«Я підтримую тих, хто вболіває за українське. Це так само, як бійці на передовій відстоюють наші кордони» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.31 € 33.16
«Я підтримую тих, хто вболіває за українське. Це так само, як бійці на передовій відстоюють наші кордони»

Його Старий із "Кіборгів" неймовірно схожий на тих дорослих чоловіків, які 2014 року лишили свої справи і пішли захищати Україну.

Відеокадр.

«Я підтримую тих, хто вболіває за українське. Це так само, як бійці на передовій відстоюють наші кордони»

Наступного дня після онлайн-отримання кінопремії «Золота дзиґа» 52-річний виконавець ролей у фільмах «Кіборги», «Додому», «Вулкан», серіалі «Спіймати Кайдаша» розказав не тільки про свою роботу, але й поділився спогадами про Донецьк, з якого вся акторська родина Віктора виїхала в липні 2014 року

Його Старий із «Кіборгів» неймовірно схожий на тих дорослих чоловіків, які 2014 року лишили свої справи і пішли захищати Україну. А Кайдашем, здається, був би задоволений сам Нечуй-Левицький, розуміючи, що образ змальовано з поправкою на теперішні реалії. Перераховувати інші роботи Віктора Жданова немає сенсу: варто подивитися. Мені пощастило ще й заскочити актора під час репетиції вистави «Карлсон, який живе», прем’єра якої вже мала відбутися, але через відомі обставини перенесена аж на осінь. Менше з тим, актори збираються маленькими групами – до п’яти людей – і пропрацьовують кожну сцену. Головну роль в цьому проєкті віддали саме Віктору Жданову. І з того крихітного шматочка, що мені пощастило побачити, можна лише уявити, наскільки цікавою та несподіваною буде дитяча казка, яку британська автор та продюсер Ірина Іоаннесян інтерпретувала для дорослих. До речі, фрекен Бок тут грає акторка Ада Роговцева, яка, як і Віктор Жданов, під час цієї інтернет-церемонії також отримала «Золоту дзиґу».

«ОНЛАЙН-ТРАНСЛЯЦІЮ Я ДИВИВСЯ ВДОМА У КОСТЮМІ З МЕТЕЛИКОМ»

- Немає відчуття якогось свята без свята? Наче премію отримали, але не було червоного хідника, урочистого залу, підняття на сцену, вітальної промови…

- Я дивився онлайн-трансляцію вдома в костюмі з метеликом, але дійсно, цей карантин несподівано обмежив усі наші можливості, спілкування з людьми. Тому це було якось… Та й трансляцію то чуєш, то ні, звук трохи затримувався… Хотілося б, звичайно, потримати «Дзиґу» в руках, бо емоції - це емоції. Але – і я не брешу в цьому плані навіть собі самому – не очікував, що саме я отримаю цей приз. Був упевнений, що або Ремзі Білялову присудять нагороду, або Віталіку Салію. Тому для мене це було повною несподіванкою. Я навіть не знав, що сказати в ефірі. Але, звичайно ж, дуже приємно, що мене відмітили. Слава Богу, що ця кінопремія існує і проводиться, що ми не опинилися за бортом через коронавірус. Дай Боже, щоб українське кіно вибралося з ями, в якій так довго знаходилося. І мені здається – це все ж станеться.

- Коли нагороду мають передати і як це буде?

- Я поки це не уточнював. У мене ж є «Дзиґа» за «Кіборгів». Можна було її взяти в руки і з нею замаячити в ефірі. Але не зробив це… Це вже друга моя нагорода. Я задоволений, що моя робота визначається, помічена. Страшенно вдячний за це всій команді, яка працювала над фільмом. Бо мій внесок – крихітний. Більшість - заслуга команди. Коли все готово, я заходжу в кадр і додаю хіба що трошечки свого вміння. Я вдячний режисеру Ромі Бондарчуку за те, що він зробив цей фільм, і він набирає оберти. Завдяки номінації, його переглянуть ті, хто ще не бачив, і зроблять якісь висновки. Він не з простих, не для широкого загалу. Для тих, хто задумується над тим, яка Україна, якою вона буде, які люди тебе оточують, як нам далі жити. А по людях навкруги я бачу, що всі так зайняті зараз карантином і коронавірусом, що навіть війна відійшла хрєн на який план – вибачте на слові. Вірус, вірус, вірус… Ну добре, боремося з ним. Але весь час і тільки про це говорити – вже нестерпно. Що, життя у нас припинилося? І кіноакадемія добре зробила, що провела нагородження, задала таку тональність – не все ж так погано, життя триває.

