ТО Є У НАС КІНО ЧИ НЕМАЄ?

Анастасія ФІЛАТЕНКО


— У фізиці є поняття «абсолютний нуль» — саме так я охарактеризував би нинішній стан українського кіно...
Олег САНІН,
режисер фільму «Мамай».

Ці слова нашого земляка, відомого не лише в Україні, а й поза її межами талановитого молодого режисера Олега Саніна характеризують, гадаю, не лише стан українського кіно, а й українського кінопрокату. Цими днями Всеукраїнське радіо передало інформацію з Волині про те, що у нашому краї ось-ось має створитися музей кіно, і це, мовляв, послужить його відродженню. Поцікавилася цим сперш у заступника начальника обласного управління культури Ярослава Корнелюка і почула від нього, що він про це нічого не знає. На таке ж запитання вже начальник цього управління Володимир Лисюк відповів, що подібне чує вперше.
Отож я вирішила звернутись до Віталія Нероди — генерального директора Волинського кіновідеомузичного підприємства. Йому, як то кажуть, і карти в руки.
— Ви, Віталію Олександровичу, та людина, яка врешті-решт все пояснить стосовно музею кіно на Волині.
— Можу сказати найперш те, що кореспондент, який озвучив цю новину, біжить, як то кажуть, попереду паровоза. Народній кіностудії «Волинь» передано чимало копій фільмів, створених нею у далекі часи. Її працівники, зокрема, керівник Борис Ревенко, справді збирає кіноекспонати різних періодів. Можливо, у нього і є такий задум. Але про це не було конкретної мови ні зі мною, ні в управлінні культури. І вже якщо говорити про відродження українського кіно, то, мабуть, же не із створення музеїв треба починати, а з самого кіно, його виробництва і прокату. Ось ми відібрали чимало кращих документальних фільмів і я виношую намір показати їх людям. Може, подібне й стане першою краплинкою у відродженні українського кіно.
— А де ви маєте намір показувати ці фільми? Адже єдиний кінотеатр «Промінь» обсіли з усіх боків бари «Версаль», «Сьоме небо», знизу — більярдний клуб, зверху «Тік-Ток» для розваг дітей. А були ж часи, що Луцьк мав ряд кінотеатрів.
— Навіть те, що ви назвали, здано в оренду не нами, а місцевою владою, поза нами. Лишився єдиний кінозал на весь обласний центр, та й на той вже не раз місцева влада зазіхала.
Доходить до того, що нові власники колишніх кінотеатрів, які будувалися обласним управління кінофікації та кінопрокатом, навіть погрожують працівникам нашого підприємства, які намагаються хоч щось дізнатися про те, що там діється. Адже кінотеатри, як правило, продані за безцінь, там відкриті торгові центри, нічні бари чи диско-клуби.
— Мимоволі напрошується запитання: навіщо кіновідеомузичне підприємство і ви, як його генеральний директор, коли ні на кого не можете вплинути?
— Скажу по правді — намагаюся впливати. Але це мені не вдається. Ось років два тому надіслав припис в обласну прокуратуру про подібні беззаконня. Там досі розбираються. Видно, закінчиться все з кінопрокатом взагалі повним крахом. Адже згідно із Законом навіть якщо людині продали приміщення кінотеатру, то принаймні два роки його не можна перепрофілювати. Але на Волині немає жодного приватного кінотеатру. Як правило, у цих приміщеннях — різного роду магазини та бари.
— І що, обласна влада теж на все це закривала очі?
— З одного боку, я б цього не сказав. Адже навіть у недавні часи було прийнято відповідне рішення про поліпшення кінообслуговування волинян. Серце моє раділо, коли читав розпорядження, підписане головою облдержадміністрації. Але як воно виконується, кого, наприклад, покарали за те, що в Ковелі не лишилося жодного кінотеатру, хоч тут їх було кілька. Хто відповів за те, що в бюджет кількох районів та й Луцька не закладено й копійки на кінообслуговування, за те, що і не думали купувати копій нових фільмів, як не зробили багато чого хорошого, що було сказано в розпорядженні?
— Але вам можуть закинути, що немає нових українських фільмів, що остогидли американські бойовики і навіщо, мовляв, їх дивитися.
— Мені самому часом не подобаються ті фільми, які, наприклад, демонструються у тому ж «Промені». Але ж ми купуємо копії кінострічок не прямо у США чи в іншій зарубіжній країні, а в Україні. То, мабуть, треба спитати з тих, хто їх там купує. Наведу такий приклад — колишній голова Луцької райдержадміністрації Іван Луцик, певно, вирішив, що кіно — то зайва турбота. І з його, певно, не легкої, а важкої руки знищили дирекцію кіномережі, продали у Торчині орендарю, вдумайтесь тільки — за 15 тисяч гривень прекрасне приміщення кінотеатру і гектар землі навколо нього. Сьогодні там магазин і щось на зразок нічного клубу. Аналогічна ситуація з колишніми кінотеатрами в Ківерцях, Старій Вижівці, Локачах та й не тільки.
— І що, в районах нині не демонструються фільми?
— На нашу радість, окремі керівники в містах і районах все-таки звертають увагу на кінообслуговування. Певні кошти виділяють для цього у Горохівському, Камінь-Каширському, Любешівському, Ковельському та й інших районах. В окремих же, зокрема, і в Луцьку, ця цифра дорівнює нулю. І це при тому, що в розпорядженні облдержадміністрації було записано про виділення коштів на фінансування кінообслуговування і то окремим рядком. Нашому підприємству на нинішній рік заплановано 210 тисяч гривень. Поки що можу сказати, що заплановано. Вже з тих грошей, що є, намагаємось і копії нових фільмів придбати, і хоч мінімально та дещо з обладнання купити.
— Довелося познайомитися з такими даними: у 2003 році в Україні знято п’ять фільмів, кількість відвідувань кінотеатрів на одного жителя країни на рік — 0,16, зібрали всього 16 мільйонів доларів за прокат, а частка американських фільмів становила 95 відсотків. Це в той час, як окремі країни заробили від прокату фільмів мільярди доларів.
— Єдине, що можу сказати, після того, як побував на колегії у нашому Міністерстві освіти і туризму — українському кіно вже найближчим часом приділятимуть більше уваги. Але навіть не знаю, коли і воно, і український кінопрокат займуть належні позиції в державі і в світі. Поки що чую і бачу: гарні слова не підтверджені діями, як і отой музей кіно на Волині.