СКІЛЬКИ ПЛАТИМО ДЕПУТАТАМ І ЧИНОВНИКАМ ЗА ЛЮБОВ ДО НАРОДУ?

Вважається, лічити гроші в чужих кишенях – щонайменш непристойно. Але недаремно кажуть, що у кожного правила є виняток. От і в цьому випадку він очевидний, оскільки ідеться про гроші, які в чужі кишені потрапляють з наших. Точніше — з тієї кишені, що зветься державним бюджетом і наповнюється значною мірою відрахуваннями з доходів фізичних осіб, тобто народу, котрий перед кожними виборами неминуче стає електоратом, з яким ведуть свої ігри політики, а надто наші парламентарі та владці, наголошуючи при щонайменшій нагоді на своїй народності та любові до усе того ж народу. Так, наче постійно остерігаються, що сам народ тієї народності їхньої та любові може не помітити, а угледить щось інше. А воно й справді можна угледіти

Петро БОЯРЧУК

Навесні нинішнього року на сторінках декотрих газет з’явилися міркування про те, що українські міністри заробляють вельми мало — аж соромно перед європейцями. Тодішня глава українського уряду Юлія Тимошенко, отримуючи, за повідомленнями у пресі, 9700 євро на рік, мала платню в п’ять разів меншу, ніж польський прем’єр Марек Бєлка, і в тридцять разів меншу від тодішнього канцлера Німеччини Герхарда Шредера. Запитання, в скільки разів менше порівняно із сусідом-поляком (про німця вже й говорити не доводиться) одержує в Україні за свою працю середньостатистичний її громадянин і кому від того сором має пекти, як то кажуть, очі, чомусь не виникало. Народний депутат України на той час щомісяця одержував 5000 гривень платні за роботу плюс стільки ж – на оплату, пов’язану зі своєю діяльністю, плюс інші доплати.
З огляду на це у травні Кабінет Міністрів власною постановою підвищив зарплатню посадовцям вищого рангу, зрівнявши її з депутатською. А тридцятого червня з’явилася напівтаємна постанова тодішнього Кабінету Міністрів, завдяки якій зарплатня держпосадовцям вищого рангу знову зросла, причому дуже різко. На фоні остобридлих соціальних злиднів, що їх переважно вимушений терпіти на собі український електорат, цей факт в рамки суспільної моралі не вкладався ніяким вже чином.
Коли, наприклад, більшу в десять разів зарплату міністра освіти від середньої зарплатні вчителя ще можна було якось пояснити і навіть виправдати, то, підвищена для міністра, порівняно із середньою вчительською, в тридцять разів, ця платня вже не просто приголомшила „маленьких українців” цинічно зухвалими диспропорціями, а змусила їх всерйоз засумніватися у здійсненні сподівань хоч на якусь соціальну справедливість принаймні у ближчій перспективі. Тому не дивно, що в липні (про це повідомляла в числі 26 газета „Народне слово”) проти захмарного такого підвищення виступив, опублікувавши відкритого листа до прем’єр-міністра та Президента України, голова Рівненської облдержадміністрації, член Української народної партії (партія Юрія Костенка) Василь Червоній. Хоч 12733 гривні щомісячної платні, яку „дав” тодішній Кабмін „губернаторам”, змушували , здавалося, промовчати.
Оскільки ж зарплата депутатів Верховної Ради згідно із чинним законодавством прирівнюється до зарплати міністрів, то вийшло, що в середньому мали вони одержувати 15000 гривень на місяць плюс преміальні. Пенсія, що нараховувалася їм з цієї суми, як державним службовцям, мала би становити в середньому 12000 — 18000 гривень, а щорічні виплати на оздоровлення — ще більше. Скільки в грошах може складати сукупний дохід народного депутата разом з іншими пільгами та привілеями, для народу залишається загадкою навіть і при всій нинішній прозорості. Зрозуміло, чому постало в українському електораті, незалежно від політичних поглядів, уподобань та усеньких регіональних відмінностей, запитання про моральність таких кроків. Та ще й на тому тлі, що мільйони людей в нинішній Україні далеко не завжди можуть задовольнити навіть скромні свої харчові потреби, що мусять вони терпіти ще і злидні, і негаразди.
Але запитання — „Хто дав право урядовцям і народним обранцям, не спитавши народ, так проїдати гроші платників податків?” – що його я прочитав у якійсь публікації, нічого іншого, крім гіркої іронії, не викликало. Річ відома: жодних прав у народу вони здебільшого не питають. В цьому і полягає щонайбільша нині аморальність українського політикуму. А надто тих вершителів влади, хто, прибравши собі звання „народних обранців”, над народом вознісся аж так високо, що вже й не бачить, якими очима дивиться на них іноді сам народ, і не чує, якими словами оцінює він, в черговий раз обдурившися, їхні про себе „турботи”.
