Капелан Євген П’янков: «Коли дізнався, що театр врятував людину від самогубства - це мене здивувало»

- Я православний священник. Раніше займався бізнесом разом з дружиною, - каже отець Євген. - У нас четверо дітей – двох ми взяли з дитячого будинку. Але моє служіння людям почалося ще задовго до того, як я став священнослужителем. Я їздив по місцях несвободи, як тюремний капелан. А ще, як режисер, почав працювати з незрячими людьми.

На той момент закінчив театральну студію і відвідував різні майстер-класи на цю тематику. І приблизно у 2005 році мій знайомий Ігор Мельничук займався реабілітацією людей з вадами зору і незрячих. Він робив табори для них, а я проводив там заняття.

Коли працюєш з незрячими, вчиш людину орієнтуватись у просторі по звуках. Щоб роззнайомитись, ми ходили в міні-походи. В результаті поставили виставу, на підготовку якої пішло всього два тижні, – це дуже мало, але усі відпрацювали чудово. І от саме тоді я побачив, що це свого роду реабілітація для таких людей.

Після табору я створив театральну студію. На той момент у мене був фонд допомоги «Посох», так я назвав і театр. Наша перша вистава, на мою думку, стала суперперемогою - глядачі не змогли відрізнити, де у акторів вади зору, а хто з них тотально незрячий – настільки професійно усі зіграли.

У роботі з такими людьми важливо розуміти, що бувають ситуації, коли своїх учнів треба спровокувати, підштовхнути, щоб вони розкрились і переступили через страх. Так я вчинив з однією одеситкою: вона жила на четвертому поверсі і на вулицю виходила лише з матір’ю. А коли мама померла, дівчина взагалі не могла вийти надвір - чекала на сестру, коли та приїде і зможе з нею погуляти. Але в таборі, під час походів, я заборонив, щоб їй допомагали. Доходило до того, що вона плакала, але я стояв на своєму - казав, як працювати паличкою і як обходитись без сторонньої допомоги. Врешті, вона пішла сама і згодом почала орієнтуватись у просторі. А наступного року приїхала, щоб розказати, як змінилось її життя: стрибала з парашутом, плавала з аквалангом і багато чого іншого.

Через деякий час реабілітацією незрячих продовжив займатись мій друг, а я почав працювати з людьми, які мають абсолютно різні вади. Ми займались і сучасним театром, і театром імпровізації, і є такий плейбек-театр (Playback Theatre, букв. переклад «театр відтворення») – різновид інтерактивного театру імпровізації) – це театр глядацьких історій. Там в основному я був як актор. І саме тоді хтось мені підказав про те, що в Києві є центр реабілітації, в якому, можливо, вийде працювати з людьми. Я познайомився з Тетяною Шакаловою, на той момент директоркою цього центру, вона багато кого залучила до театру, допомагала в організації гастролей. І наша співпраця була дуже ефективною. Ми почали запрошувати різних акторів і режисерів, які проводили свої заняття або майстер-класи.

Паралельно разом зі своїми колегами зі львівського театру я їздив по колоніях і зонах - давали там вистави. Декілька років до Майдану – це були Донецька і Луганська область. Я вважаю, що люди, які сидять у тюрмах, більш вимогливі до гри. Бо у них все життя – це ризикований театр. А я майже в усіх виставах грав поганого хлопця. І якось до мене підійшли глядачі і спитали: «Слухай, братан, а ти скільки тягнув строку? Бо видно, що ти наш». Оце було крутою оцінкою.

У роботі з такими людьми важливо розуміти, що бувають ситуації, коли своїх учнів треба спровокувати, підштовхнути, щоб вони розкрились і переступили через страх.

Коли почався Майдан, я брав псалтир, мегафон і ходив молитися між нашими рядами і «беркутівцями». А потім – війна, і ми з цілою групою волонтерів евакуювали сім'ї із зони бойових дій.

З переселенцями щільно працювали рік, але я не закинув театр: виступали і перед дітьми-сиротами, і в реабілітаційних центрах для алко-наркозалежних. Працював з людьми з синдромом Дауна і з розумово відсталими - і коли пішов на війну, передав театр колезі, у якої дитина з інвалідністю. Тобто інколи треба почати деякі проєкти і віддати їх розвивати іншим.

В кінці 14–го року я закінчив курс медичної допомоги на полі бою. В 15 році поїхав на Схід і весь рік був там, як тактичний медик. А оскільки це був батальйон військових капеланів, я одночасно виконував обов'язки і капелана.

