Без ротацій. Що відстоює на Донбасі батальйон «Луганськ-1»

Про це пише «Повернись живим».

– Уже трохи залишилося тих, хто служить з 2014-го. Там у багатьох цікаві історії, але деякі поки не можна розповідати. Є хлопці, які виїхали з окупованої території, наприклад, Вова, у якого в Луганську залишився бізнес, – каже Наталя і дивиться на чоловіка за кермом. Він киває і посміхається.

Володимир – один з тих багатьох, хто не втомлюється від війни і знає, за що воює. Не за бізнес (який, насправді, давно розтягнули бойовики), а за свій український Луганськ.

Ми їдемо з Сєвєродонецька в Щастя, де знаходиться база однієї з рот батальйону «Луганськ-1». По дорозі обговорюємо все: від ситуації з розведенням сил на лінії розмежування до історій тих, хто служить в батальйоні. Цікава вона і у Наталії.

Жінка пережила окупацію Сєвєродонецька («Коли над будівлею міської ради піднімали прапор України, я плакала», – каже, і її очі стають мокрими), а потім стала волонтером – допомагала військовим. У 2014-му в «Луганськ-1» пішов служити її старший син, а через два роки і вона змінила цивільний одяг на форму, і прийшла в батальйон.

«Первомайськ скоро звільнимо, тоді тебе і призовуть, чекай». Досі чекаю»

«Служімо народу України» – великі білі літери «прикрашають» будівлю колишньої «школи міліції» в Щасті. Про існування цього невеликого містечка (в 2013-му тут проживало трохи більше 12 тисяч людей) Україна дізналася в 2014-му, коли за нього йшли бої. Від терористів населений пункт звільнили в червні того ж року.

Про ціну, яку довелося заплатити, відвойовуючи у терористів українські міста, нагадує пам’ятна табличка загиблим бійцям «Айдара» – раніше будівля служив базою для бійців цього добровольчого батальйону.

Всередині приміщення вивішені прапори України і батальйону, в кімнатах – полотна з дитячих малюнків. Один з перших, кого ми зустрічаємо – Артем з позивним Арчі. Він запрошує в «гості» до кімнати, де живуть бійці. У ній стоять диван і двоярусні ліжка, розвішані речі, а за ноутбуком сидить напарник Артема. У правоохоронців є кілька годин до того, як вони поїдуть патрулювати нічне місто.

Артем родом з Золотого Луганської області. Він повинен був стати інженером-педагогом, але війна змінила його плани.

«Коли почався Майдан, я вчився в Стаханові. Особисто спостерігав, як туди прийшла «русская весна». У місто заїхали бойовики, прямо в нашому інституті два снайпера кавказької зовнішності зайняли 9-й поверх. Звичайно, було видно, що це не шахтарі. З міста я виїжджав останнім автобусом, мене тоді ще мало не побили марштурчики за мою синьо-жовту сумку», – згадує Артем.

У його рідному місті теж йшли бої. Тоді Артем і вирішив йти воювати. Деякі його знайомі теж взяли до рук зброю. Тільки воювали на стороні незаконних бандформувань фейковий республік.

«Я зателефонував до військкомату. Там запитали, де моя особиста справа. Я кажу: «У Первомайську». Мені відповіли: «Первомайськ скоро звільнимо, тоді тебе і призовуть, чекай». Досі чекаю, – посміхається Артем. – А потім, коли в Золоте зайшли наші хлопці, я підійшов до них і сказав, що хочу служити. Вони дістали карту, кажуть: «Ось тут учєбка, через пару днів як раз набір, їдь». Прийшов додому, сказав батькам. Мама в сльози, дід зі мною рветься йти. Я зібрав сумку і поїхав».

Про ціну, яку довелося заплатити, відвойовуючи у терористів українські міста, нагадує пам’ятна табличка загиблим бійцям «Айдара».

