Побувавши на передсвяткових і святкових ринках, можна подумати, що саме у ці дні кожен хоче придбати те, про що мріяв давно, але без чого він не може обійтися саме тепер. „А ще кажуть, що в нас народ малогрошовитий. Гребуть все, незважаючи на ціни, - прокоментував побачене один мій знайомий і зауважив: “Нарешті, дожились до бездефіцитів! Тільки б гаманець був товстим...”
Алла ЛІСОВА
Побувавши на передсвяткових і святкових ринках, можна подумати, що саме у ці дні кожен хоче придбати те, про що мріяв давно, але без чого він не може обійтися саме тепер. „А ще кажуть, що в нас народ малогрошовитий. Гребуть все, незважаючи на ціни, - прокоментував побачене один мій знайомий і зауважив: “Нарешті, дожились до бездефіцитів! Тільки б гаманець був товстим...”
Про те, хто з якими доходами підійшов до свят, і взагалі, скільки хто отримує, - можна говорити багато. Ця тема є актуальною для кожного. Дехто, демонструючи сучасне, з їхньої точки зору, розуміння значимості грошей у цьому світі, ще й додасть: „Справа не в грошах, а в їх кількості...” Хоча я особисто більше згідна із твердженням, що гроші – це те, чого завжди мало. Тобто, природа людини така, що із їх збільшенням зростають і потреби. Свіжий у пам’яті такий епізод. Зустрівшись у передноворіччя із знайомим адвокатом, я почула побажання: „Нехай рік буде щасливим і багатим для усіх!”. А потім, ніби поправляючи себе, він напівжартома зауважив: „Хоча це – поняття відносне. Комусь для щастя не вистачає навіть мільйона...”. Коли на цю тему заговорили з директором народного історичного музею міста Нововолинська Надією Войтюк, вона мовила: - Страшно, що в нас стають культом великі гроші. А престиж чесної праці, на жаль, знівелювався. На мою думку, це, в першу чергу, через відсутність великої віри в Бога, яка нищилась десятиліттями... У нас попросту загублена відповідальність. Часто можна почути скарги, що мало платять. Але ж рідко хто веде мову про те, як він ставиться до роботи. У самої Надії Наумівни, яка мріяла завжди працювати в культурі, склалось так, що вона тривалий час трудилась на економічній посаді заводу СТО. Коли промисловий гігант рухнув, потрапила у списки безробітних. У тому зв’язку переживала не стільки економічні, скільки моральні муки, великий душевний дискомфорт. Тому ладна була за наймізернішу плату виконувати будь-яку роботу, аби відчувати свою потрібність людям. Така нагода їй трапилася. Їй довірили керувати міським історичним музеєм, а точніше – відновлювати його майже з нуля! За 9 років її дітище – і це не перебільшення – стало осередком культури молодого шахтарського міста, згуртувало навколо себе національно свідомих мешканців, справжніх небайдужих патріотів. І це завдяки таким ентузіастам, як Надія Войтюк, Галина Лісковець, Віра Гридяєва. Повз їхню увагу не пройде жодна значима в Україні подія, яка б не знайшла відображення в експозиційних залах, жодна стаття у періодиці, яка стосується визначних постатей країни і міста. Коли б не зайшла – ці люди завжди серед документів, газет, журналів, нерідко у верхньому одязі через низьку температуру у кабінеті. А кожна екскурсія, яку проводить Надія Наумівна, - це повчальний, підкріплений конкретними прикладами монолог про сенс буття, добро і зло. Знаючи, яку працю вкладає ця високодуховна жінка упродовж років в улюблену справу, впевнена: вона достеменно відає, що саме „не вимірюється грошима”. Бо затрачені час і зусилля явно не відповідають платні, яку отримують музейні працівники. - Дехто з колишніх колег, які мають власні магазини і знають мене як економіста, запрошують до себе, навіть дивуються, як можна при такій зарплаті щодня ходити на роботу, - каже Надія Наумівна. – Відмовляюсь. Бо чого вартують хоч би такі слова однієї літньої жінки, мовлені після мого інтерв’ю по міському радіо: „Ваш виступ мене заставляє жити...”. Великим покликанням вважає свою роботу, щоденна відповідальність за яку – це ходіння по вістрю леза, - завідуюча кардіологічним відділенням Нововолинської центральної міської лікарні Ольга Петрівна Кириченко. Її принципове, інколи навіть жорстке, але справедливе ставлення до своїх обов’язків впродовж десятків років – це приклад безкорисливого служіння обраному фаху, а не меркантильне будь-що збагатитись. Мабуть, не згодяться зі мною ті, хто сповідує дещо інші цінності в житті, хто відсутність суперсучасного автомобіля, відео- і аудіотехніки, модного одягу і мобілок у дітей видає мало не як катастрофу. І в переважній більшості ті люди, які „візьмуть намічену планку”, аж ніяк не зупиняються. Це постійна виснажлива, далеко не завжди чесна погоня за міражами. Бо онде знайомі який котедж зуміли вибудувати, ще й на новорічні свята прикрасити ілюмінацією не згірш, як за кордоном, а інша – сину-студентові на період навчання у вузі купити квартиру і зробити там євроремонт! От такі люди аж ніяк не погодяться влаштуватися на роботу при мінімальній зарплаті у 350 гривень, називаючи таке життя безпросвітком і рутиною. І навіть якщо їм заплатять вдвічі більше – все одно не погодяться! Бо до сеньйорської плати в Італії ой як ще далеко. Я зовсім не берусь давати оцінку