БАТЬКО ЗАМIНИВ МАТIР СВОЇМ ЧОТИРЬОМ ДОНЬКАМ
Десять років тому в дім Володимира Мартинчука ввірвалися одночасно неймовірна радість і непоправне горе…
Десять років тому в дім Володимира Мартинчука ввірвалися одночасно неймовірна радість і непоправне горе.
Вікторія ЛЕВЧУК
Тридцятирічний Володимир сяяв від щастя, дізнавшись, що він вдруге стане батьком. На той час Володимир із дружиною Наталею жили в селі Копачів Володимирецького району на Рівненщині. Молоде подружжя вчителювало у місцевій школі, виховувало донечку Машу…
Народжувала Наталя у Рівному. Володимир до цих пір пам’ятає той день, 26 жовтня, із найменшими подробицями.
— Коли Наталі робили кесарів розтин, я не знаходив собі місця від хвилювання, — розповідає Володимир. — Згодом вийшла медсестра і, запитавши, чи я Мартинчук, сказала: «Вітаю, у Вас двоє дівчаток».
— Як дівчаток? — запитав спантеличений батько. — мають бути хлопчики.
Не встиг Володимир прийти до тями від почутої новини, як інша медсестра принесла наступну: «У Вас не двійня, а трійня!»
Дівчатка народилися із нормальною вагою і зростом, кожна важила приблизно два кілограми. Щаслива Наталя жартувала: «Як Володя справлятиметься з п’ятьма бабами?» Подружжя Мартинчуків радісно обдзвонювало близьких і знайомих, повідомляючи щасливу новину. 28-річна Наталя тішилася донечками, не підозрюючи, що доля відвела їй на радість всього два дні…
ПОМЕРЛА НА 90-ЙДЕНЬ ПІСЛЯ ПОЛОГІВ
На другий день після пологів у Наталі Мартинчук стався крововилив у мозок, що привело до розвитку коми. Медики заспокоювали Володимира, що все налагодиться, але лікування не приносило жодних результатів. Родина зверталася до лікарів, цілителів, замовляли молебні в храмах. „Хіба можуть троє новонароджених залишитися без матері?” — із болем думав Володимир.
На дев’яностий день після пологів Наталя померла, не приходячи до свідомості. За два тижні до її смерті зупинилося серце, не витримавши горя, у Володимирового батька.
— Якби не діти і віра в Бога, не знаю, чи вистояв би тоді, — говорить Володимир Мартинчук. — За клопотами про донечок не мав часу жаліти себе. Необхідно було вирішувати житлову проблему, адже потрібно було кудись забирати дітей із лікарні, а в селі залишився лише недобудований дім. Саме тоді на допомогу Володимиру прийшов тодішній перший заступник голови облдержадміністрації Валентин Крока, який сприйняв біду молодого батька як власну.
— Саме пан Валентин допоміг добитися, щоб мені у Рівному виділили квартиру, — розповідає Володимир Мартинчук. — Щоправда, один із чиновників намагався відрадити його від такого рішення, мовляв, за це нам ще може влетіти.
Крім того, пан Валентин допоміг Володимиру працевлаштуватися, взявши його своїм помічником.
Із лікарні дівчаток Володимир забрав у нову квартиру. Він залишився сам із чотирма дітьми.
„Як жити далі?” — розмірковував чоловік. Родичі пропонували свою допомогу у догляді за малечею. Звичайно, були й такі, що радили здати дітей у дитбудинок і почати нове життя. Одного разу прийшла жінка і запропонувала… щоб Володимир віддав їй двох дівчаток, мовляв, все одно з ними не справишся. Реакція батька у таких випадках була одна: він рішуче вказував «доброзичливцям» на двері.
ІМЕНА ДІТЯМ ДАВ СВЯЩЕНИК
Зайнятий щоденними клопотами і турботами, батько й не думав над тим, як назвати дівчаток. Тому імена Віра, Надія і Любов дівчаткам дав священик під час хрещення.
Доглядати за дівчатками в перші дні допомагала двоюрідна сестра Галина, а коли жінка поїхала додому ( у неї самої було двоє маленьких дітей), батько вперше залишився один із дітьми.
— Я добре пам’ятаю ту ніч, коли я залишився у квартирі один із донечками, — говорить Володимир. — Дівчаткам тоді було по п’ять місяців. Зізнаюся, моторошно було від усвідомлення відповідальності, від недосвідченості.
Довелося Володимиру пригадувати навики, які вони із дружиною набули, коли народилася старша Маша. Пригадував, як робили доньці компреси на животик. От тільки замість спиртових компресів тато притуляв донечку до себе, зверху клав подушку і таким чином зігрівав. Поки всім трьом зробить такий компрес, вже й на роботу пора. А ще ж потрібно було встигнути погодувати, покупати дітей.
Дівчатка підростали, згодом стали ходити, говорити. До процесу виховання дітей Володимир ставився дуже серйозно, ніколи не дозволяв їх балувати, брати на руки, а тим паче жаліти.
