Пограбування на вулицях Луцька та області вночі і навіть вдень стає буденним явищем. Але найстрашніше те, що грабіжництвом все активніше займаються неповнолітні, досить часто проявляючи незрозумілу жорстокість до своєї жертви...
Пограбування на вулицях Луцька та області вночі і навіть вдень стає буденним явищем. Але найстрашніше те, що грабіжництвом все активніше займаються неповнолітні, досить часто проявляючи незрозумілу жорстокість до своєї жертви.
Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО
ДІВЧИНА НЕ ХОТІЛА ВІДДАВАТИ СУМКУ Четверо друзів-лучан Олександр Шульган, Олександр Станішевський, Артем Попков та Віталій Павлович зустрілися під вечір на площі Возз’єднання. Так домовилися ще вчора. — Куди помандруємо?— запитав Попков. — Ходімо в центр, до Театральної площі,— запропонував Шульган. Всі погодилися. На вулиці Лесі Українки хлопці зайшли у комп’ютерний клуб “НЕО”. Пробули там з півтори години. Потім навідалися в комп’ютерний клуб “ХХІ століття”, що на проспекті Молоді. Коли вийшли звідти, над містом вже розкинула чорні крила ніч. — Час повертатися додому,— порадив Станішевський. — Куди тобі поспішати?— здивувався Шульган. — Давайте пройдемося ще кількома вулицями. Раптом зустрінемо якогось п’яного, котрий не всі гроші пропив, то хоч решту заберемо. Хлопці продовжували мандрувати. Побували на вулицях Данила Галицького, Карпенка-Карого, проспекті Соборності. Врешті-решт, уже далеко за північ опинилися неподалік автобусної станції № 1. Біля одного кіоску купили печива, солодкої води та цигарок. Постояли, покурили, промочили горло водою й рушили вулицею Конякіна далі. На протилежному боці вулиці нічні мандрівники побачили молоду жінку, котра йшла назустріч. На плечі в неї висіла сумочка. Хлопці перейшли на її бік. — На мисливця й звір біжить,— посміхнувся Шульган. — Давайте заберемо сумочку. Там, напевне, є гроші. — Не варто, — кинув Павлович, який йшов попереду разом з Попковим. Шульган сповільнив крок. — Чого відстаєш?— запитав Станішевський. Шульган нічого не встиг відповісти, бо в ту мить повз нього пройшла незнайома дівчина. Це була жителька села Буяни Луцького району Тетяна. Вона мала їхати в Київ. Автобус через кілька хвилин відправлявся, тому поспішала до автостанції. Шульган кинувся за нею. За кілька кроків догнав дівчину. Вона, певне, почула, що хтось за нею біжить, обернулась. Побачила молодого хлопця, вдягнутого в чорну куртку й чорні штани. Сказати нічого не встигла, бо грабіжник вдарив її кулаком в голову. Дівчина впала. Бандит намагався вирвати сумку з рук, вона не давала, вчепилася в неї, немов кліщами. Почав її товкти лежачу. Дівчина прикрила голову руками й почала кликати когось на допомогу. Станішевський стояв майже поряд, але тільки мовчки спостерігав, чим закінчиться ця нерівна боротьба. Несподівано поряд зупинилося таксі “Опель”. Водій вискочив із салону й схопив обох за руки. Вони вирвалися, побачили, що до них біжать троє працівників міліції. — Тікаймо!— перелякано вигукнув Шульган й побіг в бік залізничної колії. Туди ж уже тікали Станішевський, Попков і Павлович. Вони хоч і не брали участі в пограбуванні, але з переляку також кинулися врозтіч. Усіх чотирьох працівники міліції затримали аж біля Варшавського ринку, викликали черговий автомобіль й завезли у Луцький міський відділ внутрішніх справ...