тим, кого справді безвихідь погнала на далекі заробітки. Зрештою, право кожного вибирати, як і де жити. Справа в іншому... Західноукраїнський центр „Жіночі перспективи” провів цікаве соціологічне опитування „наших” італійок. Воно засвідчило, що 60 відсотків респондентів, які, до речі, мають вищу чи середню професійну освіту, своє перебування за кордоном у перші три роки називають як тимчасове, бо душею тут, в Україні. Згодом ситуація змінюється не на користь нашої держави. Лише три відсотки з опитаних мають намір повернутися на Батьківщину і почати тут працювати. Разом з тим відомо із ЗМІ – і це вже визнано офіційно, - українки вирішили в Італії проблему догляду за дітьми і літніми людьми. А хто розв’язуватиме аналогічні проблеми тут? Якщо пенсіонери – категорія, яка не звикла до особливої уваги і піклування, то значно гірше з підростаючим поколінням. Багато дітей, у яких з’явились дармові великі гроші, які вони тратять, не задумуючись, - це клопіт вчителів і правоохоронців якщо не тепер, то в найближчому майбутньому. Адже це в подальшому провокує ситуацію, коли людина хоче мати більше, ніж потрібно, її потяги і нахили не завжди відповідають реаліям буття. Як наслідок – бажання бути кращим за інших починає брати гору над природним прагненням реалізовувати свої здібності. Мабуть, тому в останні роки у нас спостерігається зростання кількості молодих людей, які живуть, так би мовити, на широку ногу, із яскраво вираженим скептицизмом оцінюють тих, хто задовольняється зарплатою, для кого престиж чесної праці є понад усе. Такі люди, якщо і беруться працювати, то лише у тому бізнесі, який дає швидкі і великі прибутки. Лозунг „Життя дається один раз” затьмарює святі начала, які є в людині, серед яких і прагнення чесним трудом заробляти на прожиття, отримуючи від того задоволення. Очевидно, тим і пояснюється немала кількість вакансій як у будівельній сфері, так і на гірничих підприємствах Нововолинська. - Найболючіше, що зникла гордість за чесно зароблену копійку, - каже шахтар з багаторічним стажем Леонід Дудар, який, незважаючи на пенсійний вік, щодня поспішає на шахту „Бужанська”. Знаю цього чоловіка давно. Навіть після зміни він завжди їде як не на дачу, то до родичів і знайомих, аби щось допомогти. Придбав частину старої хати. Подивувалась, як за короткий термін своїми руками Леонід Парфентійович зумів зробити з неї „лялечку”. Не хороми, звичайно, але все, облаштоване власними мозолями, заслуговує найвищої оцінки. А праця на шахті приваблює його не лише як джерело додаткового прибутку, а й як місце, де можна відвести душу у спілкуванні. Задоволення від життя черпають в єднанні з природою, перечитуванні класичної та іншої цікавої літератури, корифеї нововолинської хірургії Вольф Сокольський і Микола Гідзинський. Перший, кандидат медичних наук, за 52 роки роботи у медицині зробив майже 16 тисяч операцій. Микола Іларіонович хірургічній праці віддав 47 років. У свої більш ніж поважні літа вони жодним чином не поскаржаться на те, що держава їх незаслужено обділила. За багаторічну віддану працю вони не нажили великих матеріальних благ, однак не вважають себе бідними, а навпаки горді з того, що чесно служили справі. Однак несправедливо буде змовчати про те, що багато років у нас не цінувалась, як належить, чесна праця. Держава, в якій ми жили тривалий час, встановила такі правила гри, при яких відповідальне ставлення до обов’язків, любов до того, що робиш, були непрестижними і жодним чином по-справжньому не заохочувались. А у виграші опинялись різного роду крадії і крутії. А вищий суд, який є на всіх, був далеко... І навіть тепер ця ж мінімальна зарплата при мільйонних багатствах олігархів – це не що інше, як знущання над простою людиною. Бо й затверджений Держбюджетом на 2006 рік прожитковий мінімум у 453 гривні, при якому не можуть забезпечити двоє працюючих на державних посадах сім’ю з чотирьох чоловік, – це нонсенс. Але казати, що ми сьогодні віддаємося на всі сто і при тому дуже бідуємо, - буде щонайменше неправдою. Як і неправда те, як дехто стверджує, що скрізь у цьому світі правлять бал гроші, а людьми керує виключно особиста вигода задля щастя. Бо, попри все, щасливим може почуватись лише той, хто живе реальними бажаннями, адекватно себе оцінює, планує і здійснює задумане із задоволенням. Тоді є гармонія із самим собою і душевна рівновага, що так багато значить у житті. І на закінчення. Готуючи матеріал, запитала свою знайому із зарплатою, яка тягнеться до встановленого мінімуму, чи хотіла б займатися вона бізнесом, якби їй дали початковий капітал. Відповіла заперечливо і пояснила просто: дорожить своєю роботою, бо дуже її любить. А багаті теж плачуть... По дорозі додому зустріла інваліда першої групи, колишнього директора шахти, героя однієї з моїх публікацій біля його фінського будиночка. Борис Миколайович Голубовський сказав: „Заходьте на шампанське! Я багатий чоловік – можу дозволити собі випити і з журналістами”. Складне це питання: розуміння справжньої сутності багатства й істинних цінностей в житті. Тим більше у нашому непростому, часто і морально, і матеріально викривленому житті.
