«Пульс» - перша українська спортивна драма про боротьбу паралімпійки Оксани Ботурчук

В юному віці дівчина живе в маленькому місті Нікополі та мріє потрапити на Олімпіаду. Втім, вона потрапяє в жахливу автокатастрофу, через яку майже повністю втрачає зір. Оксана могла б опустити руки, але вона долає перешкоди на своєму шляху і все-таки продовжує боротьбу за свою омріяну медаль.

Радіо Свобода поставило однакові питання про фільм режисерові Сергію Чеботаренку, виконавиці головної ролі Наталії Бабенко та самій Оксані Ботурчук.

Чому саме історія Оксани Ботурчук?

Сергій Чеботаренко: 10 років я знімав рекламу, музичні відео й шукав історію, яку я міг би екранізувати. На вікіпедії я знайшов статтю про Оксану Ботурчук. Там був такий собі логлайн – молода українська легкоатлетка потрапляє в аварію і майже повністю втрачає зір. Але вона знаходить в собі сили й знову повертається у великий спорт.

Дуже важливо, що це історія дівчинки з маленького міста. Я не хотів працювати із розпіареними вже історіями. Хотів знайти щось більш локальне, аби показати, що навіть в дівчинки із Нікополя може все вийти.​

Я вважаю, що наш фільм – супер мотиваційний. Ти розумієш, що навіть вона впоралась зі всіма своїми проблемами й досягла неймовірних висот, а тому й ти зможеш теж.

Оксана Ботурчук: Можливо, моя історія більш кінематографічна, її можна відзняти – знайти професійного актора, щоб вийшло видовищно. Тому, я гадаю, його захопила саме моя історія.

Вибір виконавиці головної героїні

Наталія Бабенко: Мені здається, мене обрали через якийсь магнетизм. Ми з Сергієм відчули одне одного. Одразу. Мені було дуже легко, щойно я зайшла. Дуже часто буває, що ти сковуєшся при режисерові, а тут була настільки дружня атмосфера, настільки все сприяло тому, щоб я відкрилась на пробах.

І ще поштовх дав сценарій. Історія дуже перекликається зі мною. Я теж із маленького міста, із Енергодара. Якщо поглянути, то Нікополь та Енергодар вони межують через Каховське водосховище.

Це історія пройшла через мене. Я теж після 9 класу поїхала у велике місто, бо я сказала батькам, що хочу стати акторкою. Вони мене підтримали, і це дуже важливо. Але не всіх дітей підтримують батьки. І не всім вистачає сил та внутрішнього стрижня, аби сказати: «Ні! Це моє життя, це моя мрія і я буду рухатись далі!»

Оксана Ботурчук: Я гадаю, що вона дуже гарно впоралась. Особливо враховуючи, що вона взагалі непрофесійний спортсмен, вона за такий короткий час змогла вжитись в таку роль. Це дійсно професіоналізм дуже високий. Думаю, вона на всі 100 впоралась, я захоплююсь її грою.

Про підготовку до зйомок

Наталія Бабенко: Я спершу тренувалася із Віталією Ротар. Вона саме тренувала мене по бігу. Тренування проходили десь «п’ять-один» або «чотири-один». Дуже щільний графік. Звичайно, це правильне харчування, здоровий сон. Крім цього, в тебе читки з режисером. Ми зустрічалися, читали сценарій.

До Оксани я приїжджала один раз у Дніпро. Ставила їй питання. Хотіла подивитись, яка вона в побуті, яка вона в особистому житті. І вона від нас з вами взагалі не відрізняється. Ти не зрозумієш, що вона погано бачить. Хіба, коли їй треба розгледіти дрібні деталі.

Сергій Чеботаренко: Я теж пішов в зал.

Коли я знайшов цю історію й ми почали працювати над сценарієм, я прийшов до тренерки Віталії Ротар, і не розповідаючи, що я режисер, що я планую знімати фільм, почав брати у неї уроки з бігу. Розпитував її про легку атлетику. Вона розповідала, що теж колись була досить відомою спортсменкою до травми, а зараз вона просто тренує.

Оксана могла б опустити руки, але вона долає перешкоди на своєму шляху і все-таки продовжує боротьбу за свою омріяну медаль.

Вона розповіла мені всі нюанси щодо низького старту, високого старту. Це дуже технічні моменти для того, щоб це виглядало наближеним до реальності. Тобто, як ти ставиш руку, яке покриття в дорожки, яка дистанція. Це все дуже важливо і Віталія мені допомогла в цьому.

Оксана Ботурчук: Сергій ставив дуже багато питаннь. «А як виводять на доріжки?», «А чи може тут бути отак?». Вони ще коли розглядали варіант травми то запитували, як вона відбувається. Він дуже переймався, що якщо дивитимуться професійні спортсмени, то щоб вони не сказали: «Так не буває, це якесь кіно».