Кожна премія або відзнака дає додатковий поштовх до того, щоб відповідати заданій планці і занижати її не можна. Але українське кіно ще не в тій ситуації, щоб актори обирали з 32-х запропонованих сценаріїв, щоб я сам погоджувався на той, який мені до вподоби. Я працюю там, куди мене запрошують. І не більше, не менше. Це дає мені можливість просто виживати. Це дуже прикро і погано. Так живу не тільки я, а більшість акторів в Україні.

- Кіно у вашому житті з’явилося не так давно...

- Так, лише в 2014 році. Перший знімальний момент був десь у 2006 чи 2008 роках. Знявся у епізодику. І лише шість років тому мене почали активно залучати. «Кіборги» - знакова картина, яка навчила мене відповідальності за те, що робиш на екрані. Режисер Ахтем Сеітаблаєв дуже чітко тоді сформулював: «Ви маєте відповідати тому, що зробили. І розумно підходити до того, в чому будете зніматися після цього, як і що будете казати, якою мовою говоритимете». Я все це примірив на себе. Це не просто. Але пам’ятаючи ці слова, на компроміси просто не йду.

«Я ЗАВЖДИ МРІЯВ ЗІГРАТИ НА ОДНІЙ СЦЕНІ З ДОНЬКОЮ. ПІСЛЯ ПЕРЕЇЗДУ З ДОНЕЦЬКА ЦЕ ЗДІЙСНИЛОСЯ»

- Майже шість років тому ви вимушені були покинути Донецьк…

- Я б не сказав, що за цей час звик до Києва, але і сни мене не мучають. Треба виїхати тільки один раз. Ми з дружиною (також акторка - Олена Хохлаткіна. – Авт) почали бродити по театрах, здається, з 1996 року. В Донецьку пропрацювали дійсно довго, майже 15 років. Але у нас завжди було гастрольне життя, я себе відчуваю людиною всесвіту. І вже у 2008 році хотів їхати з Донецька.

Дружина Віктора Олена Хохлаткіна та донька Оксана Жданова також акторки.
Дружина Віктора Олена Хохлаткіна та донька Оксана Жданова також акторки.

Його Старий із «Кіборгів» неймовірно схожий на тих дорослих чоловіків, які 2014 року лишили свої справи і пішли захищати Україну.

- Там стало мало місця?

- Це високі для мене слова. Змінилося керівництво театру, з’явилися якісь ще моменти, які відігравали роль у формуванні себе. Робота актора на периферії важка. Тебе безкінечно можуть шліфувати лише в одному амплуа. І ти безкінечно шпандьориш одне і те саме. І в інших жанрах тебе ніхто не бачить, зачісують під одну гребінку. Це не тільки я один так відчував. Але після того, як влітку 2014 року ми виїхали із вже окупованого Донецька, я потрапив у театр, де працювала донька. Я завжди хотів зіграти з нею на одній сцені. Це здійснилося, чому я дуже радий. Ми разом виходили у виставах «Співай, Лола, співай» та «Життя попереду». І тепер вже мені було важливо не осоромити доньку!

- Ваша дружина знайшла місце в театрі імені Франка…

- І за час роботи в ньому отримала вже другу «Пектораль»…

- А син вчиться…

- На операторському… Дай Бог, щоб у нього все вийшло, не пропало бажання знімати, щоб знайшов себе в цій професії.

- В акторство він не пішов свідомо?