МАНДРИ У ТЕМРЯВІ У Луцькому міському відділі внутрішніх справ все швидко з’ясувалося. Трьох хлопців, котрі хоч і були разом із Шульганом, але нікого не грабували, працівники міліції відпустили додому. Шульгана затримали. Проти нього була порушена кримінальна справа. Під час допиту він в усьому зізнався. Виявилося, що грабежем займається не вперше. Подружився із шістнадцятирічним Сергієм Біднюком. Разом і тинялися вечірніми вулицями міста, як вовки, шукаючи поживу. Одного разу Сергій та Олександр зайшли у бар “Техас”. Примостилися за стіл до трьох незнайомих дівчат. Через кілька хвилин у зал зайшов лучанин Віталій. Саме тут він призначив побачення з дівчиною Олесею. Побачив, що вона вже сидить з подругами та двома незнайомими хлопцями. Підійшов до них, сів також за стіл. Усі разом розпили пляшку, посмакували кавою. Дівчата й хлопці згодом пішли із залу. За столом залишилися Віталій та Олеся. Удвох сиділи довгенько, пили, танцювали. — Мені вже час додому,— заявила дівчина. — Я тебе проведу,— запропонував Віталій. Він провів дівчину, а коли повертався, побачив, що назустріч йдуть два хлопці, які щойно сиділи з ним за столом. Це були Шульган та Біднюк. — Ти чого чіпляєшся до наших дівчат?— запитав Шульган й, не чекаючи відповіді, обидва накинулися на чоловіка, почали його бити. Віталій втратив свідомість. А коли через деякий час прийшов до тями, не було мобільного телефона “Нокіа”, золотого ланцюжка та гаманця, де лежало чотириста гривень. Зрозумів, що все це забрали ті, хто його бив. Не знав ні їх прізвищ, ні де проживають, проте вирішив все-таки звернутися в міліцію. Іншого вечора вони знову були в барі “Техас”. Пили пиво й танцювали. Вийшли на подвір’я. Там стояв набагато старший за них чоловік. Аби причепитися, почали насміхатися з його лисини, спровокували бійку. Чоловік упав на землю. З його кишені вислизнув мобільний телефон. Шульган підхопив його й обидва зникли. Якось йшов Шульган вулицею Ковельською з двома друзями. Забрели в магазин “Оболонь”. Побачили пенсіонера. Той витяг з кишені крупну купюру, купив мінеральної води і цигарок. Здачу поклав у гаманець, а гаманець знову запхав у кишеню й рушив до виходу. Шульган махнув головою, аби друзі виходили з магазину. Всі разом попрямували за чоловіком. Той підійшов до під’їзду будинку, де проживав, ступив лише на першу сходинку, як на нього навалилося троє невідомих. Двоє звалило й тримало за руки. — Дядьку, гони монету!— сказав третій й почав обшукувати його кишені. Шукав не довго. — Є!— радісно вигукнув й витяг гаманець з кишені. Чоловіка грабіжники відпустили й розтанули в темряві. Шульган та Біднюк частенько навідувалися в комп’ютерний клуб “НЕО”. Того дня, під обід, знову прийшли. Побачили там ще двох хлопців років по сімнадцять. В одного в руках був мобільний телефон “Нокіа”. Коли хлопці рушили до виходу, за ними подалися Шульган та Біднюк. — Зачекай, як тебе звати?— зупинив Біднюк хлопця з мобілкою. — Богдан,— відповів той. — Покажи-но свою мобілку. — Навіщо вона тобі? — Подивлюся... Це твоя? — Мамина,— простяг Богдан мобілку. Той почав роздивлятися “Нокіа”. — Що ти там так довго розглядаєш?— не витерпів Шульган. Він взяв з рук друга мобільний телефон, поклав до своєї кишені, сказав “До побачення” й пішов геть. За ним рушив й Біднюк. — Віддай телефон!— почав бігти за грабіжниками Богдан. Ті не реагували. — Зараз я покличу міліцію!— гукнув друг Богдана й побіг на вулицю. Шульган та Біднюк тієї погрози злякалися й почали тікати. Забігли аж на Київський майдан. Там продали незнайомому чоловіку крадену річ за сто п’ятдесят гривень...
