«Мати такого батька – велике щастя і, в той же час, величезна відповідальність»: донька «хазяїна» Маневич - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.10 € 30.58
«Мати такого батька – велике щастя і, в той же час, величезна відповідальність»: донька «хазяїна» Маневич

Колись внук Андрій сказав: «Для когось – він добрий сусід, комусь згадується як «будівничий», для когось – парторг, а для мене дідусь – людина, на яку варто рівнятися». 

Фото Лариси Касьян

«Мати такого батька – велике щастя і, в той же час, величезна відповідальність»: донька «хазяїна» Маневич

«Тут житимуть ті, хто прийдуть після мене і зроблять селище ще гарнішим. Для цього є добрий міцний фундамент. А побажав би я любити Україну... Пора давно нам стати патріотами своєї держави, а не жебрати по чужих краях…»

Це цитата Миколи Остапця із інтерв'ю Миколи Андрійчука, надрукованого у газеті «Волинь» 1997 року. Його називали «хрещеним батьком Маневич», бо саме він зробив це містечко таким, яким ми сьогодні його бачимо. Про його добрі справи було видано книгу спогадів «Микола Остапець: Маневиччина – моя доля…». Це невелика данина пам'яті, поваги та вдячності від жителів краю. Над створенням книги працювали жителі райцентру Наталія Степанюк і Микола Борбич, а також донька Тетяна Литвиненко. Допомогли у видавництві керівники районної влади та депутати.

Сам працював і архітектором, і будівельником: до 72 сіл проклали дороги

Микола Прокопович – уродженець Чернігівщини, але зумів полюбити маневицьку землю, як рідну. І все життя для неї працював. Мені доводилося кілька разів зустрічатися з ним на різних заходах і завжди подобалося, з якою чесністю і любов’ю він говорив про свою роботу, про людей. А ще не раз дивувалася, як цей сивочолий чоловік усе достеменно пам’ятає, називаючи цифри, з якими прийняв район понад сорок років тому.

Колись внук Андрій сказав: «Для когось – він добрий сусід, комусь згадується як «будівничий», для когось – парторг, а для мене дідусь – людина, на яку варто рівнятися». 

Коли Микола Прокопович приїхав у селище у січні 1965 року, то на той час це був найвідсталіший район області. Він зміг розбудувати справжній красень-райцентр та чи не всі його населені пункти. І сам працював і архітектором, і будівельником. Тоді спорудили 30 будинків культури та клубів, близько сорока шкіл, Маневицьку районну лікарню, льонозавод, овочесушильний в Колках, торфобрикетний в Прилісному. В районі 72 села – до них усіх проклали дороги. Висаджено тисячі дерев, що через десятиліття перетворилися в справжні сади Маневиччини.

– «Кожна людина вартує рівно стільки, скільки вартує те, що вона робила чи робить». Ці слова римського філософа Марка Аврелія читаю в книзі про нашого «господаря», – каже маневичанка Лариса Касьян. – І вони стовідсотково розповідають про те, яким був Микола Прокопович. Не можу не процитувати: «Час іде, багато що змінюється, з’являється нове і потрібно йому давати «зелену вулицю». Все своє життя я намагався працювати чесно, справедливо, заради людей, загальної справи. Мені не байдужа подальша доля району, бо це частина мого життя, мого серця. Я не уявляю себе без цього. Мені кажуть, що ви багато зробили для району взагалі й селища зокрема. Зробили, звичайно, люди. Якщо кажуть, що тут є й моя частка праці, то це дуже вдячно і приємно».

За свою роботу отримав дев’ять орденів і 17 медалей

Ті, хто знав близько Миколу Прокоповича, згадують, що він обережно брав землю в долоні, довго на неї дивився, знаходячи в цьому тільки йому зрозумілу насолоду. А через деякий час повертався до цієї ниви і милувався врожаєм. Бережно ставився не тільки до землі, а й цінував людей.

Ніна Федотівна, дружина Миколи Прокоповича, якось сказала: «Життя різнокольорове, у нього достатньо темної фарби. Це треба розуміти. А будь-яке щастя грунтується на любові. Коли любиш, все пробачиш. Якщо ж є проблеми, їх не треба замовчувати. Важливо не бути злопам’ятним. Та найголовніше, як кажуть у народі, не виносьте сміття з хати».

Під його керівництвом Маневичі стали одним із найошатніших в області райцентром. Гуляючи вулицями містечка, варто про це пам’ятати. За свою роботу Микола Прокопович отримав дев’ять орденів і 17 медалей. Колись внук Андрій сказав: «Для когось – він добрий сусід, комусь згадується як «будівничий», для когось – парторг, а для мене дідусь – людина, на яку варто рівнятися». 

«Мати такого батька – велике щастя і, в той же час, величезна відповідальність, – говорить донька Тетяна Литвиненко. – Йому вірили, за ним йшли... І що найважливіше – він дорожив людьми.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.