Недавно устряв я у випадкову дискусію на предмет того, де лежать початки авторитету чиновництва та влади і чому нерідко авторитет непомітно, наче вода поміж пальцями, десь зникає...
Петро БОЯРЧУК
Мабуть, зайве комусь нагадувати, що дерево росте з кореня, риба псується з голови, а все велике починається з малого. Істини відомі. Тому й не дивно, що саме вони прийшли на думку, коли недавно устряв я у випадкову дискусію на предмет того, де лежать початки авторитету чиновництва та влади і чому нерідко авторитет непомітно, наче вода поміж пальцями, десь зникає.
Пригадалося, як у другій половині вісімдесятих років минулого століття в Горохові на позачерговому пленумі тодішнього РК КПУ знімали з посади першого секретаря райкому КПУ Андрія Друзюка. На істинну причину цього рішучого заходу партії (категорична відмова Андрія Савича „замітати сміття” за своїм попередником Іваном Семенцовим) трудящим, як тоді говорили, ніхто навіть не натякав. Призвідкою ж стала стара, в декотрих місцях пошкоджена іржею ванна, яку, поселившись у державний будинок „першого”, необачно поміняв за державні кошти Друзюк, що “потягнуло” на якихось 120 рублів. Трудящі отримали наочний приклад, як рішуче бореться партія з тими, хто, так би мовити, зазіхає на їхні статки. Втім, як показав подальший перебіг подій, провести себе на „макусі”, якою поспіхом підкріплювався авторитет колись диктатурно „керівної та спрямовуючої”, трудящі усе ж не дозволили. Першим, хто незабаром заявив у Горохівському районі про свій вихід з КПУ – КПРС, був відомий хірург Михайло Рощина, якому та ж влада, було, намагалася при допомозі окремих дуже „пильних” горохівчан доточити „український буржуазний націоналізм”. А другим – Андрій Тандрик, один із вельми не багатьох в області і єдиний в районі партієць (еліта з еліти), котрого, як і колишнього Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, було відзначено нагрудним знаком „50 років в КПРС”. Тим часом інший знайомий мені чоловік, який в епоху горбачовської перебудови та гласності не раз у ближчому колі заявляв про рішучий свій намір вийти з КПРС, невдовзі після розвалу СРСР і розпуску КПУ – КПРС раптом опинився в чільниках компартійців „оновлених”. За такою ось „схемою” здебільшого й відбувалися наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих років минулого століття мало не всі кадрові зміни. В демократичнішій тоді Росії щось подібне почалося значно раніше, відтак саме в декотрих російських періодичних виданнях, зокрема, і в „Литературной газете”, іще задовго до розпаду Союзу з’явилися аналітичні публікації, автори яких нерідко вдавалися до застережливих прогнозів на ближче майбутнє. Пригадується, в одній із них ішлося про те, що на місця „перших” осіб щодалі частіше стають навіть не „другі” і „треті”, а ті, що „стелились” під них та „мили їм в саунах спини” і „терли п”яти”. Інший автор, стверджуючи, що до влади „рветься чернь”, тут же роз’яснював: словом „чернь” він особисто позначає „не простолюдинів”, а виключно тих, хто, першочергово використовуватиме владне своє становище для задоволення власних інтересів. Пригадати давні публікації російських ЗМІ мене і змусило слово “чернь”, що пролунало в січні нинішнього року на українському телебаченні з уст одного з наших нардепів, тих, котрі, об’єднавшись в нестримному пориві до вдоволення особистих амбіцій та корпоративних цілей, відправили у відставку уряд, не маючи жодної змоги призначити новий. Потім повторно відправили у відставку вже начебто й відправлених туди кількох невгодних комусь міністрів та задалися нестримним бажанням вивести, як то кажуть, на килимок ще й Президента. Оскільки ж на роль „хлопчика для биття” він не погодився, то й заявив згаданий тут нардеп: Ющенко, мовляв, нас „вважає за чернь”. Та суть не в тому, що нардеп цей, вознісшись, можна припустити, завдяки нерозбірливості нашого електорату „з грязі в князі”, переклав таким чином слово “чернь” на електорат, котрий його у ті „князі” підносив. Річ у тім, що, ідучи за логікою мислення цитованих вище російських політологів, електорат наш має підстави вважати „ черню” багато кого із нинішнього українського парламенту. Бо не тільки соціальним становищем визначається цей, так би мовити, «статус», а й духом, рівнем державного мислення. І не варто навіть казати, що, порівняно з Україною, в державах Прибалтики і європейських країнах колишньої так званої „соціалістичної співдружності”, котрі стали країнами демократії, люди живуть значно краще. Але чи хоч одна із тих держав має більше від наших мільйонерів, котрі, наче ті гриби після дощу (можна здогадуватися, яким чином), виросли на руїнах вітчизняної економіки? Хоч у якомусь із вищих органів влади цих держав є їх стільки, як у нашому ж парламенті? Десь іще встановили вони собі пенсії по 15 – 20 тисяч грошових одиниць і більше тоді, як пенсія вчительки із сорокарічним стажем не сягає чотирьох сотень? Відповідь, як то кажуть, цілком зрозуміла. Тим паче, що, як повідомила недавно одна із всеукраїнських газет, за відміну чиновницько-депутатських захмарних пенсій, коли поставили це питання в парламенті на голосування, повністю проголосувала лише фракція Української народної партії (Юрія Костенка).