Про зір

Сергій Чеботаренко: Перед тим, як почати роботу над фільмом, варто зрозуміти, що там взагалі відбувається. Одних слів і європейської експертизи, яка оцінює зір перед паралімпіадами, – замало. Я не розумів наскільки погано вона бачить. Тому, я пішов до офтальмолога й попросив зробити мені лінзи з такими ж показниками, як у неї.

Їх мені зробили, я вийшов на вулицю й зрозумів, що це дуже важко.

Наталя казала, що Оксана в побуті нормальна людина й ніхто ніколи не здогадається, що вона погано бачить – це лише тому, що вона в тому домі живе вже 20 років.

І якщо ви в своїй квартирі зав’яжете собі прозорим целофаном очі, ви теж за день вдома будете нормально орієнтуватись. Але що стосується нових локацій, якщо виходиш на нову вулицю, це вже складніше – бо все розмито, все в плямах.

Я можу розповісти, як приблизно це виглядає. Якщо ви візьмете пляшку води – повну чи порожню – й притулите до очей, то це буде приблизно те ж відчуття, що і в неї.

Тут ще питання толерантності нашого суспільства, наприклад. В фільмі є сцени, де Оксана сама намагається йти вулицею й перехожі не розуміють, що в неї проблеми з зором. На жаль, наше суспільство зараз не надто толерантне. І якщо хтось штовхне тебе плечем, ти одразу будеш проявляти агресію й нарікати. А насправді в людини можуть бути проблеми із зором, і він не чітко вас бачить. Це дуже важливо й ми багато таких тем зачіпаємо в фільмі, незважаючи на те, що цей фільм є комерційним.

Про булінг

Сергій Чеботаренко: Ми піднімаємо цю тему, бо я вважаю, що дитяче і юнацьке насилля – це дуже важливо в нашому суспільстві зараз. Там є конфліктна лінія двох дівчат.

Оксана Ботурчук: Це більше домальовка, але були в оцьому юнацькому віці у спортсменок конфлікти – ділили хлопців, результати. Через заздрість могли відбуватись якісь з’ясування стосунків. Але це було не стосовно мого поганого зору, а через дівчачі стосунки.

Колеги по команді мене навпаки дуже підтримували. Якщо я не бачила 10 метрів чи 20, ми робили пробіжки, то хтось мені міг підказати. Найчастіше це була сестра Олена. Якщо її не було, то мене й додому могли провести.

Про момент аварії

Сергій Чеботаренко: Ми не прив’язуємось до конкретних дат. Ми перебуваємо у нашому часовому просторі, але не говоримо про це. Тут вже глядач сам додумає, що йому потрібно.

Оксана Ботурчук: Мені було 13 років. Ми їхали від бабусі із сестрою, яка була на рік молодша за мене, й батьками. Ми від’їхали десь 200 кілометрів, це було під Вінницею, біля міста Немирів. Це було лобове зіткнення, й ми всі в машині зомліли. А коли прийшли до тями, тато дістав мене з машини. Я взагалі не орієнтувалася у просторі й звернулася до нього: «Татусю, я нічого не бачу». Коли вже доставили нас до лікарні, в реанімацію, то мене почали рятувати лікарі. Зір почав частково відновлюватись. Наскільки вони змогли допомогти мені, настільки він повернувся. Повної корекції я не маю, навіть якщо зробити операцію, бо була дуже сильна травма голови.

Про те, чому в кожному українському фільмі має бути Станіслав Боклан

Сергій Чеботаренко: Кастинг тривав досить довго. А українському кіно ж не сто років. А особливо його новій хвилі. Тому, звісно ж, ми дивились на людей, які зімались в повнометражних фільмах.

В нашому касті, я вважаю, ми зібрали не просто всіх селебрітіз, які були, щоб забезпечити збори. Ми підібрали дійсно тих самих людей на свої місця.

Тренер Лілія Ребрик – вона була однією із десяти кандидатів на цю роль. І реально вона підходила найкраще. Незважаючи на те, що вона супер публічна, у неї крутий інстаграм і крута соціальна активність.

Ахтем Сеітаблаєв – неймовірний актор, це всі знають. Тому, ми дуже раді, що він погодився грати одну з ролей.

А що стосується Станіслава Боклана: ми переглянули багато кандидатур. Він хороший актор, він може просто сидіти в кадрі, нічого не робити і це буде неймовірно. І візуально він теж схожий на тренера Сорочана, якого він грав. Ця візуальна схожість, яка в них є, вона навіть трохи лякає.