародному турнірі з міні-футболу серед працівників засобів масової інформації “Волинь-2005”. Як кажуть, гріх було б не взяти у відомого колеги інтерв’ю.
— Уболівальникам, мабуть, цікаво знати, звідки ти родом?
— Народився я у Львові. До речі, восьмого числа, восьмого місяця — серпня, 1978 року, у вівторок о восьмій годині вечора. Саме тому виходжу на поле під восьмим номером...
— Чи грав у футбол на любительському рівні?
— Так. Я закінчив Львівську спеціалізовану школу олімпійського резерву, де займався під керівництвом тренера Юрія Васильовича Тенетка. Грав у чемпіонаті області за львівські “Карпати”, за містечка Кам’янка-Бузька, Соснівка, Жовква. Але травма перешкодила моїй спортивній кар’єрі.
— За фахом ти журналіст?
— Я закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету у 2000 році. Працював у місцевих газетах “Суботня пошта”, “Тиждень”, “Експрес”.
— А як став футбольним коментатором?
— Завдяки відомому нині спортивному оглядачеві Нового каналу українського телебачення Олександру Гливінському. Ми з ним жили у Львові. Потім він переїхав у Київ, працював на радіо, декілька разів запрошував мене на ефір. Він і запропонував спробувати коментувати футбольні матчі. Було це у 1999 році, коли я ще вчився на п’ятому курсі в держуніверситеті. Переїзду моєму у столицю сприяв значною мірою і продюсер спортивної редакції УТ-1 Юрій Васильович Захарченко, який довірив мікрофон 20-річному хлопцеві, котрий фактично не мав щонайменшого досвіду роботи на телебаченні.
А на “Інтер” я потрапив через півроку роботи у столиці, завдячуючи Ірині Юріївні Зінченко. На УТ-1, коротко кажучи, я мав проблеми з фінансуванням. Тому із задоволенням відгукнувся на цю пропозицію. Це було у 2002 році.
— Коли ти почав коментувати матчі за участю футбольної збірної України?
— Ще коли працював на УТ-1. Це було у 2001 році. Тоді у Грузії господарі приймали нашу національну команду. Поєдинок завершився нульовою нічиєю. Після цього, здається, коментував майже усі матчі за участю нашої збірної.
— Цікаво, який з них був для тебе найбільш прикрим, а який, якщо так можна висловитись, найприємнішим?
— Пригадую гру українців у гостях з македонцями восени минулого року. Наші програли тоді з рахунком 0:1. Пам’ятаєте, тоді Андрієві Шевченку розбили обличчя. Форвард ще до того моменту, як його замінили, залишив поле. Коли я приїхав з Македонії в Україну, то прочитав у газетах про себе те, що мене буквально приголомшило. Мої колеги-журналісти звинуватили мене у тому, що я не патріот країни, що я безпідставно звинуватив Шевченка, який фактично самовільно покинув поле. Я разів п’ятнадцять прослуховував свій коментар і нічого крамольного не почув. А ще були репортажі про нищівну поразку донецького “Металурга” від “Вердера” у Бремені — 0:8, програш матчу плей-офф Німеччина—Україна — 1:4.
Серед найприємніших спогадів — мій перший закордонний репортаж зі Словаччини про поєдинок третього кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів між донецьким “Шахтарем” і “Славією”. У себе вдома гірники поступились гостям — 0:1, а у Братиславі здобули перемогу з рахунком 2:1 у додатковий час. У мене були шалені почуття! А ще я б відзначив весь нинішній відбірковий цикл збірної України до чемпіонату світу-2006.
— Ти особисто дружиш з кимось з відомих українських футболістів?
— Чудові стосунки у мене з Володею Єзерським з “Дніпра”. Ми знайомі більше десяти років, я ще з ним грав в одній команді у Жовкві на Львівщині. Ми дружимо сім’ями. У будь-яку хвилину можу зателефонувати до його сьогоднішнього одноклубника В’ячеслава Кернозенка, часто спілкуюсь з київським динамівцем Олегом Гусєвим...
— Декілька слів про свою сім’ю...
— Я одружений уже рік. До речі, зі своєю майбутньою дружиною Ганною познайомився у Дніпропетровську, у Володі Єзерського на весіллі. Живемо у Києві у невеличкій кімнатці.
— Як ти готуєшся до коментування матчу?
— Як футболіст до гри. Збираю інформацію про суперників, про кожного гравця, цікавлюсь статистикою. На підготовку йдуть години, іноді — декілька днів, особливо на міжнародні зустрічі. А ще я пам’ятаю слова головного тренера одеського “Чорноморця” Семена Йосиповича Альтмана, який мені порадив: “Коментатор не повинен перетворюватись у тренера”.
— У липні 2006-ого у Німеччині відбудеться чемпіонат світу з футболу. Ти плануєш побувати на ньому в якості коментатора збірної України?
— Так, дуже сумлінно вже готуюсь.
— Чи можеш назвати кращого, на твою думку, тренера, команду, гравця, легіонера 2005 року?
— Тренер — Олег Блохін, який був моїм кумиром у дитинстві, команда — збірна України, гравець — Андрій Шевченко, легіонер — футболіст донецького “Шахтаря” бразилець Матузалем.
— Ти слідкуєш за виступами у чемпіонаті луцької “Волині”?
— Безумовно, симпатизую їй, радію успіхам вашої команди не менше, ніж місцеві уболівальники, адже у вищому дивізіоні клуб представляє західний регіон України, а я ж — львів’янин. Зрозуміло, що найпалкіше я вболіваю за “Карпати” і вірю, що уже в наступній першості вони виступатимуть у вищій лізі.
— А як тобі наш тренер Віталій Кварцяний, кращий бомбардир нинішнього чемпіонату Василь Сачко?
— О, Віталій Володимирович — неординарна особа в українському футболі. До нього можна ставитись по-різному, але якби такого тренера не було в Україні, то наш футбол був би біднішим. Я завжди з величезним інтересом чекаю, наприклад, фрагментів з прес-конференції за його участю. Мабуть, на Кварцяному тримається футбольна команда “Волинь”. Василь Сачко теж у нашому футболі помітна фігура. Але, я вважаю, він є плодом тренерських пошуків Кварцяного. Я бажаю успіхів “Волині” у вищій лізі.