Цілувати ці руки: які, в першу чергу копають, а вже потім – воюють… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.45 € 33.25
 Цілувати ці руки: які, в першу чергу копають, а вже потім – воюють…

Війну можна романтизувати або героїзувати. Але найголовніше, про що варто пам’ятати на мирній території, що це важка праця, піт і мозолі, кров і бруд.

Фото Віолетти Кіртоки

Цілувати ці руки: які, в першу чергу копають, а вже потім – воюють…

Бліндаж – це та сама могила, тільки більш-менш комфортна та облаштована. Ну і, може, трохи ширша і глибша, чим це необхідно, щоб спустити домовину. Рукотворний бліндаж, бо інакше його не зробити – хіба вкопати в землю металевий вагончик, але все одно потрібно видовбувати землю, робити накати з землі та колод, - це та могила, що якраз має подовжити життя під час війни. І подовжує. Чим краще закопаний в землю підрозділ, тим більша вірогідність, що бійці залишаться живими, тим далі від могили…

Лопата – найпоширеніша зброя армії, та й найчастіше використовувана. А як ще вгризатися в рідну землю, яку захищаєш? Трактор під носом у ворога копати не буде, бо по ньому відразу прилетить. А тихенько, завісившись маскувальною сіткою, сплетеною турботливими руками волонтерів, можна будуватися… Тільки це вгризання таке… Нікому не побажаєш. Літом степи перетворюються на каменюку, а восени та весною – це суцільна багнюка. Жирна, наліпаюча на взуття, чавкаюча, блискуча грязюка. Її неможливо потім віддерти від підошви черевиків, як не намагайся. Тому і розумієш, навіщо кожному бійцеві дві-три пари взуття, та й чоботи не завадять. Одними виданими державою берцями тут не відбудешся. Ці миємо, в цих по багнюці ходимо, ці – до командирів взувати. Модні виробники взуття ошаліли б від побаченого та можливостей застосувати свою уяву, пише Цензор.НЕТ.

Заходячи в бліндаж, відразу намагаєшся зняти взуття – навіть не найчистішу дерев’яну підлогу страшенно не хочеться додатково брудними. Бо тут живуть, працюють, цим дихають, намагаються підмести, відшкребти, вимити. Але й радісно вітаються: «Та перестаньте, заходьте. Чистіше не буде»… Кожна «свіжа» людина в цих підземеллях – на вагу свіжого повітря. А я дивуюся, як в черговому крихітному бліндажику для зв’язківців, в якому, проте, може розташуватися людей шість-вісім, мені пропонує чай-каву абсолютно чистенький світленький піхотинець. Таке відчуття, що він знає якийсь портал і депортувався сюди з салону краси – бритий, підстрижений, наче навіть пахне парфюмом… І я – киянка, яку стягнуло по сходинкам вниз вагою грязюки – десь по півтора кілограму на кожній нозі. Дивно, що тільки мої черевики замурзані – поки ми йшли по непроїзній дорозі від села, такого ж замурзаного, як моє взуття, до позицій батальйону, здавалося, я по шию в цьому чорноземі. «Як вони тут тримають оборону? Можна ж здуріти просто під час переходу від однієї точки до іншої», – думала я, чуючи вибухи та стрілкотню. Це були саме ті місця Луганщини, де наша армія, не дивлячись на всі складності місцевості, продвинулася вперед і тепер тримає оборону – ворог образився й активізувався. Але мій чистенький співрозмовник розпитує мене про все на світі, розказує про свої минулі ротації, про службу в… Конго, чим дивує ще більше. І не жаліється. І тут повертаються з позицій зовсім молоді офіцери: один тільки закінчив львівську академію і прийняв роту, а другий вже відбув в цих місцях декілька ротацій і «виріс» до заступника командира батальйону. У обох очі горять, азарт відчувається, волі до перемоги – море. І вже якось веселіше тупати назад, хоча і ковзаєш на цій родючій землі, як на ковзанці.