Учебка Артема тривала шість днів. Своє 23-річні він зустрів уже в батальйоні «Луганськ–1». Потім були перші блокпости, перші обстріли з «Градів» і поранені побратими. За майже шість років, які Артем служить в батальйоні, він виконував завдання в різних населених пунктах області – Станиці Луганській, Золотому, Трьохізбенці, Кримському, Щасті.

Виходимо покурити на вулицю.

– Як до вас ставляться місцеві? – питаю Артема.

– По-різному. Наприклад, якось нам у двір закинули гранату. Прямо сюди, на курилку. Зараз покажу – залишився слід на асфальті. Пощастило, що люди як раз пішли з цього місця.

– Виходить, знали, куди кидати, знали, де збирається народ.

– Ну так. А ось туди, – показує рукою в інший кут подвір’я, – через паркан довго перекидали нам на територію сміття.

«Розстрільний список 17», допит з паяльником і зруйнований будинок

У довгому коридорі стоять Олександр з позивним Харків (він не захоче спілкуватися на диктофон, тому що «якщо розповідати правду, то мама знову хвилюватиметься, а їй і так складно – мій брат загинув на війні») і командир батальйону «Луганськ-1» Сергій Губанов. Поки вони розмовляють, до них лестяться собаки.

– Вас я радий бачити, але ось давати інтерв’ю не дуже. Адже все одно знайдуться люди, які скажуть, що «мент все бреше»,–- каже комбат.

У мережі дійсно можна знайти досить багато як правдивої, так і вигаданої інформації про батальйон. «Луганськ-1» – добровільний підрозділ, який із самого початку було включено в структуру МВС. На рахунку добровольців (а потім – поліцейських) з 2014 року – «зачистки» Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська, Кримського та інших селищ і міст, які побували в окупації. Свого часу батальйон займався операціями з боротьби з контрабандою в області, а один з підрозділів – вів контрдиверсійну роботу.

«Зараз повноваження батальйону ширші, ніж у звичайних поліцейських, оскільки він включений в ООС, – говорить Сергій Губанов. – Ми залучені до певних операцій, відпрацювань, але не виконуємо військових функцій. Крім цього, патрулюємо, виїжджаємо на місце події, несемо службу на блокпостах, де, до речі, систематично затримуємо представників незаконних збройних формувань, які їдуть на мирну територію України. Що стосується особового складу, то більшість бійців батальйону – люди, які ніколи не працювали в структурі МВС (колишніх правоохоронців у нас людей до 15-ти). Більшість – це люди з підконтрольної Україні Луганській області, близько 50 осіб – ті, хто виїхав з окупованої території, менше 50 з інших регіонів. Є 19-річні, є ті, яким уже під 60. А ось втомлених тут немає. Люди готові воювати, готові виконувати всі завдання, які будуть поставлені».

Будинок комбата теж залишився на окупованій території. У 2014-му році «русская весна» відбувалася на його очах. Тоді Сергій Губанов був начальником Ленінського РУВС в Луганську.

«Я був керівником середнього рівня і не розумів, що відбувається. Довіри до особового складу не було (такий був час, незрозуміло – хто свій, а хто чужий). Ніяких команд зверху не надходило. Скажімо так, в нашій області, як і по всій Україні, було дуже багато агентури з Росії. Ще в 90-х я знав людей, які згодом виявилися «консервами». Коли офіційно з ФСБ переходили на службу до СБУ, або ті, хто раніше служив в поліції в РФ, приїхали в Україну, прийняли наше громадянство. Це дає підстави говорити про те, що все готувалося заздалегідь».

В один із днів Сергій Губанов та ще кілька офіцерів міліції поїхали на нараду в Сватове. А на зворотному шляху їх взяли в полон бойовики.

