Пережити відчуття вселенської «соборної самоти», підгледіти, як «лелечіє у гніздах сніг», побути «рабом ілюзій» і старим мандрівником, який упізнав у калюжі сонце, — далебі, під силу лише поетові...
Пережити відчуття вселенської «соборної самоти», підгледіти, як «лелечіє у гніздах сніг», побути «рабом ілюзій» і старим мандрівником, який упізнав у калюжі сонце, — далебі, під силу лише поетові.
Усі ці зблиски й переливи настрою й душевного стану знаходимо у новій поетичній збірці Віктора Вербича «Часоплину невидимі грані», що побачила світ наприкінці минулого року у видавництві «Волинська мистецька агенція «Терен». Як зазначено в анотації, до неї увійшли вірші, написані, власне, протягом минулого року. Загалом же Віктор Вербич, кореспондент газети «Сім’я і дім. Народна трибуна», є автором поетичних збірок «Відлуння ночі», «Зорянчині малюнки», «У полоні снігів», «Подих вирію», «Зблиски задзеркалля» та інших. Народився у с. Грибовиця на Волині, нинішньої весни відзначатиме свій 50-літній ювілей. Як свідчить його нова поетична книга і не лише своєю назвою, у Віктора Вербича особливо загострене відчуття часу, що перетікає із вірша у вірш: Постукав дятел до володаря лісу: «Лікаря кликав?» А дуб хитнув головою: «Дні полічити хотів»...
