На Волині працює сотні тренерів. Але двоє з них виділяються з-поміж усіх своєю неординарністю, темпераментом над звичайною експресивністю...
На Волині працює сотні тренерів. Але двоє з них виділяються з-поміж усіх своєю неординарністю, темпераментом над звичайною експресивністю. Обидва вони працюють з командами вищої ліги. Це — Богуслав Галицький і Віталій Кварцяний. Перший з них очолює жіночу волейбольну команду, а другий — чоловічу футбольну. Отож сьогодні наше інтерв’ю — із заслуженим тренером України, заслуженим працівником фізичної культури і спорту, відмінником народної освіти, членом Національного олімпійського комітету України двох скликань, тренером юнацької і молодіжної збірної країни Богуславом Галицьким
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
– Богуславе Андрійовичу, я не перерахував ще всіх твоїх звань, титулів і посад. Прихильники, фахівці спорту знають тебе ще і як директора обласної дитячо-юнацької спортивної школи і головного тренера луцької команди “Університет-Волинь”. – Це усе те, що я нажив, здобув, заслужив за 55 років свого життя. Скажу відверто, що усім цим я пишаюсь, бо знаю йому ціну. Я не маю ні власної дачі, ні автомобіля, ні грошових заощаджень, ні просторої квартири. Але маю улюблену роботу, хорошу сім’ю — цим і живу. – Ти не ображаєшся, коли тебе порівнюють з іншою неоднозначною особистістю — лауреатом жартівливого титулу “скандаліста року” — Віталієм Кварцяним? – А чого ображатись? Я навіть бачу певну закономірність у цьому, адже ми жили в одному районі в Луцьку — у Привокзальному, вчились в одній школі — п’ятнадцятій, навчались в одних педагогів. Згодом закінчили один вуз — факультет фізичного виховання Луцького педінституту. Ми по сьогодні з вдячністю згадуємо своїх викладачів Віктора Завадського, Михайла Мороза, Володимира Оліщука, Олександра Бузюна, Валентина Фурмана, Геннадія Муругова, Богдана Грейду... – Якщо я не помиляюсь, то розпочинав ти свою спортивну кар’єру як гандболіст... – Саме так. Грав за збірну інституту. Ми виступали у чемпіонаті України серед студентів педвузів. Як спогад про ті змагання, зберігаю бронзову медаль. Для нашого інституту в той час це було вагоме досягнення. – А як і коли прийшов у волейбол? – Після того, як отримав диплом про вищу освіту, директор ДЮСШ Вільгельм Змунчило запросив мене на роботу у свою школу, де я став тренувати дівчаток-волейболісток. Допомагають мені Ігор Пирожинський і колишня моя вихованка Галина Ромашкевич. До нашої тренерської волейбольної кафедри входить і Олена Алексєєва, яка теж свої перші спортивні кроки робила у моїй секції, з якою 14 років тому ми пов’язали свої долі. – І коли до тебе як тренера прийшли перші перемоги? – Десь через три роки напруженої роботи. Пригадую, ми ставали призерами чемпіонату України серед школярів у трьох вікових групах, завойовуючи медалі різних гатунків — золоті, срібні і бронзові — серед дівчаток 1966, 1967 і 1968 років народження. Тоді нашими суперницями були юні волейболістки спеціалізованих спортивних інтернатів з Києва, Донецька, Луганська, Одеси і Запоріжжя. – Згодом твої вихованки почали виступати за молодіжну збірну України, яку ти очолював? – Спочатку ми в російському місті Іваново виграли зональні змагання, а потім у Луцьку приймали фінальний турнір за участю кращих команд Радянського Союзу. Завойовані нами бронзові медалі розцінювались тоді як великий успіх українського волейболу. А найвищого досягнення ми досягли у 1986 році, коли виграли молодіжні ігри СРСР. З 1991 року виступаємо у чемпіонатах України. Починали з другої ліги, перейшли у першу, і ось уже вісім років граємо у вищій. Кожного року поліпшували свої здобутки, а чотири останніх здобуваємо почергово то срібні, то бронзові нагороди. – Серед твоїх вихованок — досить відомі волейболістки не лише у нас на Україні, а й за кордоном. – Звичайно, найбільших успіхів досягла у своїй спортивній кар’єрі Елла Каленюк. Вона представляла Україну у молодіжній збірній колишнього СРСР, грала в єврокубках, чемпіонатах Польщі, США. Нині виступає в одному з клубів екстра-ліги Угорщини. Тетяна Покальчук, яку я запросив у Луцьк з Ковеля, захищала кольори збірної України, нині грає у Франції. Наталія Созінова і Світлана Кононова зараз у Німеччині, Тетяна Петрук — в Італії. Усі грають у провідних клубах цих країн. У командах чемпіонату української суперліги змагаються наші вихованки Зоряна Пилипюк, Алла Матвійчук, Ірина Ярова, Світлана Бутримчук... Таким складом можна не тільки чемпіонат України виграти, але і на європейських змаганнях гідно представляти нашу країну. – Я і хотів запитати: чи не настав час волинянкам з вищої в суперлігу “перебиратись”? – Ми вже три сезони підходимо до цього рубежу, але у вирішальний момент свідомо відступаємо. – Свідомо? – Так. На це є об’єктивні причини. Посудіть самі: нинішня команда “Університет-Волинь” — єдина у чемпіонаті України, гравці якої не отримують зарплати. Для прикладу скажу, що у суперлізі волейболістки частково фінансуються з обласного бюджету, спонсорами, меценатами, — одержують тисячу доларів на місяць. А ще команди повністю забезпечені харчуванням, медикаментами, фармакологічними засобами. Добре, що нині нам допомагають триматись, як кажуть, на плаву облдержадміністрація і Волинський держуніверситет. – Богуславе, а що ще, на твою думку, потрібно лучанкам, щоб ввійти в елітний дивізіон українського волейболу? – Не так уже й багато. Забезпечити клуб транспортом для поїздок на календарні матчі, а то ми користуємося старим 25-річної давності автобусом, який в дорозі у будь-який момент може просто розсипатись. Нам потрібно розвивати спортивну інфраструктуру, а для цього повернути спортивну базу, яку ми мали для тренувальних зборів на озері Світязь в селі Пульмо Шацького району. І в суперлізі могли б виступати зі своїми вихованками, адже ми перемагали майже усі клуби, які грають в елітній групі чемпіонату України. Хочу додати, що за усі роки ми не запрошували у клуб жодної волейболістки з іншої області, гравці за цей час не отримали жодної квартири. Хіба може наш вид спорту зрівнятись, скажімо, з футболом?.. – Хочеться перефразувати відому пісню “Не падайте духом, поручик Голицин...”. – А Галицький не падає у відчай. Я вірю, що свято колись прийде і на нашу вулицю. Зараз у команді “Університет-Волинь” виступає п’ять гравців молодіжної збірної України. Крім того, підростає ще ціла група здібних волейболісток. Саме за ними майбутнє нашої команди, тільки б клуб не залишився без уваги тих, від кого залежать наступні успіхи команди.