Тому й говорити не доводиться, що авторитет, яким користуються в очах електорату і декотрі наші нардепи, і декотрі чиновники з інших ешелонів вищої влади, є досить таки сумнівним. Адже найвищою похвалою користується у підлеглих лише той керівник, котрий живе тим же життям, що й вони, а не забезпечує собі їхнім коштом рай у владному піднебессі. І якщо авторитет декотрих чиновників нижчого рангу сьогодні дуже низький, то чи варто питати, що призвело до цього? Відомо, про що вони дбають насамперед, дорвавшись до влади. На цьому тлі „провина”, за яку звільняли понад п’ятнадцять літ тому з посади Андрія Друзюка, видається анекдотичною. Особливо ж, коли у Горохові, наприклад, починають говорити про керівника, за житло для котрого заплатили з бюджету області кільканадцять тисяч доларів, і ніхто навіть не засумнівався би в законності, надто ж моральності (на фоні існуючих тут житлових проблем) подібної оборудки, аби не Помаранчева революція. Однак, мабуть, не помилюся, коли скажу, що авторитет влади залежить не тільки від її дій, а й від політичної культури суспільства. В цьому зв’язку згадалось почуте колись від директора Горохівського автопідприємства 10764 Геннадія Шелеста. Гостюючи у свого польського приятеля, Шелест за якоюсь там чаркою не стримався, вставив слівце-друге в гнівну його тираду на адресу тодішнього президента Польщі і через це мало не одержав запотиличника. Свою аж ніяк не гостинну в даному разі реакцію польський приятель пояснив тим, що покритикований ним президент – його президент. Мовляв, він за нього голосував і він має право його лаяти, але будь-кому іншому – не вільно.І критика Президента зовсім не означає, що він його не поважає. Пригадаймо: до різкого падіння авторитету нинішньої владної команди призвели не стільки ті негаразди, що їх зазнала Україна за уряду Юлії Тимошенко (тим більше, що про діяльність цього уряду й досі судження суперечливі), як розкол у таборі помаранчевих і приголомшливе звинувачення прийшлого в „Нашу Україну” з іншого політичного угруповання тепер вже колишнього держсекретаря Олександра Зінченка в корумпованості найближчого оточення Президента. І, можливо, суть не в тому, був корумпований, наприклад, Петро Порошенко чи ні, а в тім, чи повірить наш розчарований у всьому люд, що корупції не було, навіть і тоді, коли це стверджуватиме Печерський чи якийсь інший суд. Тим паче, що корупція почала утверджуватися в ешелонах влади ще за президентства Леоніда Кравчука, котрий зараз з великим задоволенням і натхненням втовкмачує людям в голови, що все у нашому суспільстві — „Не так”. При цьому абсолютно забуваючи, що за його президентства „так” було хіба що його ж славнозвісне бігання „між крапельками”. Довір’я до влади нашої, в тому числі президентської її гілки, підриває розходження між словом і ділом, непослідовність у діях, що стало вже ніби хронічною хворобою. Звинувачування ж на адресу Президента почалися вже через кілька місяців після його інавгурації. В помаранчеву електоральну гущу закинули їх, наче своєрідну наживку, здається, таки з донедавна кучмівського табору. І результат перевершив усі сподівання. Електорат, явно не маючи поміж себе достатньої кількості людей з культурою і розбірливістю згадуваного вище поляка, проковтнув її, навіть не помітивши, що й можливість вільно висловлювати свої погляди на владу і владців отримано тільки за президентства Ющенка. Так перетворили критику, для якої були підстави, часто у безвідповідальне критиканство з неодмінним висновком: “нічого не зроблено, все погано”. Коли ж нагадуєш декому з таких от „критиків” постатейно, як то кажуть, про те, що було зроблено, дивляться так подивовано, наче уперше чують. І мимоволі починаєш думати, що влада не тільки повинна уміти щось робити, а й вміти себе пропагувати, аби не траплялося з нею так, як із відомою господинею, що „вміла готувати, та не вміла подавати”. Надто ж у нашому поставторитарному суспільстві, в якому всі полюбляють говорити про демократію, але при тому демонструють нестримну ностальгію за авторитарністю „сильної руки”, позаяк інакшого життя не знали. А в тому житті, через яке пройшли, аж так звикли до свисту владного батога над головами, що декотрим і сьогодні без нього важко із місця рушити. Мабуть, саме тепер, коли йдемо до нових виборів у ради і частково можемо уявляти, яким буде їхнє нове, як то кажуть, обличчя, повинні сказати собі, що, як би не хтіли, а таки не додадуть їм авторитету в очах електорату ті нинішні поки що депутати і кандидати воднораз, котрі в погоні за „прохідними” місцями у списках протягом лише двох останніх років зуміли побувати в кількох партіях, демонструючи не тільки свою безпринципність, а й відсутність елементарної самоповаги, як і того єдиного стрижня, що тримає авторитет людини на належному, так би мовити, рівні. Бо скільки би хто не пояснював таку біганину зміною політичних поглядів чи уподобань, а бачиться за цим одне-єдине прагнення – вдовольнити власні амбіції та зберегти за собою ті переваги, що ними користувалися. Навіть і тоді, коли ідеться про обласну чи районну, наприклад, ради. Адже, як влучно зауважив один із моїх співрозмовників, три каденції – і державна пенсія. А так хотілося б, щоб люди любили не себе у владі, не ті можливості, які вона відкриває для власних інтересів, а знали, як використати владу для загального нашого блага. І дуже бажали це робити.
