Йому перелили 16 літрів крові, ампутували ногу, а сьогодні боєць на протезі танцює сальсу - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.93
Йому перелили 16 літрів крові, ампутували ногу, а сьогодні боєць на протезі танцює сальсу

Хлопець на протезі не просто добре танцює — він без перебільшень «запалює» танцпол.

Maksim Belousov

Йому перелили 16 літрів крові, ампутували ногу, а сьогодні боєць на протезі танцює сальсу

В зоні АТО 19-річний боєць Дмитро Краслянський отримав важкі поранення. Був 30 днів без свідомості. Переніс десятки операцій

Він спробував на смак справжню боротьбу і переміг. Боєць важко поранений 2014-го. Історія хвороби - сотні потертих сторінок. Великий осколок у потилиці, осколки в животі. Висока ампутація правої ноги, осколкові переломи лівої ноги. Вижив, створив сім'ю, відкрив кав'ярню, йдеться на сторінці Фейсбук.

Maksim Belousov

Діма Краслянський, здавалося б, звичайний хлопець. Але це лише на перший погляд. Насправді він той, що став своєрідним символом майбутньої перемоги. Хоча починалося все просто: «За освітою я кухар, але так склалося, що до війни працював в Києві вантажником на ТОВ «МТІ» і на спорткомплексі «Чайка», – каже Діма. – Мене призвали 20 березня 2014 року, це була перша хвиля мобілізації. Я особисто на Майдані не був, та слідкував за подіями й розумів, чим це обернеться для мене – знав, що мене призвуть, бо строкову службу проходив у внутрішніх військах, знаю, як поводитись зі зброєю. На той час призивали вибірково, і коли друзі дізнались, що я все таки йду, серед них були такі, що запитували «Для чого ти йдеш?», інші говорили, що молодець, були й такі, які реагували нейтрально: «Ну призвали, то призвали». Ще перебуваючи на Половецькому полігоні та в Житомирі, ми з хлопцями думали, що нас відправлять в Крим, а відправили все-таки на Донбас. Туди ми потрапили на початку квітня 2014, тоді ще особливих бойових дій не було. Особисто для мене бойові дії почалися 9 травня біля РУВД м. Маріуполь, а потім була Савур-Могила».

Саме там Діма відсвяткував свій 24-й день народження. Звідти телефонував мамі і розповідав їй історії про те, як зловили зайця та смажать шашлик. А в той час йшли жорстокі бої: «Там мене поранили. Був мінометний обстріл, спочатку на нас вийшов Стрєлков, ми трьома танками відбили атаку, це було 16 липня. 17-го збивають малазійський «Боїнг» неподалік від нас, за 6 км від нашого блок-поста, і 18-го липня вже накрили нас. Тоді вже кільце було замкнене і ми опинились у великому котлі. Атака була раптовою. Пам’ятаю, що перші 3 міни пролетіли повз, а від вибуху четвертої впав я і мій товариш Руслан. В мене були перебиті ноги, Руслан був мертвий».

Хлопець на протезі не просто добре танцює — він без перебільшень «запалює» танцпол.

Діма лежав, стікаючи кров’ю, а обстріл продовжувався. Лише коли все стихло, побратими витягли його з окопу і повезли в госпіталь. Дорогою, щоб не знепритомніти, співав гімн України. Через больовий шок навіть не відчував, що осколками посікло не лише ноги, а й голову, але співав. Лише в госпіталі, коли намагався вимовити своє прізвище і не виходило, зрозумів, що ситуація серйозніша, ніж здавалося. Вивозили раненого Дмитра із території активних обстрілів понад 14 годин, він втратив багато крові, через відмерлі тканини праву ногу довелося повністю ампутувати. Серйозне поранення в голову ввело хлопця у стан коми. Лікування проводили лікарі обласної клінічної лікарні ім. Мечнікова у Дніпрі. Потім Дмитра перевезли до головного військового клінічного госпіталю Міністерства Оборони України в Києві. «Ніхто не давав шансів на моє одужання. Місцеві лікарі розводили руками, переконуючи маму, що в кращому випадку я буду «овочем»» — із болем згадує Діма.

