Хлопець із ДЦП проїхав від Львова до Лісабона на велосипеді

Тепер Іван як волонтер допомагає людям з інвалідністю підкорювати гори. Організацію «On 3 wheels» він із друзями створив саме після спільної мандрівки — уже не міг інакше. Раз відчувши волю самостійно приймати рішення й керувати власним життям, він вирішив дарувати цю свободу іншим. Про це йдеться на сайті «reporters.media».

Починається все у селі Березівка, що неподалік Львова. Того року Іван закінчує 11 клас: грає у футбол, тренується на брусках перед школою, щоби бути у формі. Без супроводу не виїжджає далі Львова.

19-річний хлопець допомагає батькам по господарству — ні в чому не відмовляє, але найбільше любить лущити квасолю — це найкраще заняття для інтроверта. Ввечері Іван зазвичай дивиться відео, читає книжки або слухає музику. Якщо вихідний — іде на дискотеку. Як-от сьогодні.

На літній відпочинковій базі у Березівці танцюють, б’ються, цілуються, п’ють. На сільську дискотеку приїжджають на авто або приходять пішки компаніями. Галасують і надривно сміються, вийшовши покурити.

Іван відсторонено дивиться на танцмайданчик — він тільки вийшов звідти й сів перепочити. Іноді до нього підходять привітатися чи пожартувати. От зараз підходить ближче Надя, колишня однокласниця.  

— Це Олег, — відрекомендовує знайомого. Високий худорлявий хлопець із чорнявим волоссям простягає руку для привітання.

Так, історія починається саме тут.

Незабаром Олег їде в Іран і зникає на півтора року. Зате одного дня телефонує Іванові й каже:

— Я зрозумів, що нам треба. Готуйся. Я приїжджаю у квітні, і ми їдемо в Лісабон.

В Ірані хлопець із Соснівки побачив ручний триколісний велосипед. Транспорт для Івана коштував 2500 євро, що було третиною загальної вартості запланованої мандрівки.

Цими грошима поділився один із київських бізнесменів — Іванові друзі приїхали до нього, розказали історію, а потім поїхали на велосипедні закупи в Німеччину.

До 20-річчя Івана залишається два тижні. Олег запросив його в Соснівку нібито на весілля спільного товариша — хлопець приїхав на кілька днів.

Того дня, коли Олег зайшов, Іван сидів у вітальні й читав книжку на старому Kindle.

— Збирайся, поїдемо на річку, — перервав його друг.

День був лінивим, Іванові більше хотілося читати, ніж плавати, тож збирається він повільно — вимикає електронну книгу, помалу шукає свої речі. Та Олег постійно підганяє.

— Ти кудись спішиш? — врешті не витримує Іван.

— Так!

За кілька хвилин вони таки виходять на вулицю. З другого поверху Олег зносить хлопця на руках, і, щойно відчиняються двері під’їзду, Іван мружиться. Але не від сонячного світла, а від конфеті. Перед порогом стоять усі його друзі. Натовп розходиться з вигуком «Мрії здійснюються!». Єдине, що спроможний сказати Іван:

— Вау!..

Під оплески Олег садовить хлопця на велосипед. Іван тільки на відео бачив, як це працює, тож коли робить перші невпевнені рухи, нічого не відбувається:

— А він не крутиться? — каже розгублено.

Аж ось колесо ледь повернулося й Іван із трепетом усміхається:

— Крутиться…  

Якщо ти хочеш, щоб суспільство ставилося до тебе нормально, — мусиш грати за його правилами. І я готовий до цього.

Іван каже, що подорожі роблять не міста, а люди, на яких натрапляєш. Тому в кожному місті, де зупинялася команда «On 3 wheels», вони знайомилися з місцевими та українською діаспорою — часто завдяки Львівській обласній державній адміністрації. Якось завдяки їхній підтримці Іван із друзями поселився на четвертому поверсі Посольства України в Празі, де зазвичай живуть амбасадори, поки не знайдуть постійного житла.

— До Праги ми їхали сто кілометрів без зупинок, — розповідає Іван. — Піднялися в номер, а там панорамне вікно. Наступного ранку прокинулися — і нам просто так дали 3500 крон. Для них то не гроші, а нам у подорожі важило багато.

Крім волонтерства, Іван має постійну роботу — працює оператором довідково-інформаційного центру. Попри це, він досі іноді відчуває гіперопіку від родини. Воно й не дивно — він 20 років самостійно не виїжджав далі Львова, тож його активність досі здається незвичною. Та й до поїздки на берег океану Івана загалом влаштовувала його зона комфорту.

Аж коли побував у Європі, то зрозумів, що може бути інакше. Він побачив, що в автобусах можуть чекати, поки він зайде, а не лаятися. Побачив, що метро в Мадриді зручне, а у Валенсії немає бруківки, через яку у Львові він постійно змушений користуватись таксі. Однак досі вважає, що Львів — найінклюзивніше місто України.

— Я виступаю за здорову інклюзію і за пряме спілкування на рівних між різними людьми. Якщо ти хочеш, щоб суспільство ставилося до тебе нормально, — мусиш грати за його правилами. І я готовий до цього.

Іван знає, що йому — максимально щастить. Він хоче, щоб усе було максимально просто і щоб усі стали максимально добрими одне до одного. І постійно про це говорить.

— Не можна не любити того, що я роблю, — каже він.

Оксана Расулова