Його серце до останнього удару було віддане Україні

Я мав таке щастя — ​чимало літ знати й спілкуватися з цим неординарним чоловіком. Він давно став легендою Волині, адже створив один із найкращих аматорських театрів у селищі Колки. Цей колектив гастролював у багатьох містечках та селах нашого краю. У січні 2018-го під рубрикою «Ті, що тримають небо» ми розповідали про невтомного патріота у матеріалі «Спротив» Петра Мосійчука». Під такою назвою якраз вийшли каторжанські спогади колківського режисера. Яскравий документ страшної епохи. Наша розмова тривала кілька годин, і на завершення Петро Трифонович передав один примірник для редакційної бібліотеки з таким автографом: «Дарую свою книгу нині моїй улюбленій «Волині» і її чудовому колективу. З повагою — ​автор». Він був великим шанувальником і прискіпливим читачем нашої газети

«Ну, сука, ти лежиш, а я на тобі стою»

У його неймовірній біографії мене особливо вражає один момент — ​про табірну мрію юного каторжанина. Адже боротися проти совєтів Петро Мосійчук вирішив після страшної трагедії, коли у січні 1944-го червоні партизани Бринського вбили батька і двох рідних дядьків.

— То за що мені було любити радянську владу? — ​часто повторював Петро Трифонович.

Знайшовши кілька однодумців, він створив у Годомичах підпільну молодіжну організацію. Але все закінчилося трагічно. Один із патріотів похвалився повстанцям, котрі зайшли до хати, що також бореться проти совєтів. Насправді це були бійці спецзагону енкаведистів. Вони видавали себе за бандерівців.

8 березня 1948-го року 17-літнього Петра заарештували. Через два місяці відбувся суд: всім учасникам молодіжної підпільної організації дали по 25 літ і відправили на каторгу. Петру Трифоновичу пощастило, адже якраз відмінили смертну кару, таким чином він залишився живим. Саме тоді у нього народилася мрія. Може, вона додавала сил, щоб витримати всі випробування. Впертий поліщук таке задумав…

8 березня 1948-го року 17-літнього  Петра заарештували. Через два місяці відбувся суд: всім учасникам молодіжної підпільної організації дали по 25 років і відправили на каторгу.

— Тільки потрапив у табір, то мріяв побувати на могилі Сталіна. Хоча тоді ще «вождь усіх народів» був живий, — ​якось із усмішкою згадував цю історію пан Мосійчук. — ​Минули роки. Здох Сталін, зняли Хрущова. Вже у часи «дорогого Леоніда Ілліча Брежнєва» наш театр став переможцем в обласному конкурсі. Ми тоді показали виставу Василя Бикова «Піти й не повернутися». Мене як керівника преміювали десятиденною поїздкою у Москву. У театрах радянської столиці відвідав 15 вистав. Побував у мавзолеї, побачив Леніна. Тоді тільки таким чином можна було потрапити до Кремлівської стіни, де поховані комуністичні вожді. Підійшов до пам’ятника на могилі Сталіна і сказав: «Ну, сука, ти лежиш, а я на тобі стою». І пішов — ​мрія збулася. Все-таки я виграв той двобій.

«Не згадати про патріотів, які віддали свої життя за нашу незалежність, було б злочином»

Під час нашої останньої розмови пан Петро жартував:

— Іноді сам дивуюся, як я довго живу. Бувало, потрапляв у такі катавасії, що не було шансів. Але, видно, не прийшла пора. Ще не завершив усіх справ на цій грішній землі.

Він дуже хотів поділитися своїми спогадами про табірні етапи. І з притаманною йому енергією взявся до роботи. У деталях та подробицях складалася каторжанська мозаїка. Так народився «Спротив» — ​солідний том на 320 сторінок із ілюстраціями та архівними знімками.

І наголошував, що це не тільки спогади очевидця про радянську репресивну машину, яка безжально знищувала людей. Головна мета книжки — ​розповідь про тих патріотів, яких він особисто знав. Не згадати їх — ​злочин перед нащадками. Скільки авторові довелося почути різних історій під час своїх табірних поневірянь. Завдяки чіпкій пам’яті їх вдалося зберегти, адже тих людей уже немає на цьому світі.

Закінчуються ці щирі та відверті спогади тим, як 23-літній юнак повертається в рідне село Годомичі. З каторжної зони він прибуває у велику зону, котра іменується Радянським Союзом.  

Детально описано Норильське повстання, учасником якого був Петро Мосійчук. І закінчуються ці щирі та відверті спогади тим, як 23-літній юнак повертається в рідне село Годомичі. З каторжної зони він прибуває у велику зону, котра іменується Радянським Союзом. За плечима вже стільки всього, що іншому забракло б цілого життя.

«Я стояв біля криниці, вдихаючи чистоту нічної весняної паморозі. Підняв очі до неба, а сніг сипав і сипав, умиваючи обличчя лагідною прохолодою. Світилося вікно старенької бідної хати, що чекала на мене довгих сім років…».

У розмові Петро Трифонович із вдячністю згадував, як троє синів допомогли йому видати книгу. Дизайнерське оформлення зробив відомий художник Ігор Мосійчук, котрий живе у Придністров’ї. Упорядники — ​народний артист України, головний режисер Тернопільського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Олег Мосійчук та архітектор Ярослав Мосійчук.

***

Дуже важливо, що залишилася для нащадків спадщина Петра Мосійчука — ​його спогади. Це тільки перша частина документальної трилогії. Тоді він завершив писати другу книгу — ​«Вітражі великої зони» — ​про життя після каторги. Сподіватимемося, що вона невдовзі побачить світ. Адже це буде найкращим пам’ятником для талановитого волинянина.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.