Війну можна романтизувати або героїзувати. Але найголовніше, про що варто пам’ятати на мирній території, що це важка праця, піт і мозолі, кров і бруд.

Щоб побачити ці очі, почути жарти і впевненість в тому, що роблять, що «не втомилися», сідаєш в здоровенний «Урал» – крім цього монстра до деяких місць інакше зараз ніяк не добратися. А навкруги – краса неймовірна. Місцевість схожа на спину величезного дракона, як я уявляю цих істот. Осьо на неї ми і карабкалися по глибоким коліям, залишеним тут важкою технікою. В закинутому селі, яке досить часто згадувалося раніше в військових зведеннях, нас очікувала така сама тепла зустріч, серйозні і жартівливі розмови, обговорення ситуації і плани на майбутнє…

По дорозі назад несподівано чуєш, що там, де вибухало і стріляло, є поранені. І вже з жахом уява малює, як в цю багнюку падає наш хлопчина, а за ним другий. І у обох – важкі поранення ніг. А уточнення додає – у обох відірвані ліві ноги. І ця земля стає ще дорожчою. І ще святішою. Ще через добу, дізнавшись, що загинула жінка-медик, розумієш, що сталося це саме в цих чорноземах, в тій багнюці… Свята багнюка, брудна робота, найкращі люди…

«Щось у вас не видно телевізійних груп, – дивуюся в одному з підрозділів. – Оно до інших їздять, щось знімають»… І чую у відповідь різке: «Та їздили. Але коли після загибелі прикомандированого до мого підрозділу бійця журналіст із скорботним виразом обличчя просив мене про коментар, я сказав: «Я все розкажу, але пообіцяй, що в ефір пустиш мої слова про те, що до цих пір країна не впорядкувала систему поховання бійців. І щоб гідно доставити загиблого родині, воєнком за свої гроші купив домовину та все необхідне, бо ніяк не могли вирішити, хто мав виділити на це кошти… Мене від злості аж колотило. Телевізійник мене вислухав, і сказав: я зніму, але в ефірі цього не буде, сам розумієш. «Тоді ти нічого не знімеш», – а як я міг відповісти в цій ситуації? Тепер до мене на позиції телевізійні групи не приїжджають»… Це та сама злість, яку я неодноразово бачила у добровольчого командира, який при пораненні чи загибелі свого бійця мав із скандалом доводити і записувати в офіційні документи, що його боєць постраждав під час захисту країни, і ніякий він не цивільний чи волонтер, який «випадково» потрапив на позиції. Поки вони роблять роботу, терплять всі незручності, і їх терплять. А, не дай Боже, щось стається – держава намагається відмовитися від таких героїв, ще й покарати когось…

І не дивлячись на все це, вони продовжують чесно робити свою роботу, яка найчастіше по-побутовому дуже нудна та марудна. Саме в цьому і героїзм, як я бачу. Бо постійно облаштовувати бані, душові, кухні, штаби, тягнути дроти зв’язку, копати траншеї, доставляти в першу чергу воду, їжу, а вже потім боєприпаси – в цьому і є той самий щоденний простий героїзм. Це і тішить мене, надихає, надає віру.

Найдивніше, що в цих бліндажах, накопаних під кущами, мені найзатишніше і найспокійніше, – впіймала себе на цій думці під час крайньої поїздки, точно не останньої… Затишно тріщать дрова в буржуйці, за обшивкою шарудить миша, вузеньке солдатське ліжко, як показує життя, не таке вже й вузеньке. Відсутність телефонного зв’язку компенсує наявність інтернету. І ця змога слухати себе в глибині землі надає якусь нову якість тому, що ти робиш або плануєш робити.

Війну можна романтизувати або героїзувати. Але найголовніше, про що варто пам’ятати на мирній території, що це важка праця, піт і мозолі, кров і бруд. І все, що мені хочеться робити на знак вдячності до тих, хто захищає мене зараз, – цілувати ці руки, які в першу чергу копають, а вже потім – воюють…

Віолетта Кіртока.