— Дівчатка хоча й трійнята, все ж вони досить різні. Віра і Надя зовні схожі, а Люба трішки відрізняється від них, — говорить батько. — Я намагаюся їх вдягати в однаковий одяг, лише різного кольору.
Нині дівчатка навчаються у четвертому класі, гарно малюють, співають. Справжнім прикладом для наслідування дівчаток є їхня старша сестричка Маша, яка досить добре вчиться у школі, виборює призові місця на олімпіадах, займається самбо.
ВИХОВУВАТИ ЧОТИРЬОХ ДОНЬОК ВАЖЧЕ,НІЖ 11 ФУТБОЛІСТІВ
У 2003 році Володимир Мартинчук став переможцем всеукраїнського конкурсу «Гордість країни» в номінації «Сімейна історія» і був нагороджений поїздкою в Мілан на футбольний матч за участю Андрія Шевченка.
— Спочатку я не повірив, що запрошення в Мілан — це реальність, — пригадує Володимир Мартинчук, — думав, що це рекламний трюк журналістів. Але коли переконався, що це правда, був неймовірно щасливий, адже я футбольний фанат. В той день «Мілан» грав із «Пармою», вигравши із рахунком 3:1. В цьому матчі Андрій Шевченко забив свій 19 гол у сезоні.
Згідно з попередньою домовленістю після матчу мала відбутися зустріч Володимира із Андрієм Шевченком на заміській базі «Мілана».
— Цікаво, що коли ми під’їхали до воріт, начальник охорони, вислухавши звідки я, сказав чистою українською мовою: «Добрий день», — розповідає Володимир. — А коли на стадіоні ми із гідом розмовляли українською, вболівальники, почувши нашу мову, вигукували: «Україна! Шева! Бравіссімо!»
На розмову із Шевченком організатори виділили п’ять хвилин, але чоловіки спілкувалися більш як півгодини.
— Виховувати чотирьох доньок набагато важче, ніж одинадцятьох футболістів на полі, — пожартував Андрій Шевченко.
Володимир Мартинчук став переможцем ще одного всеукраїнського конкурсу «Хто тебе надихає» і був удостоєний честі взяти участь у естафеті олімпійського вогню.
— Я щаслива людина, — говорить нині Володимир Мартинчук, — адже з такими доньками, як у мене, не може бути по-іншому. Ми з ними завжди разом, вони – сенс мого життя. Коли на літні канікули вони їдуть до дідуся з бабусею, мені їх дуже не вистачає.
І коли Володимир із донечками приходить на могилу до Наталі, дивлячись на них із небес, її душа посміхається…
Вікторія ЛЕВЧУК
Тридцятирічний Володимир сяяв від щастя, дізнавшись, що він вдруге стане батьком. На той час Володимир із дружиною Наталею жили в селі Копачів Володимирецького району на Рівненщині. Молоде подружжя вчителювало у місцевій школі, виховувало донечку Машу…
Народжувала Наталя у Рівному. Володимир до цих пір пам’ятає той день, 26 жовтня, із найменшими подробицями.
— Коли Наталі робили кесарів розтин, я не знаходив собі місця від хвилювання, — розповідає Володимир. — Згодом вийшла медсестра і, запитавши, чи я Мартинчук, сказала: «Вітаю, у Вас двоє дівчаток».
— Як дівчаток? — запитав спантеличений батько. — мають бути хлопчики.
Не встиг Володимир прийти до тями від почутої новини, як інша медсестра принесла наступну: «У Вас не двійня, а трійня!»
Дівчатка народилися із нормальною вагою і зростом, кожна важила приблизно два кілограми. Щаслива Наталя жартувала: «Як Володя справлятиметься з п’ятьма бабами?» Подружжя Мартинчуків радісно обдзвонювало близьких і знайомих, повідомляючи щасливу новину. 28-річна Наталя тішилася донечками, не підозрюючи, що доля відвела їй на радість всього два дні…
ПОМЕРЛА НА 90-ЙДЕНЬ ПІСЛЯ ПОЛОГІВ
На другий день після пологів у Наталі Мартинчук стався крововилив у мозок, що привело до розвитку коми. Медики заспокоювали Володимира, що все налагодиться, але лікування не приносило жодних результатів. Родина зверталася до лікарів, цілителів, замовляли молебні в храмах. „Хіба можуть троє новонароджених залишитися без матері?” — із болем думав Володимир.
На дев’яностий день після пологів Наталя померла, не приходячи до свідомості. За два тижні до її смерті зупинилося серце, не витримавши горя, у Володимирового батька.
— Якби не діти і віра в Бога, не знаю, чи вистояв би тоді, — говорить Володимир Мартинчук. — За клопотами про донечок не мав часу жаліти себе. Необхідно було вирішувати житлову проблему, адже потрібно було кудись забирати дітей із лікарні, а в селі залишився лише недобудований дім. Саме тоді на допомогу Володимиру прийшов тодішній перший заступник голови облдержадміністрації Валентин Крока, який сприйняв біду молодого батька як власну.