«Нас привезли в підвал якогось технічного приміщення, два на два метри. Судячи по запаху і слідах крові, ми там були не перші. Допити проводили місцеві, було видно, що вони не пристосовані для цієї роботи. Один з полонених попросив вивести його в туалет. В цей час до нього підійшов чоловік, і почав бити по потилиці лопатою – не сильно, щоб не вбити, але наполегливо. Були і «допити» з паяльником, показові «розстріли». Ми пробули там добу, але, якби нас підтримали довше, ймовірно, бойовики отримали б частину інформації, яку хотіли. Але нам пощастило – коли нас затримували, вони думали, що ніхто про це не знає, а це виявилося не так – інформація про те, що ми пропали, стала відомою».

У Губанова бойовики випитували, де знаходяться автомати, видані співробітникам луганської міліції, і речові докази (серед яких – багато цінностей). Все це він встиг вивезти з Луганська в райвідділ Сватово. Коли офіцерів випустили і вели по приміщенню, згадує комбат, його увагу привернула велика кількість техніки – практично все місто проглядалося за допомогою камер відеоспостереження.

А через деякий час Сергію Губанову повідомили, що в Луганську на нього оголосили полювання. У червні 2014-го вони з дружиною виїхали з міста. А сам міліціонер потрапив в «розстрільний список 17», опублікований в місцевих ЗМІ. Фотографії 17-ти правоохоронців, яких фейкова республіка оголосила «зрадниками», розвісили по всіх блокпостах терористів.

Після виходу з Луганська Сергій Губанов продовжив працювати в органах, коли почалася війна – курував добровольчі батальйони. У 2015-му його призначили комбатом «Луганськ-1».

Під час розмови до кабінету комбата входить заступник командира роти батальйону Леонід.

– Ось Льоня у нас «збігав» воювати з «Айдаром» на Металіст. Так?

 – Було, – посміхається Леонід.

– І сам вистрілив в свій будинок.

Леонід опускає очі. Він родом з Західної України, в 2008 році переїхав до Луганська, де працював в міліції. Коли місто окупували, виїхав в Щастя і продовжив службу. Наприкінці 2015-го перевівся в батальйон «Луганськ-1».

«Ми стояли в населеному пункті Металіст, а навпроти нас – бойовики. Я саме добудував там будинок, ми з сім’єю прожили там всього один рік, – згадує Леонід. – Був «зелений коридор», по якому їздили машини з Луганська в Щастя. Уздовж дороги стояли за бетонні плити – з-за них не можна було виходити, тому що працювали снайпери. Я просив, щоб в мій будинок ніхто не стріляв, бо я своїми руками його будував. Хлопці розуміли. Але одного разу командир підрозділу, який там стояв, сказав: «У твоєму домі живуть снайпери, це вже виявлено». Пробігти туди навіть 15 метрів можливості не було. І було прийнято рішення, що треба знищити будинок – він не коштував життя людей. Важко було, але я особисто в нього вистрілив. Спрацювало, снайпери пішли, і з тієї точки більше пострілів не було».

Про те, що їхній будинок зруйнований, Леонід розповів дружині тільки через три роки.

«Почуття страху притупилося»

На вулиці зовсім стемніло, зривається дощ. На базу заїжджає «УАЗ». Четверо бійців батальйону в машині – наряд, який буде патрулювати Щастя цієї ночі. Сідаю до них. Авто з синіми проблисковими маячками повільно котиться по порожніх вулицях міста (надто бридко на вулиці для прогулянок).

На території школи-інтернату машина зупиняється біля двох чоловіків. Бійці з автоматами виходять на вулицю і питають у них документи.

– Так ми взагалі-то місцеві, тут народилися, живемо. А зараз ось за дітьми прийшли, – пояснюють ті.

«Ми перевіряємо документи, речі, стежимо, щоб не було правопорушень. Є такі товариші, яких ми вже добре знаємо, і їх краще перевірити, – розповідає Артем, коли всі повернулися в машину, і ми їдемо далі. – Он, бачите будівлю? Це дурдом. А, якщо без жартів, то сімейний гуртожиток, де багато наших «клієнтів». Одного разу затримали мужика, який ножем порізав жінці руки».

