І на заробітках можна проявити себе гідно, як справжній патріот...
І на заробітках можна проявити себе гідно, як справжній патріот.
В одній із недавніх публікацій наша газета розповідала про уродженку Берестечка Ларису Орсуляк (в дівоцтві – Клочко), котра, виїхавши 1999 року на заробітки в Італію, стала в цій країні однією із тих, хто на рівні звичайних людських взаємин прокладає Україні шлях до визнання в Європі не менш ефективно, ніж деякі дипломати. Така інформація про неї надійшла до редакції через професора з Пізи сеньйора Даніла Збрану, який влітку спеціально побував в Україні, аби більше довідатися про національно-визвольну боротьбу за нашу державну незалежність, а в цьому зв’язку зустрічався і з автором нинішнього інтерв’ю. Ширше розповіла Лариса Теодозівна журналістові „Волині” про дипломатичну свою діяльність, як і про заробітчанську працю, приїхавши разом з чоловіком Василем Михайловичем в рідні краї у відпустку.
Петро БОЯРЧУК
1. ДУША ВИЛА ВОВЧИЦЕЮ — До виїзду на заробітки, — сказала пані Лариса, — мене спонукали обставини, що в них недавня українська влада кинула мільйони представників середнього, як модно тепер говорити, класу. Удвох з чоловіком (я – терапевт з двадцятилітнім стажем, начмед лікарні в Лопатині Радехівського району Львівської області, він — хірург у цій же лікарні) при зарплатні, яку тоді отримували, виявилися неспроможними фінансово забезпечити своїм синам вищу освіту. Миритися з цим, обкрадати майбутнє дітей не давав права батьківський обов’язок. Кажу це до того, що останнім часом ситуація в Україні поліпшилась, а серед тих, котрі їдуть в Італію, є немало таких, хто і особливої скрути на Батьківщині не відчуває, і до роботи, як я розумію роботу, не дуже рветься. Італія нікому не дає умерти з голоду чи ходити в лахмітті. Але дивиться на них іншими очима, а по них складає свою думку і про ширший український загал. Скажімо, за шість років у Флоренції я не бачила жодного п’яного італійця, а дехто з наших що заробить, те і проп’є. Італійці дивуються: „Нащо було їхати заробляти?”
— Як ви потрапили в Італію, як складалися ваше у ній перебування та робота? — Туристкою приїхала в Рим, де і залишилась. Вже знала про агенцію, що влаштовує на роботу, звернулася туди. Сказали: „Плати 350 доларів і чекай”. Від таких, як сама, чого тут тільки не наслухалася. З’ясувалося, декотрі прийшли до агенції вдруге чи навіть утретє. Ділилися досвідом. А через кілька днів я їхала на Сицилію. В агенції сказали: „Тебе зустрінуть”. Та вже стільки страхів у собі мала — не передати! Але заговорила російською і заспокоїла, спостерігши мій стан (з’ясувалося, працювала колись у Москві), якась італійка. Вона й допомогла зустрітися з ким треба. З Сицилії завезли на острів Ліпарі, де в одній родині сім місяців (на більше снаги не вистачило) доглядала старого, хворого, з психічними розладами чоловіка, звичайного муляра в минулому. Була йому і нянькою, і санітаркою та медсестрою, а подекуди й лікарем. Без вихідних і незалежно, день чи ніч надворі. Мене зразу попередили: нікого з колишнього СРСР та навіть і зі Східної Європи на Ліпарі більше нема, отже шукати спілкування з такими, як сама, тут марно. Додому, щоб зайве грошей не тратити, телефонувала раз на два тижні. Вечорами виходила на третій поверх вілли, де та родина мешкає, дивилася на чудові краєвиди, що відкривались, а душа вила вовчицею. Пізніше з’ясувалося, що про інших заробітчан мені зумисне сказали неправду, аби при зустрічі не довідалася від когось (урешті це й трапилося), що за роботу платять мені господарі значно менше, ніж належить, і майже на 100 доларів менше, ніж платили щомісяця моїй попередниці-полячці. Взялася вивчати італійську. Слово незнайоме почую, запишу, а потім шукаю у словнику, що воно означає. Декотрих не знаходжу зовсім. Прошу господарів, аби розтлумачили, а вони дають зрозуміти: то погані слова, не треба їх повторювати! Думаю: але ж я ці слова кожен день у балачках ваших чую! Але нічого не кажу. Мовчу і про більшу платню. Є ж у них совість? Бачать же, чого насправді моя робота варта? Тим паче – після візиту на віллу доктора, якому я, не стримавшися, висловила власні рекомендації щодо лікування мого підопічного, а доктор з ними погодився, і медикаментозна допомога стала помітно ефективнішою? Та й після того, як вилікувала невістку господарів Піну? Чекаю, сподіваюсь на краще. Вже добре розумію італійську, але ще не розмовляю. Чую одного разу Піна (вона за фахом – вчителька) каже свекрусі: „Ви так цю служницю хвалите, то хоч платню дайте їй більшу!” У відповідь: „Ще чого! Хай дякує, що з нашого столу їсть і спить у нашому домі!” Так я себе після цього низько відчула, що край! „Все, — вирішила, — треба звідси забиратись.” У Флоренції, коли з поїзда вийшла, зітхнула полегшено: „На волі!”
