«З війни не повертаються цілими навіть ті, хто не мав поранення» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 32.88
«З війни не повертаються цілими навіть ті, хто не мав поранення»

Для ветеранів дуже важливі підтримка, відчуття згуртованості та побратимського плеча.

Фото Invictus Games: Team Ukraine.

«З війни не повертаються цілими навіть ті, хто не мав поранення»

На когось більше, на когось менше, але фронт накладає свій відбиток

Багато хто каже, що нам, ветеранам, треба соціалізуватися, що ми не такі, як інші. Я вважаю навпаки. Війна дала мені тверезий погляд на те, що відбувається навколо мене», – говорить ветеран добровольчого формування УДА Володимир Мусяк.

Він захищав країну від російського агресора на Донбасі з червня 2014 року до лютого 2018-го. Брав участь у звільненні Пісок під Донецьком, боях за Авдїївку та Іловайськ. Каже, воював би й зараз, але довелося повернутися до мирного життя, тому що народився син. До речі, дружина Володимира також була у складі УДА. І тепер уся родина дружно вболіває за нього, адже Володимир – один із учасників Invictus Games: Team Ukraine.

- У грудні 2001 року, коли я проходив строкову службу, склав присягу на вірність народові України, - каже Володимир. - І, коли почалася війна в моїй країні, я не міг не стати на її захист. Звернувся до військкомату, мовляв, готовий йти воювати, але мені сказали, що моїх послуг поки не потребують. Тому я пішов в добровольчий батальйон – на той момент ДУК ПС, який згодом, у 2016-му, переформували в Українську добровольчу армію (УДА).

Для ветеранів дуже важливі підтримка, відчуття згуртованості та побратимського плеча.

На Сході був з червня 2014 року до лютого 2018-го. Ніс службу на блокпостах, але це не вважаю чимось надто бойовим. А от звільнення Пісок під Донецьком, бої за Авдїївку та Іловайськ, в яких брав участь, – це дійсно була війна.

Свою офіційну контузію я отримав в червні 2016 року під час обстрілу на околиці Авдіївки. Кажу «офіційну», тому що насправді їх було ще три. Ми ж добровольці, тому найгіршим покаранням для нас було, якщо би нас забрали з передової. А зізнатися командиру, що тебе контузило, означало поїхати в шпиталь, тобто, з фронту. Цього не хотів ніхто. Але одного разу у мене таки не вийшло приховати.

Ми тоді знаходилися на позиціях на околиці Авдіївки, які до того фактично відбили у ворога. Почався бій в районі шахти «Бутівка». У ту ніч багато хлопців з «Правого сектора» загинули, було багато поранених. І от у наш бік також почали прилітати міни – били з важкого озброєння. Я був командиром взводу, і на момент обстрілу сидів з побратимом в окопі. Вирішив перебігти до бліндажу, де була рація і тепловізор, щоб мати змогу спостерігати та, у разі чого, доповідати обстановку. Як тільки почав виходити, як недалеко від мене впав снаряд. Мене вибуховою хвилею закинуло назад в окоп, я вдарився головою, але жодний осколок в мене не потрапив. Власне, так я отримав свою останню контузію.

Мене привезли до медиків в Авдіївку, ті поставили крапельницю. І я кажу: «Ну все, я поїхав назад». А мене збираються відправляти до шпиталю. Тут саме почали привозити пошматованих хлопців з «Правого сектора». І я кажу: «Що ви мені пропонуєте? Хлопця реально пошматувало, а я їду з ним одним бортом і кажу, що я також поранений? Ким я себе потім буду відчувати?». Але наступного дня комбат таки наказав відправити мене в лікарню. Так мені і зареєстрували контузію.

Я повернувся з війни в лютому 2018 року. До речі, статусу учасника бойових дій не маю досі. Але ж ми йшли не за УБД, а щоб не пустити агресора до себе додому.  

Якщо чесно, то хочу назад. Адже приїхав не тому, що втомився, а тому що в мене народився син. Два роки моя дружина також була в УДА, тільки в тиловому батальйоні. На війну вона приїхала за мною. Там, на базі батальйону, вона провела всю свою вагітність – звідти я сам віз її на пологи до Дніпра. Потім з малим вона повернулася на базу, там ми його і хрестили. Син майже півтора роки жив на базі батальйону, тож, був задіяний у цій війні більше, ніж деякі мобілізовані. 

Зараз в Полтавській області я очолюю ветеранську організацію. Тому знаю, що для ветеранів дуже важливі підтримка, відчуття згуртованості та побратимського плеча. За цим, а не за медалями та виключно спортом, я й прийшов на «Ігри Нескорених». І відчуття від спілкування зі своїми дуже потужні! Як на фронті, так і у мирному житті ми допомагаємо один одному, не зважаючи на те, у яких підрозділах служили. Ми всі на одній хвилі, всі – камуфльовані.

Від участі у змаганнях я очікую не перемоги, а можливості спілкування з ветеранами з інших країн. Дуже хочу перейняти їхній досвід, щоб допомагати побратимам, які повернулися з війни фізично, але не повернулися морально»