Він — симпатичний, добре одягнений молодий чоловік. З вигляду йому десь під тридцять. У Центр профілактики і боротьби зі СНІДом прийшов разом з матір’ю...
Він — симпатичний, добре одягнений молодий чоловік. З вигляду йому десь під тридцять. У Центр профілактики і боротьби зі СНІДом прийшов разом з матір’ю.
– Коли у медичний заклад дорослих людей супроводжують батьки, то причина, очевидно, серйозна? – Син у мене — єдина дитина, і я усе життя живу тільки заради нього. Коли довідалась, що син ВІЛ-інфікований — це був шок. – Прийнято вважати, що ВІЛ-СНІД — хвороба неблагополучних людей. – Родина наша нормально забезпечена. І ми, і батьки мої — освічені, матеріально забезпечені люди. Син ріс у великому місті, спробував наркотики — затягнуло. На Волинь переїхали, щоб вирвати хлопця з того середовища, змінити обстановку, оточення. Потім одна біда потягла за собою іншу: брав участь у крадіжці, взяв на себе вину, потрапив у колонію. Три роки відбував покарання, захворів там на туберкульоз. Я біля тієї колонії усі стежки витоптала, передачі носила. Усе, що було необхідно, робила, аби сина вилікувати. А потім, коли звільнявся, з’ясувалось, що він ВІЛ-інфікований. – А як в лікарні ставляться до хворих з ВІЛ-інфекцією? – Синові дали окрему палату. Лікарі знали, що він інфікований, медсестри, напевне, теж. Але ніхто на цьому не акцентував уваги. Всі нормально ставились. Інша річ, що організм не піддавався лікуванню, ні таблетки, ні уколи не допомагали. І я, на свій страх і ризик, забрала сина додому, ледь виходила після якоїсь інфекції. Саме тому ми й приїхали, щоб зробити імунограму, з’ясувати, наскільки в нього постраждав імунітет, чи не потрібне якесь спеціальне лікування. – Традиційно люди без особливого співчуття ставляться до ВІЛ-інфікованих, вважаючи, що вони розплачуються за пристрасть до наркотиків, за розпусту. Чи знають про діагноз знайомі, друзі? – Найближчі нам люди знають про цю біду і намагаються підтримати. А з чужими не ділимось. По телевізору розповідали, як, буває, травлять такі сім’ї, не дають їм жити. Це дуже страшно. Ніхто не задумується, що в кожній родині може трапитися подібне нещастя. – З наркотиками вже покінчено? – Син тепер став іншим, весь час вдома, багато читає. Нам радили поїхати у монастир до монаха, який був у юності наркозалежним, але переборов хворобу і присвятив своє життя Богу. Думаю, розмова з такою людиною дала б нам якусь духовну опору. – Напевне, вас не раз мучила думка, чому саме з вашою дитиною це трапилося? – Я не знаю, чому нам Бог послав таке випробування. Часто себе запитую, чи немає у цій біді і моєї вини. Хоча син у нас мав все, про що багато хто з його ровесників тільки мріяв, і автомобіль мав, і права водія, і в домі був достаток. – У великих містах ВІЛ-інфіковані люди об’єднуються, спілкуються, а буває, і одружуються, народжують дітей. – Можливо, колись і ми звернемось до якогось реабілітаційного центру, можливо, син схоче познайомитись з людьми, які мають таку ж хворобу. Але зараз він до цього не готовий. А я єдине прошу у Бога, щоб син жив, і готова віддати для цього усі свої сили.
