«З війни не повертаються цілими навіть ті, хто не мав поранення»

Багато хто каже, що нам, ветеранам, треба соціалізуватися, що ми не такі, як інші. Я вважаю навпаки. Війна дала мені тверезий погляд на те, що відбувається навколо мене», – говорить ветеран добровольчого формування УДА Володимир Мусяк.

Він захищав країну від російського агресора на Донбасі з червня 2014 року до лютого 2018-го. Брав участь у звільненні Пісок під Донецьком, боях за Авдїївку та Іловайськ. Каже, воював би й зараз, але довелося повернутися до мирного життя, тому що народився син. До речі, дружина Володимира також була у складі УДА. І тепер уся родина дружно вболіває за нього, адже Володимир – один із учасників Invictus Games: Team Ukraine.

- У грудні 2001 року, коли я проходив строкову службу, склав присягу на вірність народові України, - каже Володимир. - І, коли почалася війна в моїй країні, я не міг не стати на її захист. Звернувся до військкомату, мовляв, готовий йти воювати, але мені сказали, що моїх послуг поки не потребують. Тому я пішов в добровольчий батальйон – на той момент ДУК ПС, який згодом, у 2016-му, переформували в Українську добровольчу армію (УДА).

Для ветеранів дуже важливі підтримка, відчуття згуртованості та побратимського плеча.

На Сході був з червня 2014 року до лютого 2018-го. Ніс службу на блокпостах, але це не вважаю чимось надто бойовим. А от звільнення Пісок під Донецьком, бої за Авдїївку та Іловайськ, в яких брав участь, – це дійсно була війна.

Свою офіційну контузію я отримав в червні 2016 року під час обстрілу на околиці Авдіївки. Кажу «офіційну», тому що насправді їх було ще три. Ми ж добровольці, тому найгіршим покаранням для нас було, якщо би нас забрали з передової. А зізнатися командиру, що тебе контузило, означало поїхати в шпиталь, тобто, з фронту. Цього не хотів ніхто. Але одного разу у мене таки не вийшло приховати.

Ми тоді знаходилися на позиціях на околиці Авдіївки, які до того фактично відбили у ворога. Почався бій в районі шахти «Бутівка». У ту ніч багато хлопців з «Правого сектора» загинули, було багато поранених. І от у наш бік також почали прилітати міни – били з важкого озброєння. Я був командиром взводу, і на момент обстрілу сидів з побратимом в окопі. Вирішив перебігти до бліндажу, де була рація і тепловізор, щоб мати змогу спостерігати та, у разі чого, доповідати обстановку. Як тільки почав виходити, як недалеко від мене впав снаряд. Мене вибуховою хвилею закинуло назад в окоп, я вдарився головою, але жодний осколок в мене не потрапив. Власне, так я отримав свою останню контузію.

Мене привезли до медиків в Авдіївку, ті поставили крапельницю. І я кажу: «Ну все, я поїхав назад». А мене збираються відправляти до шпиталю. Тут саме почали привозити пошматованих хлопців з «Правого сектора». І я кажу: «Що ви мені пропонуєте? Хлопця реально пошматувало, а я їду з ним одним бортом і кажу, що я також поранений? Ким я себе потім буду відчувати?». Але наступного дня комбат таки наказав відправити мене в лікарню. Так мені і зареєстрували контузію.

Я повернувся з війни в лютому 2018 року. До речі, статусу учасника бойових дій не маю досі. Але ж ми йшли не за УБД, а щоб не пустити агресора до себе додому.  

Якщо чесно, то хочу назад. Адже приїхав не тому, що втомився, а тому що в мене народився син. Два роки моя дружина також була в УДА, тільки в тиловому батальйоні. На війну вона приїхала за мною. Там, на базі батальйону, вона провела всю свою вагітність – звідти я сам віз її на пологи до Дніпра. Потім з малим вона повернулася на базу, там ми його і хрестили. Син майже півтора роки жив на базі батальйону, тож, був задіяний у цій війні більше, ніж деякі мобілізовані. 

Зараз в Полтавській області я очолюю ветеранську організацію. Тому знаю, що для ветеранів дуже важливі підтримка, відчуття згуртованості та побратимського плеча. За цим, а не за медалями та виключно спортом, я й прийшов на «Ігри Нескорених». І відчуття від спілкування зі своїми дуже потужні! Як на фронті, так і у мирному житті ми допомагаємо один одному, не зважаючи на те, у яких підрозділах служили. Ми всі на одній хвилі, всі – камуфльовані.

Від участі у змаганнях я очікую не перемоги, а можливості спілкування з ветеранами з інших країн. Дуже хочу перейняти їхній досвід, щоб допомагати побратимам, які повернулися з війни фізично, але не повернулися морально»