На війні, хоч ти і священник, і наче до смерті ставишся по-філософськи, але страх за власне життя, звісно, присутній. Бо коли ти розумієш, що зараз може бути кінець, виникає бажання все кинути і тікати. І в такі моменти я сам себе питав: «Нащо ти сюди приперся?»

Якось нас зібрали в Генштабі і запропонували йти вчитись в американську школу бойових медиків - і я пішов на контракт. П’ять місяців курсу дали можливість побачити іншу армію, структуру і відповідальність на іншому рівні. Кошти на це були залучені тільки американські, і обійшлося навчання досить недешево, тому мені дуже прикро, що станом на зараз з 18 спеціалістів, яких там підготували, в армії залишилось всього троє, враховуючи мене. Вийшло так тому, що не створили умови, щоб далі розвиватись – ми маємо інше законодавство, за яким те, що ми вивчали, можуть робити тільки дипломовані лікарі. Тобто нас навчили речей, які ми не маємо права використовувати на практиці.

Я прослужив весь 16 рік, але потім звільнився з армії - одна з прийомних доньок почала вживати наркотики і я розумів, що потрібен вдома, бо на дружині не тільки діти і робота, а ще досить непроста проблема - наркозалежна дитина. Два роки я був з сім’єю - і в цей період почав відроджувати театр. Нам дали приміщення в музеї Шевченка. Майже всі слухачі там були з інвалідністю. Знову запрошував різних викладачів, відомих акторів і режисерів.

У театрі мені завжди було цікаво спостерігати, як людина бореться з собою, щоб досягти мети. У кожного зі слухачів різний досвід, як жити зі своїми особливостями: хтось був не потрібен сім’ї, когось навпаки дуже пестили. Але і тим, і іншим досить непросто. У когось є суперамбіції, а когось навпаки вмовляєш, щоб він не кидав заняття. Але коли людина поступово звикає, твоя задача рухати її далі з місця. Історій, як театр мотивує, чимало: якось заняття відвідувала жінка, яка не мала руки і частково грудей. А згодом з інтерв’ю, яке брали якось і у мене, і у слухачів, я дізнався, що наш театр «вселив у неї життя», бо вона хотіла вчинити самогубство. Це мене не здивувало.

А ще була цікава дама з ДЦП. У неї є вища освіта, але вона ніколи ніде не працювала. І її мрія -знайти собі роботу. Якось вона підійшла до мене і сказала, що вибачається, але в театр ходити вже не зможе, бо групи у нас були вдень, а вона влаштувалася в театр Франка, квиткаркою. Приємно було бачити людину щасливою.

У основної маси немає на меті стати актором. Їм просто цікаво працювати в групі, спілкуватись, розкриватись. А мій мотив – створити трупу. І щоб це було реабілітацією для тих, хто хоче виступати. Правда, як правило, ті, хто не хочуть грати на сцені, надовго не затримуються. Є такі, хто дуже класно працюють у закритій групі, але на сцену вони не вийдуть. Була ситуація, коли під час вистави дівчина знепритомніла. Вона була майже не зряча, але дуже талановита – імпровізувала віршами.

Зараз я вдруге на контракті. Знову пішов в армію, бо мої ж знайомі медики запропонували приєднатися в підрозділ, який займається медичною евакуацією, при 65 мобільному госпіталі. Але коли я туди потрапив, зрозумів, що ідея гарна, але вона не працює так, як треба. Тобто законодавчо там знову ж таки не продумано те, що мало бути – і наш взвод працює, як таксі. Але є і приємні речі, по-перше, там я зустрів своїх знайомих капеланів і був радий спілкуванню, а по-друге, після спілкування з Владикою Сергієм Донецьким і Маріупольським я прийняв рішення висвятитись в священники. Тепер по можливості я веду служби у церкві на сході в Костянтинівці, Бахмуті.

Дослужити мені залишилось пів року. А далі знову чимало планів: я хочу зробити театр для атовців, плейбек-театр. Окрім цього хочу продовжувати їздити, як і тюремний капелан, не виключено, що як і військовий, але ротаційно. На сході дуже мало українських церков, але є люди, яким потрібні саме вони, проте в психологічному плані – це дуже непросто, бо чимало тих, хто агресивно налаштовані з цього приводу. В будь-якому разі, коли повернуся, я зроблю вибір, де саме служити людям.

Віка Ясинська, Цензор. НЕТ