– Наказали опустити голови і дивитись донизу. Потім вийняли пістолета і ножа, приставляли до обличчя, казали, що будуть пальці заточувати, ламати, або закопають тут просто під машиною, якщо не зізнаємось. Почали бити...
Живе собі у Колках козак. Павло Назарчук. В його шухляді – Біблія, у шафі – шаровари, на голові – красивий оселедець. Не вживає спиртного, не курить. Щонеділі ходить у церкву і щодня – у спортзал. Батьки померли, живе з двома сестрами і братом, прикутим до інвалідного візка. Живе із своїх рук – веде хазяйство і вирізає з дерева гарні речі. А інколи їздить воювати – на змагання з козацького двобою і на мітинги опозиції. На одному такому мітингу у Луцьку в неділю ми і познайомились з Павлом.
ЗА РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ГАЗЕТ – ПІСТОЛЕТ ДО ГОЛОВИ – Йому, як і Гонгадзе, до скроні приставили пістолета, а до горла – ножа, – емоційно виступав лідер однієї з партій, вказуючи на хлопця, який скромно стояв поряд. Той хлопець і був Павло… – Це сталось минулої середи у Львові, я там навчаюсь в інституті фізкультури, – ділився з нами Павло. – Якраз напередодні позачергового засідання Львівської облради і мітингу проти ЄЕП разом з двома іншими хлопцями на прохання “Нашої України” я роздавав на вулиці біля “Макдональдсу” газету, де повідомлялося, що до Львова наступного дня приїжджає Ющенко. До нас підійшли два чоловіки: “Дайте газету”. Тільки дали, як із джипа, що стояв поруч, вистрибнули люди в чорній формі без розпізнавальних знаків, скрутили нас і кинули в машину. Мене з іншим хлопцем закинули в багажник, а наймолодшого з нас залишили на задньому сидінні. Це було десь о пів на восьму вечора. Везли їх з півгодини. Куди – невідомо. Вікна затемнені, на вулиці – сутінки. Зупинились в якомусь лісі. Трохи почекали, поки на іншій машині не приїхали двоє чоловіків у цивільному. Вони і почали: “Хто дав листівки? Що вам заплатили за те, що роздаєте?”. – Ніхто з них не представився, взяли наші адреси, наказали опустити голови і дивитись донизу, – продовжує Павло. – Потім вийняли пістолета і ножа, приставляли до обличчя, казали, що будуть пальці заточувати, ламати, або закопають тут просто під машиною, якщо не зізнаємось. А нам справді ніхто нічого не платив. Для мене, як для члена Соціал-національної партії, така робота – обов’язок. Почали бити… Тоді змусили написати пояснюючі, що в інституті нас нібито відпустили з занять за те, що ми роздамо газети. Наказали нікому не розповідати, бо нас знайдуть – адреси ж є. Потім відвезли трохи і скомандували бігти сто метрів і не оглядатись. Ми побігли – виявилось, що висадили нас десь біля Високого Замку. Павло каже, що після цього зла і ненависті в його душі нема. Просто чіткішим стало розуміння того, що у нашій державі щось не те, раз за такими, як він, ганяються треновані хлопці-правоохоронці… Наступного дня Павло пішов на львівський мітинг, а через два дні – на луцький.
“СПОЧАТКУ МЕДАЛЬ – ПОТІМ ГРОШІ” Оселедець на голеній голові Павла односельчани сприйняли по-різному. Якась бабуся навіть перехрестилась, коли побачила. А хлопець каже, що мріяв про нього давно. Хоч вистригти його собі дозволив тільки цього літа – після того, як став майстром спорту і чемпіоном України з козацького двобою. Про бойовий гопак Павло дізнався в армії від товариша-львів’янина. Коли повернувся із служби, накупив літератури і став займатись бойовим гопаком самотужки, навідуючись час від часу до майстрів у Львові, звідки козацьке бойове мистецтво й почало своє відродження. Львівські тренери дивувались як наполегливості волинянина-самоучки, так і його майстерності. Тренувався Павло тричі на день – зранку, в обід і ввечері. Крім цього виконував необхідну домашню роботу – орав, косив, рубав. У спортзалі місцевого училища спарингував з боксерами і культуристами. Минулого року львівський спортклуб “Патріот” попросив Павла виступити за їхню команду на Всеукраїнських іграх з козацького двобою у Дніпропетровську. Але самі “патріоти” через фінансові труднощі на змагання потрапити не змогли. Павло поїхав сам за свої гроші. Перед тим, щоправда, за порадою ще одного колківського прихильника бойового гопака Сергія Рейкіна попросив спонсорської допомоги у лісгоспі. “Привезеш медаль – повернемо гроші”, – сказали йому. І привіз! – Важко було, – зізнається хлопець. – Усі – з тренерами, в командах. А я – сам, взагалі перший раз на змаганнях. Рахую ті копійки на тролейбус. А всі думають: о, оскільки Львів – не останнє місто – надіслав одного бійця, значить дуже сильного. І всі вболівають проти мене… Але Павло виявився найсильнішим. Після цієї перемоги й вирішив відрощувати оселедця. Дорога ця медаль для хлопця іще з однієї причини – її ще побачила мама. Наступного року, коли Павло вдруге стане чемпіоном України і отримає звання майстра спорту з козацького двобою, мами вже не буде… Ігри відбулися ни-нішньої весни у Тернополі. Тепер на відкритті в руках Павло тримав табличку з написом: “Волинська область”. Перед змаганнями в райдержадміністрації йому сказали уже знайоме: “Привезеш медаль – гроші повернемо”. І він привіз… аж три! – Думаю собі: візьму я участь в усіх трьох видах єдиноборств – Б-1, Б-2 (дозволена більша кількість прийомів) і козацьких забавах. Десь та й зачеплюсь за медаль. Змагання з усіх видів відбувались паралельно, перепочинку практично не мав і мусив перебігати з майданчика на майданчик. У Б-2 Павло здобув “золото”, а в Б-1 і козацьких забавах – “срібло”. Наступного дня – уже вдома – Павло вистриг оселедця. Через місяць став студентом Львівського інституту фізкультури, а через два – випускником Перших курсів тренерів з українського рукопашу “Гопак”. Останній рік розривався між Колками і Луцьком, де вів секцію бойового гопака. Але: – Мушу повертатись в Колки. Там самі сестри з братом на господарстві. Не можу їх кинути. Коли була жива мама, міг собі дозволити залишити роботу на меблевій фабриці, щоб весь свій час присвячувати бойовому гопаку. Тепер – ні. Нічого, буду вести секцію у себе в селищі – бажаючі є, навіть вже шаровари собі пошили, – каже. * * * …Отакий от він – козак з Колківської республіки. Шаровари, оселедець, спортзал, мітинги. Біла ворона? – Та ні, це інші, швидше за все, білі ворони, – посміхається. – Я –звичайна людина, яка просто намагається бути небайдужою. Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів.