2. ЯК ЛЕСЯ СТАЛА ІТАЛІЙСЬКИМ ЛІКАРЕМ — А чому з Ліпарі поїхали саме у Флоренцію? — Ще на острові дізналася, що там якийсь професор медицини шукає служницю, котра доглядала б його матір. Вимога до служниці: за освітою мусить бути медиком. Застереження: у матері дуже складний характер. „Господи, — думаю, — чи то мені звикати до труднощів і складнощів?” Так потрапила в дім матері сеньйора Коррадо д’Агостіні, де живу і працюю. Тепер вже не сама, бо, як легалізувалася, викликала до себе з України чоловіка. Він працює в лікарні, в середньому медичному персоналі, але справи складаються добре і це дає підстави сподіватися на більше. Декотрі з наших заробітчанок заздрять: „Пощастило тобі!” Однак, чому ж не „щастило” шістьом, здається, моїм попередницям? Думаю, причина у вдачі, що і в Україні допомагала до кожного хворого знаходити „ключик”. А ще виявилася обізнанішою в роботі з людьми, котрі страждають хворобою Альцгеймера, і це теж сприяло гарним стосункам з матір’ю професора. Адже і старий, якого доглядала на Ліпарі, плакав, коли дізнався, що я від них іду. Характер свій у ставленні до мене сеньйора д’Агостіні виявила один лише раз і в досить цікавій ситуації. Якось, не маючи що робити, я взялася прибрати у ванні. Господиня побачила і, чую, вже говорить по телефону синові: „Коли ти думаєш, що лікар в моєму домі буде прибирати, то помиляєшся! Найми ще одну служницю!” Вона – людина розумна, спостережлива, освічена. Колись і діяльною була, і владною та впливовою. Побачивши в мені лікаря, а не випадкову дешеву прислугу, як то за першим місцем роботи, підійшла до цього зі своєю міркою. Не просто було довести, що у вільний час декотра хатня праця, особливо ж догляд за квітами, є мені відпочинком. І ще одна цікава деталь. Під моїм впливом якось зовсім легко позбавилася сеньйора від роками виробленої звички по кільканадцять разів на день телефонувати синові (він з дружиною Оріетою живе за хвилин 20 ходи від материного дому), не думаючи, що відволікає його від справ. Коли ж уперше я поїхала у відпустку, вона раптом замовкла. Всі вирішили — втратила мову через хворобу, що теж начебто загострилась. Та щойно я повернулася і вступила в дім, як вона звеліла: „Покличте Алічу”. А слідом за цим заявила: „Хочу поговорити з Коррадо”. „Що ти зробила з нею? – дивувалася Оріета. – Ми від неї місяць жодного слова не чули!” До речі, це по-паспорту я – Лариса. В побуті ж для рідних та друзів – Леся. І саме це ім’я закріпилося за мною в сім’ї сеньйора Коррадо д’Агостіні. Щоправда, вимовляють його тут по-різному. Стара сеньйора говорить „Аліча”, а Коррадо та Оріета кажуть „Алєся”. Втім, не було випадку, аби Коррадо, знайомлячи мене з кимось зі своїх товаришів, забув додати до імені приблизно такого змісту фразу: „Доктор з України. В Італії – через тимчасові труднощі в її державі”. Так відбулося моє знайомство і з професором Данілом Збраною.