На щастя, тоді допомагати ушпиталеним військовим почали німці. На початку вересня Діму у стані коми забрали до Німеччини в місто Кобленц. Завдяки зусиллям та професіоналізму німецької медицини хлопець швидко вийшов із коми, але через пошкоджену судину, що відкачує зайву рідину із голови та надвисокий тиск головного мозку знову потрапив у стан штучного сну. «Рівно рік і два місяці я був на чужині. Німецькі лікарі не просто поставили мене на ноги, — вони навчили мене заново їсти, говорити, прагнути жити, — розповідає Діма. — Замість частини черепа у мене тепер пластина, на лівій нозі частково нарощена кістка, права сторона обличчя була паралізована, око довгий час зовсім не закривалося. Загалом я пережив 28 операцій! Все це досі дає про себе знати, але зараз я повноцінно ходжу за допомогою протезу правої ноги. Все частіше роблю це без допомоги палиці!», — радіє особистим подвигам той, на кому поставили хрест українські лікарі.

«Перебування в АТО, поранення, тривале лікування – мене це все дуже сильно змінило. Я став впертішим, жага до життя стала більшою. І правильність – я почав розуміти, як треба жити. Точно не так, як жив до цього. Я б не починав ні палити, ні пити. Навіть пива. От як зараз – вже 2 роки алкоголю не вживаю взагалі» – каже Діма. - Війна затягує дуже сильно. Минуло вже стільки часу, а я ще й досі дуже сильно хочу повернутись туди – в мене там залишилось дуже багато друзів, яких я знав. Вони там загинули. Багато «300-х». Хочеться повернутись і не те, щоб помститися, просто хочеться справедливості – я ж не прийшов в Російську Федерацію з криками: «Давайте тут УКРеенер робити!», я жив на своїй землі. І тут таке, як же всидіти і спокійно дивитись на це?» Нові знайомі, коли дізнаються про мою війну, дуже по різному реагують. Ось недавно в себе в лікарні проходив комісію, і один з відвідувачів мені відразу каже: «Ви не праві, що пішли на Донбас!», там ще пенсіонер якийсь поруч сидів і почав твердити, що, мовляв, чому ми пішли проти братського народу. Я й кажу їм: «Мені більші брати німці – вони мене склали по частинках, в той час як ті, про кого ви говорите, ніколи не були й не будуть мені братами, зробили все можливе, щоб мене знищити». Але, звичайно, не всі так реагують. Таке життя. До усього потрібно звикнути, але, чесно кажучи, це важко.

Діма не з тих людей, які сидітимуть склавши руки і дивитись на те, що відбувається навколо них. Він з тих, хто попри все не втрачає свого оптимізму і віри в майбутнє: «Плани на життя – відкрити свою справу. Моя мрія – дитяче кафе. Хочеться, щоб добра було більше, а не тільки алкоголь в барах. Хочеться, щоб діти звикали до культури з дитинства. Коли був в Німеччині, я побачив як люди відпочивають. Хочу, щоб і в Україні так було».

«Нам потрібна більше не психологічна реабілітація, – каже Діма,– а відпочинок, від шуму, від гаму. Спокій треба, поїхати десь в ліс, в санаторій. І спілкування. Правильне спілкування. Я спілкуюсь із тими, з ким знаю, що можу говорити на будь-яку тему. В мене організм, можна сказати, сам фільтрує – розумію, що мені нема про що розмовляти з людиною і вона якось сама по собі відходить. Сам не знаю чому. Але це добре.

Тоді, після ампутації ноги, кохана дівчина залишила Дмитра без пояснень. Попри І групу інвалідності, як повернувся додому із лікування, познайомився з іншою дівчиною: «Ми вже рік разом. Може, це й банально, та я не уявляю свого життя без неї — це було кохання з першого погляду для нас обох! 

«Я б не ходив на протезі, якби не спорт», — каже Дмитро. Три рази на тиждень у одному із бориспільських спортзалів Діма займається різними видами тренувань. Каже, що програму розробив сам за прикладом відомих тренерів. «Займаюся півтори-дві години на день, кожного разу над іншою групою м’язів. Знаю, щоб управляти протезом, мої м’язи мають бути сильними, та й для загального здоров’я це корисно — пояснив Дмитро. — До війни я курив, як усі чоловіки, полюбляв пиво, а зараз веду здоровий спосіб життя». 

Запальна кубинська сальса тепер стала частиною Діминого життя. Хлопець на протезі не просто добре танцює — він без перебільшень «запалює» танцпол. Потрапив на уроки танцю Дмитро випадково — запросили столичні волонтери взяти участь у підготовці концерту, який проходитиме у КМДА до цьогорічного Дня захисника. «Спочатку я мав танцювати вальс, але для мене це все одно, що для рок-музиканта «попса», — сміється хлопець. Не хочу вихвалятись, але всі говорять, що ми з партнеркою — найкраща пара на паркеті!».