«Веселого вам дня і так щодня!»
Майже два десятиліття з позитивом і душевним теплом соціальна робітниця із Великої Осниці Роза Намуйлик дбає про тих, кому важко дати собі раду
У будь-яку погоду життєрадісна й моторна Роза Григорівна поспішає до своїх підопічних. Дивує, скільки сили, терпіння й енергії може бути в звичайної сільської жінки, якій і самій по життю приходилось несолодко. Зоотехнік із вищою освітою, вона десять років працювала за спеціальністю в місцевому колгоспі «Україна», а після його розпаду влаштувалася соціальним робітником територіального центру соцобслуговування Маневицької РДА.
– Люблю свою роботу насамперед за чуйність і доброту людей, якими опікуюсь. Знаю всі їхні свята, пам’ятні дати, й дуже люблю із ними співати, – каже метка соцробітниця, незмінна учасниця художнього колективу при місцевому Будинку культури, яка найбільше полюбляє виконувати народні пісні. Співає вона й зі своїми підопічними, яких у неї нині семеро, та за час роботи було вже більше двадцяти п’яти.
У будь-яку погоду життєрадісна й моторна Роза Григорівна поспішає до своїх підопічних.
Каже соцробітниця, що жителям сільради дуже пощастило із сільським головою, – яка б біда не сталася, Сергій Володимирович завжди відгукнеться й допоможе. А ще Роза Григорівна зауважує, що хоч насамперед її обов’язок – охайність підопічних, порядок в їхніх домівках, придбання продуктів, медикаментів й оплата комунпослуг, та не менш важливе для цих людей просто щире «Добридень». Тож поріг своїх підшефних вона переступає лиш із доброзичливістю та щирим серцем. А ті щоразу починають усміхатися лиш зачувши її традиційне вітання: «Веселого Вам дня і так щодня!».
Запрошує мене соцробітниця провідати своїх підопічних. «Ну де ж іще таку трудяжку знайти?», – тільки й встигає мовити про свою помічницю Тетяна Бортнік із Малої Осниці, а Роза Григорівна вже за той час встигає Тетяні Федорівні сльози витерти й хустку святкову подати, ще й складені на дивані вишиті подушки дбайливо поправити. Привітністю й чистотою старанно побілених стін зустрічає нас і помешкання іншої підопічної – Валентини Зуйко. Й тут в охайній кімнаті прибрано, затишно й приємно, а Розі Григорівні радіють, бо приходить вона в оселю тільки з добром.
«Часом і важко приходиться, – зізнається соцробітниця, – та знаю, що мине, а на мою допомогу постійно розраховують, чекають-виглядають. А я ж звертаю увагу на те, яким теплом світяться ця жінка, коли захоплено розповідає і про своїх підопічних, і про найдорожчих – сина Руслана й доньку Людмилу, онучку Валерію, – й розумію, що недарма Ліна Костенко писала: «Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом».
Юлія МУЗИКА