Напевно ж, не про мораль ішлося першочергово і тоді, коли вже новий український уряд, що його очолив Юрій Єхануров, запропонував парламентові, внісши певну поправку до відповідного закону, обмежити пенсії наших „обранців”, як, очевидно, й державних службовців, позначкою 4000 гривень. Обґрунтовуючи цю позицію, міністр фінансів Віктор Пинзеник сказав чітко: такого пенсійного навантаження, що утворилося внаслідок необмеженого зростання пенсій деяким категоріям службовців і нардепів, бюджет нашої держави, в якій мільйони платників податків „сидять” на мінімальній зарплаті, а в багатьох випадках і її не одержують, просто не витримає. Пропозицію було поставлено на голосування. І з чотирьохсот зареєстрованих в залі „народних”, котрим у даному разі належало зробити вибір між любов’ю до народу і любов’ю до власних персон, підтримали її лише 106. Зокрема – більшість „нашоукраїнців”, фракція Української народної партії Юрія Костенка (не треба плутати з фракцією партії, котра, досхочу навтішавшися упродовж кількох попередніх літ „захистом” аграріїв, віднедавна назвала себе Народною партією України і стала під руку Володимира Литвина), та фракції НРУ, ПРП і частково соціалістів.
Решта, в тому числі й полум’яні захисники „інтересів трудящих” комуністи, продемонстрували свою незгоду з пропозицією уряду. Втім, через тижнів два компартійці, очолювані Петром Симоненком, наче спохопившися, зчинили неабиякий „народолюбний” рейвах біля парламентської трибуни. Але, як то кажуть, услід поїздові, що відійшов, і явно лише з тим розрахунком, аби привернути до себе увагу передвиборного електорату. Приблизно тоді ж, начебто з подачі Володимира Литвина, депутати Верховної Ради, котрі у більшості — люди не бідні (згадаймо, скільки в нашому парламенті мільйонерів), немов направду вирішили трохи притримати свої „апетити” і відмовитися від підвищення зарплати. Однак досі, здається, ніхто не потурбувався, аби оформити ці добрі наміри законодавчо. Стид — не дим, очі, як відомо, не виїдає.
Тому не дивно, наприклад, що надбавкою до пенсій жертвам політичних репресій в Україні, тобто, людям, котрі постраждали за нашу державну незалежність, досі є шість мізерно-копійчаних неоподатковуваних мінімумів, що були впроваджені ще за СРСР і в сумі становлять тепер 4 гривні, а велика категорія вибраних пенсіонерів одержує тисячі і десятки тисяч гривень у місяць.
Саме в моральному аспекті і вирішила була дослідити проблему ведуча програми „Я так думаю” Анна Безулик на телеканалі „1+1”, викликавши цим неабияке роздратування найбільш говірливого серед комуністів, особливо ж, коли ідеться про захист „інтересів трудящих”, депутата Соломатіна. Не мудруючи лукаво, запитання тележурналістки він назвав не чим іншим, як провокацією. Щоправда, згадав іще власну сім’ю та дітей, неначе у мільйонів платників податків, котрі тримають на собі державний бюджет, сімей та дітей нема.
Тим часом голова парламентської фракції НПУ Володимира Литвина Ігор Єремєєв, заявив: особисто він може жити виключно з дивідендів на акції підприємств, якими володіє, проте вважає, хоч цього ніхто не заперечує, що певна зарплата депутатам повинна бути, оскільки кожна робота має оплачуватися. І тільки представник „Нашої України”, ніяковіючи, сказав, що готовий відмовитися від непомірно високих виплат, але нічого це не змінить, оскільки врегулювати проблему можна тільки законодавчо. Так і дав зрозуміти, що законодавчо підтверджувати задекларовані ними добрі наміри більшість наших „народних обранців” навряд чи коли зберуться.
А тим часом горохівчанин Павло Приходько, заінтригований словами Єремєєва, стрів мене на вулиці міста запитанням: як же, мовляв, виходить, що нардеп може жити виключно з дивідендів, однак „одержує за любов до народу” ще й ген яку зарплату, а він, пенсіонер, маючи акції несумнівно прибуткового нафтопереробного комплексу „Галичина”, жодної гривні дивідендів на ті акції ще не отримав? Довелося потішити давнього знайомого тим, що з подібним запитанням зверталися до мене вже й декотрі власники акцій відкритих акціонерних товариств „Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат”, „Миколаївцемент”, „АвтоЗАЗ” та деяких інших. Що невиплата дивідендів дрібним власникам акцій промислових підприємств стала у нас масовою і буде продовжуватися, очевидно, доти, доки цю проблему не візьметься вирішити відповідним указом сам Президент. З тієї насамперед причини, що за більшістю цих підприємств маячіють, як власники, усе ті ж народні депутати, а вони „від себе відривати”, звісно ж, не хочуть. Краще – собі від народу. За тим принципом, що з бідних по копійці – мільйонерові на „Майбах”.