— Саме пан Валентин допоміг добитися, щоб мені у Рівному виділили квартиру, — розповідає Володимир Мартинчук. — Щоправда, один із чиновників намагався відрадити його від такого рішення, мовляв, за це нам ще може влетіти.
Крім того, пан Валентин допоміг Володимиру працевлаштуватися, взявши його своїм помічником.
Із лікарні дівчаток Володимир забрав у нову квартиру. Він залишився сам із чотирма дітьми.
„Як жити далі?” — розмірковував чоловік. Родичі пропонували свою допомогу у догляді за малечею. Звичайно, були й такі, що радили здати дітей у дитбудинок і почати нове життя. Одного разу прийшла жінка і запропонувала… щоб Володимир віддав їй двох дівчаток, мовляв, все одно з ними не справишся. Реакція батька у таких випадках була одна: він рішуче вказував «доброзичливцям» на двері.
ІМЕНА ДІТЯМ ДАВ СВЯЩЕНИК
Зайнятий щоденними клопотами і турботами, батько й не думав над тим, як назвати дівчаток. Тому імена Віра, Надія і Любов дівчаткам дав священик під час хрещення.
Доглядати за дівчатками в перші дні допомагала двоюрідна сестра Галина, а коли жінка поїхала додому ( у неї самої було двоє маленьких дітей), батько вперше залишився один із дітьми.
— Я добре пам’ятаю ту ніч, коли я залишився у квартирі один із донечками, — говорить Володимир. — Дівчаткам тоді було по п’ять місяців. Зізнаюся, моторошно було від усвідомлення відповідальності, від недосвідченості.
Довелося Володимиру пригадувати навики, які вони із дружиною набули, коли народилася старша Маша. Пригадував, як робили доньці компреси на животик. От тільки замість спиртових компресів тато притуляв донечку до себе, зверху клав подушку і таким чином зігрівав. Поки всім трьом зробить такий компрес, вже й на роботу пора. А ще ж потрібно було встигнути погодувати, покупати дітей.
Дівчатка підростали, згодом стали ходити, говорити. До процесу виховання дітей Володимир ставився дуже серйозно, ніколи не дозволяв їх балувати, брати на руки, а тим паче жаліти.
— Дівчатка хоча й трійнята, все ж вони досить різні. Віра і Надя зовні схожі, а Люба трішки відрізняється від них, — говорить батько. — Я намагаюся їх вдягати в однаковий одяг, лише різного кольору.
Нині дівчатка навчаються у четвертому класі, гарно малюють, співають. Справжнім прикладом для наслідування дівчаток є їхня старша сестричка Маша, яка досить добре вчиться у школі, виборює призові місця на олімпіадах, займається самбо.
ВИХОВУВАТИ ЧОТИРЬОХ ДОНЬОК ВАЖЧЕ,НІЖ 11 ФУТБОЛІСТІВ
У 2003 році Володимир Мартинчук став переможцем всеукраїнського конкурсу «Гордість країни» в номінації «Сімейна історія» і був нагороджений поїздкою в Мілан на футбольний матч за участю Андрія Шевченка.
— Спочатку я не повірив, що запрошення в Мілан — це реальність, — пригадує Володимир Мартинчук, — думав, що це рекламний трюк журналістів. Але коли переконався, що це правда, був неймовірно щасливий, адже я футбольний фанат. В той день «Мілан» грав із «Пармою», вигравши із рахунком 3:1. В цьому матчі Андрій Шевченко забив свій 19 гол у сезоні.
Згідно з попередньою домовленістю після матчу мала відбутися зустріч Володимира із Андрієм Шевченком на заміській базі «Мілана».
— Цікаво, що коли ми під’їхали до воріт, начальник охорони, вислухавши звідки я, сказав чистою українською мовою: «Добрий день», — розповідає Володимир. — А коли на стадіоні ми із гідом розмовляли українською, вболівальники, почувши нашу мову, вигукували: «Україна! Шева! Бравіссімо!»
На розмову із Шевченком організатори виділили п’ять хвилин, але чоловіки спілкувалися більш як півгодини.
— Виховувати чотирьох доньок набагато важче, ніж одинадцятьох футболістів на полі, — пожартував Андрій Шевченко.
Володимир Мартинчук став переможцем ще одного всеукраїнського конкурсу «Хто тебе надихає» і був удостоєний честі взяти участь у естафеті олімпійського вогню.
— Я щаслива людина, — говорить нині Володимир Мартинчук, — адже з такими доньками, як у мене, не може бути по-іншому. Ми з ними завжди разом, вони – сенс мого життя. Коли на літні канікули вони їдуть до дідуся з бабусею, мені їх дуже не вистачає.
І коли Володимир із донечками приходить на могилу до Наталі, дивлячись на них із небес, її душа посміхається…