ПОГРАБУВАННЯ БІЛЯ БАРУ Троє дев’ятикласників Руслан, Роман та Станіслав сиділи на лавочці у дворі житлового будинку на проспекті Молоді. Розмовляли, жартували. До них підійшли незнайомі хлопці. Мабуть, трішки старші. Їх теж було троє. В руках одного, що назвався Максимом, був аудіомагнітофон. — Чого сидите без діла?— запитав Максим й примостився біля Руслана. — Йшли б краще в бар. — По барах ходити, треба мати гроші,— сказав Руслан. — Та й п’ємо ми тільки пиво. — А ми щойно випили пляшку вина на трьох,— похвалився Максим й піднявся з лавочки. — Руслан, я хотів з тобою поговорити сам на сам про одну справу. Ходімо трішки прогуляємося. Руслан погодився. Хлопці пройшли до сусіднього подвір’я й зупинилися навпроти бару “Адам і Єва”. — Твої друзі гроші чи мобілки мають?— запитав Максим. — Звідки вони в них?— здивувався дев’ятикласник. Максим кілька хвилин мовчав, щось роздумуючи, потім попросив: — Зніми свою кофту, я її хочу поміряти. Руслан знімати відмовився. Тоді Максим почав стягати силою. На допомогу прибігли його друзі. Звалили Руслана на землю, всі разом почали бити. Зняли не тільки кофту, але й кросівки. Руслан якось вирвався й побіг у двір до своїх однокласників. Там уже стояв міліцейський автомобіль, якого хлопці зупинили на вулиці. Працівники міліції кинулися до бару “Адам і Єва”, але грабіжників уже й слід прохолов. Побитого Руслана відвезли в лікарню... На жаль, пограбування в області нині займають, без сумніву, одне з найперших місць серед інших злочинів. Крім того, зросла кількість неповнолітніх грабіжників. Майже всі, про кого згадується в судовому нарисі, це школярі старших класів денної чи вечірньої шкіл. Вони бродять годинами по Луцьку, вдень і вночі, вишукуючи свої жертви. Ніхто із них, звичайно, не працює, а вже починають вживати пиво, вино та горілку. Ні, вони не з голоду вдаються до насильства, батьки їх годують і вдягають. Але хочеться мати й свої гроші, витратити їх, куди заманеться. Ось і стають грабіжниками, ще не досягнувши повноліття. Дехто з них уже має злочинний стаж, незважаючи на вік. Максим Лесь раніш побував на лаві підсудних за пограбування в основному дівчат та жінок на вулицях. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі, але з відстрочкою виконання вироку. Проте ніяких для себе висновків не зробив. Знову ступив на злочинну стежку. На жаль, батьки не бачать недоліків своїх дітей, всіляко їх вигороджують. Батьки Леся: син дружелюбний, спокійний, врівноважений... Мати Шульгана: на сина негативно вплинув батько. Раніш хлопець був слухняний, ходив у церкву... Мати Біднюка: син слухняний, не конфліктний, спиртного не вживає, не палить... Дивно, як такі “чудові” діти стали грабіжниками? Звідки у набожного Олександра взялася така жорстокість? Відбираючи у сільської дівчини сумку, він завдав їй черепно-мозкову травму, струс мозку. Тетяна мусила пролежати в лікарні два тижні. Дії неповнолітніх грабіжників оцінив Луцький міськрайонний суд. Максима Леся засуджено на п’ять років і один місяць позбавлення волі; Олександра Шульгана — на п’ять років; Сергія Біднюка — на чотири роки, правда, йому надано іспитовий строк для виправлення. З Шульгана будуть також стягнуті збитки, завдані потерпілим. Біда, коли дорога в самостійне життя починається з бруду та крутих поворотів. Вона може залишитися такою назавжди...