Артем шукає в телефоні фото з тієї обставини і показує напівголого чоловіка, який лежить обличчям до землі.

Завдання батальйону з початку війни змінилися.

«Зараз ми також стоїмо на блокпостах, на КПВВ, патрулюємо Щастя, Трьохізбенку, виїжджаємо в Золоте. До цієї роботи ми вже звикли. Може, тому притупилося і почуття страху», – говорить Артем.

Але і в Щасті «екстремальної» роботи вистачає: вбивства, п’яні дебоші, сімейні розборки з різаниною.

Заїжджати на кожну вулицю, в кожний двір і гаражний кооператив патруль буде до другої години ночі. А потім бійці повернуться на базу і, якщо пощастить і не трапиться термінового виклику, посплять до ранку.

«Сказали:« Іди кухарем, ти ж жінка»

Тим часом ми з Наталею їдемо на один із блокпостів, де постійно несуть службу бійці батальйону. До передової тут трохи більше одного кілометра, тому, буває, сюди теж долітають снаряди.

У теплому бліндажі нас зустрічає Ірина. Жінка родом з Західної України, на Сході вона вже шостий рік. До Революції Гідності жила в Греції, але в 2014-му повернулася в Україну.

«Сьогодні рівно п’ять років, як я прийняла присягу на вірність народові України – Facebook нагадав. Поїхала на Донбас якраз після першої річниці Майдану», – говорить вона.

Ірина відкладає в сторону ноутбук, на якому у вільний час виконує домашні завдання (зараз вона вчиться на факультеті дипломатії і міжнародних відносин), і ставить на буржуйку чайник. Її товариші по службі, щоб не заважати розмові, виходять на вулицю, де починає накрапати дощ, а вітер, здається, ось-ось зірве синьо-жовтий прапор.

«Коли почалася війна, я пішла до військкомату, сказала, що хочу на війну, у мене вища освіта – я топограф, можу і масштабувати, і працювати з дронами, – каже Ірина. – Мені відповіли: «Добре, йди або кухарем, або прибиральницею. Ну, ти ж жінка…». І все. Але, після довгих спроб потрапити в армію, я прийшла в «Луганськ-1», і досі тут».

Вона перераховує населені пункти, де була зі своїм батальйоном, розповідає, як треба було доводити, що жінка на війні може виконувати завдання нарівні з чоловіками, про представників ОБСЄ, які приїхали на блокпост, і проговорили з нею про обстановку на передовій більше півгодини (Ірина знає три іноземні мови). І зізнається: вдома на неї чекає 13-річний син, а родичі досі не прийняли її бажання бути на війні.

«Але тут, на службі, я знайшла себе», – каже.

Коли повертаємося на базу, в будівлі вже тихо – не спить тільки черговий. Близько 7 години ранку тишу порушить «важка» музика з-за дверей спортзалу. А ще через дві години в приміщенні знову стане тихо – бійці роз’їдуться виконувати свої завдання.

P.S

– Скільки серед правоохоронців Луганська виявилося зрадників? – запитую Сергія Губанова.

– Я скажу так: в довоєнний час гарнізон Луганській області становив приблизно 11-12 тисяч співробітників. На даний момент – більше 2 тисяч. Звичайно, це з урахуванням того, що великі органи залишилися на окупованій території. Наприклад, в Ленінському відділі, де я був начальником, з 340 чоловік вийшло близько 50-ти, – відповідає він.

– Ми ж знаємо, що на окупованих територіях не всі підтримують «рєспубліки». Є й патріоти, які чекають Україну.

– Патріотів там, може, відсотків 10. А в іншому телевізор робить свою справу. У правоохоронній структурі залишилися ті, хто із задоволенням перефарбується в інший колір, ті, хто зрадить, грубо кажучи, за кісточку.

– Чому в 2014-му ви виявилися не серед них, а тут, в Україні?

– Я не бачу себе серед виродків.