Особливі: проект британського фотографа про українських дітей-аутистів - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.93
Особливі: проект британського фотографа про українських дітей-аутистів

Марічка Паплаускайте

Бен Робінсон

Особливі: проект британського фотографа про українських дітей-аутистів

Щороку в Україні стає на 25% більше дітей з аутизмом. Такими є офіційні дані МОЗ. Лікарі ж говорять, що хвороба поширюється іще швидшими темпами. Звісно, ця проблема не лише українська — у США, наприклад, майже кожну 50-ту дитину нині визнають аутистом

Наша ж ситуація небезпечна тим, що досі в Україні не вистачає фахівців, які могли б вчасно поставити діагноз. А це, відтак, спричиняє проблему соціалізації таких дітей, пише The Ukrainians.

Перейнявшись проблемою, англійський фотограф Бен Робінсон розпочав фотопроект про дітей-аутистів, підопічних запорізької організації «Здолаємо разом», яка об’єднує батьків та дітей, хворих на аутизм. Їхні історії — унікальні, а водночас типові. Бо ж кожна сім’я, так чи інакше, стикається з типовими проблемами.  

Ольга Омельяненко 
мама Насті (5 років)

Наша Настуся була довгоочікуваною дитиною. Вона з’явилася на світ лише через три роки спроб завагітніти. Народилася — здорова за всіма показниками. Але дуже часто плакала й кричала. Ми ходили до багатьох лікарів, але всі вони казали: «З вашою дитиною усе гаразд». Тоді уже ми самі почали помічати, що доня не реагує на ім’я, не бавиться іграшками, постійно ходить туди-сюди і надто часто впадає в істерики. У рік і 11 місяців ми потрапили до психіатра, який і поставив діагноз — аутизм.

Здавалося, світ перевернувся. Цілий місяць від того дня я відчувала якусь усюдисущу порожнечу. Ну а далі шукала і шукала інформацію. Намагалася займатися з донькою сама, але вдавалося не надто. Тож звернулася по допомогу до фахівця із АВА-терапії. І почалися дива. Раніше мені здавалося неможливим навіть навчити мою дитину плескати у долоні, а тепер вона робила це. З’явилася надія. Я й сама навчалася на курсах ABA, аби краще розуміти Настю. Ми займаємось уже два з половиною роки, і Настуся робить успіхи — хоч невеликі й повільно, але все ж.

Катерина Ясинська
мама Гліба (5 років
)

Вагітність, пологи і перший рік життя пройшли легко і без особливих проблем. Коли ж Глібчик пішов — у рік і місяць — він відразу став ходити навшпиньки. Тоді ми звернули на це увагу терапевта, але у відповідь почули: «Нічого, переросте! Таке буває у багатьох дітей».

Наша ж ситуація небезпечна тим, що досі в Україні не вистачає фахівців, які могли б вчасно поставити діагноз.

Пізніше з’явилося іще багато тривожних симптомів: він не розумів зверненої мови, перестав учитися новому, відгукуватися на ім’я, і завжди по всьому стукав: простукував усі предмети, таким чином вивчаючи їх. Глібчик багато плакав — часто із незрозумілих нам причини.  Не дивився в очі, не помічав тварин і дітей. Згодом з’явився сміх у порожнечу, бродіння кімнатами. І багато інших дивних речей. 

У рік і сім місяців нам вперше сказали, що це може бути аутизм. І ми почали читати про цю хворобу усе, що знаходили. Я багато всього пробувала і вела записи. Глібчик ріс, а ми далі не знали напевне, що із ним, і як правильно діяти.

У два роки і одинадцять місяців нам нарешті підтвердили діагноз. І він не став для мене трагедією: я боялася гіршого, а виявилося, що у моєї дитини всього-на-всього аутизм! Тоді я вже знала безліч історій дітей, які перемогли цю хворобу. Треба лиш засукати рукава і знайти свій шлях.

Звісно, виходить іще далеко не все. Ми чекаємо справжнього прориву у мовленні, вчимося бути більш фізично спритними, грати з дітьми та іграшками правильніше. Але все ж Глібчик розвивається, і це величезний подарунок нам.

Олена Угуйноска
мама Дар’ї (13 років)

У 2005 році ми звернулися в неврологію з епіднападами. Після обстеження там лікарі поставили діагноз — дитячий аутизм. З 3 до 7 років ми час від часу відвідували неврологічний санаторій. Закінчили початкову школу на індивідуальному навчанні. Відвідуємо районний реабілітаційний центр. Даша не розмовляє.

Наші головні проблеми — це зайнятість і спілкування дитини. І, звісно, дуже турбує її майбутнє. Усе життя ж іще попереду.

Марічка Паплаускайте