Лучанка Ганна Войнаровська — чемпіонка України 2004—2005 років з художньої гімнастики. Вона ось уже більше трьох років тренується у знаменитій київській школі Альбіни Миколаївни та Ірини Дерюгіних...
Лучанка Ганна Войнаровська — чемпіонка України 2004—2005 років з художньої гімнастики. Вона ось уже більше трьох років тренується у знаменитій київській школі Альбіни Миколаївни та Ірини Дерюгіних...
Сім’я Войнаровських з Луцька, безумовно, одна з найбільш спортивних і відомих не лише у нашій області. Посудіть самі: глава сімейства — Анатолій Миколайович — колишній футболіст, у свій час грав у команді першої ліги “Волинь”, неодноразовий чемпіон світу, Європи і України серед команд-ветеранів. Він також президент обласного футбольного клубу “Ветеран” — одного з найкращих в Україні. Нині Анатолій Миколайович успішний бізнесмен. Його дружина Наталія Степанівна закінчила факультет фізичної культури і здоров’я Волинського держуніверситету, вона — майстер спорту СРСР зі спортивної гімнастики, чемпіонка України 1986 року. Ростуть у сім’ї Войнаровських троє дочок. Двоє старших — 18-річна Марія і на три роки молодша Ганна — кандидати у майстри спорту з художньої гімнастики. Аня — чемпіонка України 2004—2005 років. А ось наймолодша — семирічна Тетяна — зі спортом ще не визначилась. Найбільш перспективною і талановитою у спортивному відношенні уся сім’я вважає Аню. На неї найбільші надії і сподівання. Тим більше, що вона ось уже більше трьох років тренується у знаменитій київській школі Альбіни Миколаївни та Ірини Дерюгіних.
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
—Г анночко, — цікавлюсь у тендітної, стрункої дівчинки, з якою нещодавно ми зустрілись у Луцьку, — гімнастикою, мабуть, ти розпочинала займатись ще до шкільних років, адже росла у сім’ї, де спорт, як мовиться, правив бал?.. — Вперше я прийшла у спортивний зал, коли не мала ще і чотирьох років, де у секції Тетяни Петрівни Фігель займалась моя старша сестричка Маша. Там і почала тренуватись. Зрозуміло, спочатку це були ігри, розваги. А згодом і самій цікаво було робити складні елементи. — А як потрапила у школу Дерюгіних? — У нас в місті проводились різні змагання. Іноді ми, як кращі в області, виїжджали за межі Волині. І ось під час учбово-тренувального збору у Криму мене побачила Альбіна Миколаївна, яка теж була там зі збірною країни. Вона поговорила з моїм тренером, і Тетяна Петрівна цю розмову передала батькам. Так в січні 2002-ого я опинилась у відомій школі олімпійського резерву. — І тебе, дванадцятирічну дитину, відпустили у столицю? — Ні, зі мною була бабуся. Ми найняли квартиру, я пішла у загальноосвітню школу і почалось у мене зовсім інше, уже не дитяче, а можна сказати доросле життя. — Цікаво, скільки часу доводиться займатись гімнастикою? — Цілий тиждень! Вихідний тільки у неділю. У загальноосвітню школу ми навідуємось лише, щоб взяти завдання. Часто підручники беремо з собою в дорогу - читаємо в поїзді чи автобусі, а потім здаємо заліки, контрольні з різних предметів. Тренуємось у залі Жовтневого палацу спорту з 8-ої до 19-ої години, зрозуміло, що з невеликими перервами. З нами працюють хореографи, балетмейстери. — Художня гімнастика — це і вільні, і групові вправи, і вправи з м’ячем, обручем, булавами, стрічками. У тебе є щось улюблене з цих видів, і таке, що важче дається? — Іноді підводить “неслухняний” м’яч. А найбільше подобається виступати зі стрічкою, особливо у групових вправах. Саме тут я поки що досягла своїх найвагоміших успіхів, зокрема, разом з подругами завоювала “золото” чемпіонату України. Виступаю на різних змаганнях у складі збірної нашої держави — як за програмою кандидатів у майстри спорту, так і майстрів спорту. — Аню, а хто твої кумири у цьому спорті? — Це для мене почесно. Я просто щаслива, що тренуюсь і виступаю із знаменитостями: Ганною Безсоновою, Наталкою Годунко, які мають нагороди різних гатунків Олімпійських ігор, світових і європейських чемпіонатів. Я захоплююсь, коли бачу виступи росіянок Аліни Кабаєвої та Ірини Чащиної, білоруських, болгарських гімнасток. У них завжди є чого повчитись. — Мені здається, що професійних спортсменок, так би мовити, “обминає” справжнє дитинство. Не було коли ляльками погратись, в кіно піти, цікаву книжку почитати... — Звичайно, у чомусь ми обділені. Але ми живемо у великому спорті, серед друзів, тренерів, суперників. Ми буваємо у багатьох містах, країнах. Трішечки часу викроюємо, щоб під час змагань встигнути побувати на екскурсіях, познайомитись з визначними пам’ятками міст. Я, наприклад, у Києві знаходжу час побувати в кінотеатрі, цирку, зоопарку, буваю в Почаївській лаврі. — Скажи, а Альбіна Миколаївна і її дочка Ірина — суворі? — Я б сказала вимогливі, навіть дуже. На перший погляд складається враження, що вони не шкодують нас. Працюй, працюй, працюй! Навіть, коли тебе останні сили покидають. Нікому немає поблажки. Однак ти знаєш, що треба тренуватись через “не можу”, щоб досягти чогось. І коли досягаєш вагомого результату, то переконуєшся, що тренери були праві. А у цілому ми живемо однією дружною сім’єю. Жартуємо, співаємо, танцюємо. Наші наставники піклуються і оберігають нас, роблять масаж, настроюють перед стартом, виводять на килим. — Які поки що у тебе були найважливіші змагання? — Знаєте, ми до усіх готуємось відповідально і серйозно. Нелегко було на першому чемпіонаті Європи, що відбувався у Німеччині. Але ті змагання, що проходили у червні у Москві, запам’ятались найбільше. Це для мене був другий чемпіонат Європи, на якому я захищала спортивну честь України. І хоч ми були лише шостими у групових вправах з м’ячем, я залишилась задоволена цим результатом. — Зараз я майже щодня бачу тебе у Луцьку. Що, розпочались канікули? — На жаль, вимушені. На одному з тренувань пошкодила м’язи стегна. Травма виявилась досить серйозною, тому я змушена, принаймні, на місяць-два припинити заняття. Зараз я проходжу курс лікування в обласній лікарні під наглядом досвідчених медиків-консультантів. У вільний час заходжу до свого першого тренера Тетяни Петрівни Фігель, дивлюсь, як тренуються мої подруги. Та і сама не забуваю про гімнастику. Декілька годин проводжу в нашому домашньому тренажерному залі. А ще у ці дні мала час обладнати свій спортивний куточок у кімнаті. Сьогодні він ще не надто багатий: три десятки кубків, медалей різних гатунків, безліч грамот, дипломів, пам’ятних сувенірів, подарунків, що нагадують про мої виступи. Сподіваюсь, що з часом експозиція буде поповнюватись. Звичайно, дуже б хотілося, щоб були серед них і олімпійські нагороди.
