За популярністю людиною номер один в Україні у ці дні, без сумніву, є 28-річна сумчанка Лілія Єфремова, яка у четвер на Олімпійських іграх в італійському Турині здобула бронзову медаль у біатлонному спринті і змусила заговорити про нашу державу...
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
За популярністю людиною номер один в Україні у ці дні, без сумніву, є 28-річна сумчанка Лілія Єфремова, яка у четвер на Олімпійських іграх в італійському Турині здобула бронзову медаль у біатлонному спринті і змусила заговорити про нашу державу.
За словами Лілі, інакше і не могло б статися, адже вона одна з небагатьох спортсменок у світі, за кого вболівають одразу у трьох країнах — в Україні, Білорусі та Росії – Усі вітали мене, особливо жіноча збірна Білорусі. Росіяни теж раділи за мене, говорили: “Ну, нарешті!” Першим мене, звичайно, телефоном привітав мій особистий тренер і чоловік Костянтин Вайгін. Потім президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак. А після нього вже й уболівальники. У мене вони є в усіх трьох країнах. Хочу подякувати всім, хто вірив у мене. Це наша з вами спільна медаль. — Ваша поява в українській команді викликала здивування: росіянка, яка опинилася в білоруській збірній не за власною ініціативою, а за запрошенням, переїжджає в Україну. Тоді навіть жартували, що це своєрідна компенсація за Олену Зубрилову (у четвер Зубрилова фінішувала п’ятою)... — У Білорусь мене справді запросили. Але незабаром перестала відчувати зацікавленість із боку керівництва збірної. Я занедужала: пролежала тиждень у лікарні й пропустила чемпіонат світу. Після цього про мене взагалі забули. Влітку 2003 року тренером української жіночої команди призначили білоруса Володимира Махлаєва. Він запропонував Костянтинові Вайгіну роботу сервісмена. Я не хотіла розлучатися з близькою людиною (на той момент ми вже були разом) і попросила, щоби він узяв мене із собою. Звичайно, спершу ми обговорили все з Володимиром Бринзаком. Він погодився прийняти мене. Почасти, напевно, саме тому, що команда була ослаблена втратою Олени Зубрилової. Мені дали українське громадянство, я почала виступати під прапором України. Костянтин порахував: для того, щоби займати гідні місця, мені потрібно скинути з результату близько хвилини. У функціональному плані у мене проблем не було, тому довелося чимало змінити у стрільбі. Я почала розуміти біатлон, зокрема суть стрільби, тільки коли почала працювати з Костянтином. Щоправда, плодів роботи довелося чекати два роки. – Але одна річ, як спортсмен сприймає свої, нехай навіть тимчасові невдачі, й зовсім інша – як це роблять оточуючі. Особливо, якщо враховувати, що цей спортсмен прийшов у збірну з іншої держави... – Негатив було відчутно. Щось на кшталт: навіщо сюди приїхали ці білоруски, тобто я та Іра Тананайко. Звісно, було неприємно. Спочатку навіть думала, що, може, справді займаю чиєсь місце. Але через півроку зрозуміла, що тим людям, чиє місце я нібито займаю, ще потрібно дорости до мого рівня... — А зараз де ви почуваєтеся вдома? — Навіть не знаю. У Росію приїжджаєш – чогось бракує. У Білорусі побудеш – тягне в Україну. Опиняєшся тут – знову додому хочеться. А де дім, не знаєш! Інакше кажучи, наша адреса – не дім, і не вулиця, а спорт (посміхається). Я починала займатися біатлоном у Чебоксарах. Буваю в рідному місті щороку: “закатуюся” після сезону. До того ж, там живуть мої батьки та дві старші сестри. У Білорусь їжджу складати сесію, навчаюся в інституті фізкультури в Мінську. Я вирішила не переводитися в український вуз. — Як гадаєте, ваш сьогоднішній успіх вплине якось на ваші подальші виступи, як на цій Олімпіаді, так і після неї? — На Олімпіаді, напевне, якось вплине, а що буде після Олімпіади, важко сказати. Адже після неї я планую взяти паузу, трохи відпочити. — Скільки триватиме ваш післяолімпійський відпочинок? — Рік — це точно. А там — подивимося, наскільки він затягнеться.