-В Донецьку він зіткнувся з такою річчю, як зрада. Син брав участь у дитячій передачі і як ведучий, і як актор. Коли група цих дітлахів підросла, їх просто викинули з проєкту. Він був набагато менший, ніж зараз, але йому так подобалося те, що вони робили, він настільки майстерно все виконував, для нього не було складнощів із текстами. Але після того, як від них відмовилися, його оченята трошки підугасли, він втратив тягу саме до акторства. Але ніхто нікого силоміць не тягнув ні в акторство, ні в щось інше. Він сам обрав операторство. Так само і донька, Оксана, сама обрала свою професію і стала акторкою, ми її не примушували.

- Син був наймолодшим у вашій родині, коли ви виїжджали із Донецька. Кому найважче дався переїзд?

-Йому, звичайно. Нам, дорослим, було складно, але для нього це була справжня втрата. Ми переїхали працювати в Донецьк, коли йому був рік. А виїхали – 15. У нього забрали дім, друзів, спілкування, місця, куди він ходив, улюблені заняття. Він довго відходив, довго звикав. Нам з дружиною знадобилося років два чи три, щоб адаптуватися. А син перебував у стані суцільного вакууму набагато довше, нікого не впускав до себе, ні з ким не хотів спілкуватися. Дуже важко було на це дивитися. На все, що ми йому пропонували, говорив: не хочу, не лізьте… Видно, що все це змінило дитину. Але потихеньку син відтанув.

А ще й папірець із словом «переселенець» відіграє своє… Коли його бачать, на тебе дивляться по-інакшому, наче ти не українець. Це є, на жаль. Слава Богу, зараз воно потроху відходить на другий план, а тоді, відразу після переїзду, це було, як якийсь діагноз. Завдяки роботам у театрі та кіно, мій статус більш-менш змінюється. Але все одно папірчик цей лишається… Ти - переселенець. Забути це неможливо. Мене рятує професія і робота, спілкування з людьми, в коло яких я потрапив. Слава Богу, доля мене привела в Театр на Лівому березі, де я відчуваю позитивну атмосферу, до мене ставляться як до професіонала. Мені подобається ця трупа, актори, які мене оточують.

«Я ВДЯЧНИЙ БОГОВІ, ЩО МЕНІ ВДАЛОСЯ НЕ ЗРАДИТИ ПРОФЕСІЮ, ХОЧА Я З НЕЇ ЙШОВ»

- Наскільки важко вам зараз без вистав, без глядачів? Карантин вибив з ритму життя?

- Так, це ламає весь ритм роботи, втрачаєш можливість спілкування з глядачами, потрапляєш у якусь пустоту, позбавляєшся емоційних перекидань із глядачем. Живеш сіро, нудно і противно. Цей карантин пообрізав всі плани на майбутнє. І як ми з цього будемо вибиратися, ніхто не знає…

Нових запрошень у кіно я поки не маю, а в театрі все відклалося. В Театрі на Лівому березі планувалася прем’єра вистави... Але не відбувається нічого, навіть репетиції відклали, бо в них задіяно багато людей.

 - Ніколи не шкодували, що стали актором?

- Ні, хоча взагалі я вступав на духовий відділ - на трубі ж трошки грав. Мене просто перехопили в приймальній комісії. Щось в мені побачила Ольга Аркадіївна Каганова, царство небесне, мій викладач, педагог по життю, яка відслідковувала кожний мій рух навіть, коли я вже працював в Донецьку. Дружина моя також вчилася у неї, але пізніше. Ольга Аркадіївна - наш викладач з майстерності і режисури. Ніколи не жалкував, що обрав акторство. Навпаки, вдячний Богові, що займаюся саме цією професією. А ще вдячний Богові, що мені вдалося не зрадити професію, хоча я і йшов із неї. Ще в Херсоні, звідки родом і я, і моя дружина, лишав театр, бо не було грошей, не було за що жити. Пішов на телебачення, але більше, ніж місяць, не витримав - повернувся на сцену. І, мабуть, ця премія «Золота дзиґа» ніби каже мені: на тобі цей приз за те, що ти не зрадив обраний шлях.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ.